Розділ «Смерть героя»

Елізабет засміялася писклявим нервовим смішком і поклала телеграму й листи на стіл.

— Військове міністерство повідомляє, що мій чоловік поліг у бою.

Тепер настала шведова черга збентежитись.

— Твій чоловік?.. То, може, краще мені...

— Не будь дурнем,— гостро сказала Елізабет.— Він уже давно зовсім чужий мені. Нехай вона журиться, а я не буду.

Все ж таки вона трохи поплакала в ванній; але швед виявився таки справді дуже ласкавим коханцем. Крім того, вони обоє випили чимало бренді.

Другого дня Елізабет написала до Фанні листа, першого за багато місяців:

«Пишу тобі всього кілька слів, люба: я одержала з військового міністерства повідомлення, що Джордж поліг у Франції 4 числа. Я подумала, що для тебе ця новина буде не таким ударом, коли ти почуєш її від мене, а не випадково. Приїдь, коли виплачешся, справимо разом поминки».

Фанні не відповіла на цей лист. Вона все-таки любила Джорджа й вирішила, що Елізабет просто не має серця. Та Елізабет теж любила Джорджа; вона тільки не хотіла признаватись у цьому перед Фанні. Я не раз зустрічався з Елізабет, даючи лад скромному майнові Джорджа: по ньому тільки й лишилося, що меблі та книжки в квартирі, невеличкий рахунок у банку, кілька облігацій воєнної позики, трохи грошей за деякі давні роботи та ще пенсія для Елізабет. Листів усе ж таки довелось писати чимало, і Елізабет була рада перекласти це на мене. Двічі-тричі бачив я й Фанні — передав їй деякі дрібнички, що залишив їй Джордж на пам’ять. Але я ніколи не бачив обох їх разом — вони уникали одна одну; а коли моя роль як виконавця заповіту скінчилась, я більш майже не бачився ні з одною, ні з другою. Фанні поїхала до Парижа в 1919 році й незабаром вийшла заміж за одного художника-американця. Я бачив її якось увечері, в 1924 році, в Будинку інвалідів з компанією, дуже нарум’янену й досить пристойно вбрану. Вона сміялась і кокетувала з немолодим американцем — мабуть, меценатом,— і не видно було, щоб вона тяжко журилася за Джорджем. Та й з якої речі?

А от Елізабет швидко скотилась на дно. Одержуючи утримання від батька — а по його смерті діставши ще стільки прибутку в спадщину — і, маючи вдовину пенсію, вона серед неімущої богеми вважалась досить заможною. Вона чимало подорожувала — завжди з чималенькою пляшкою бренді — й мала забагато коханців, що не було на користь ні їй, ні їм. Я не бачив її кілька років, а тоді якось уздрів у Венеції, на розі П’яццетти. З нею був Стенлі Гопкінс, один із тих вельми мудрованих молодих письменників, котрі ніяк не доберуть, що їх більше вабить: нормальне кохання чи гомосексуалізм? Він недавно надрукував роман, такий надзвичайно мудрований, такий неймовірно оригінальний, актуальний, дотепний, повний випадів на адресу знаменитих людей, що набув великої слави, особливо в Америці, де всі Гопкінсові побрехеньки сприйняли за чисту правду і (див. відгуки в пресі) за «разюче викриття розкладу британської аристократії». Ми зайшли, всі троє, до Флоріана з’їсти морозива; а тоді Гопкінс побіг щось купити, і ми на півгодини зостались удвох. Елізабет щебетала дуже дотепно — коло Гопкінса треба бути дотепним, коли не хочеш померти з сорому й приниження,— але ні разу не згадала про Джорджа. Джордж — це був нудний епізод нудного минулого. Вона сказала мені, що не збирається одружуватися з Гопкінсом; вони обоє вирішили ніколи не ганьбити себе фарсом «узаконеного злягання», але, можливо, житимуть і далі разом. Гопкінс, дуже багатий молодик і письменник, що мав успіх у читачів,— призначив їй тисячу на рік, так що вони обоє можуть бути «вільні». Елізабет мала вигляд не нещасніший, ніж усе наше цинічне, пошарпане покоління; але пляшка з бренді була при ній.

Мов йолоп, я дозволив умовити себе випити того вечора багато лікерів і заплатив за це безсонною ніччю. Безперечно, несподівана зустріч з Елізабет навівала мені думки про Джорджа всі ті прикро безсонні години. Я не можу сказати, ніби спорудив у своєму серці якийсь жертовник на честь небіжчика Джорджа, але щиро вірю, що я єдина людина на світі, яка хоч зрідка згадує про нього. Може, тому, що я — єдина людина, яка цікавилася Джорджем заради нього ж самого, некорисливо. Звичайно, тоді його смерть не вразила мене дуже тяжко: в той день, коли він загинув, у моєму власному батальйоні було вісімдесят убитих, а потім — перемир’я й демобілізація з тієї клятущої армії, і вживання в цивільне життя, й пошуки роботи — одне слово, свого клопоту було вдосталь; Власне, я почав думати про нього — і думати часто — тільки через два чи три роки після війни. І хоч я зовсім не забобонний, у мене навіть виникла напівмістична, напівсентиментальна ідея, що це він сам, Джордж, (отой жалюгідний оберемок зотлілих кісток), хоче, щоб я думав про нього. Я чи то знав, чи то здогадувався, що ті, на кого він надіявся, вже забули про нього чи принаймні не дуже за ним журяться і, мабуть, тільки здивувались би й зовсім не зраділи, якби він раптом вернувся живий, мов ті герої романів, що від контузії втрачають пам’ять і видужують років аж через сім після війни. Його батько знайшов розраду в релігії, мати — в своєму шейхові, Елізабет — в «неузаконеному зляганні» та в бренді, а Фанні — в сльозах і в одруженні з художником. А я не шукав розради ні в чому, я тоді навіть не розумів, що Джорджева смерть якось стосується мене особисто; і це почуття терпляче дожидало в мені, поки настане його черга.

Солдатська дружба в роки війни була справжньою, прекрасною, неповторною дружбою, що тепер зовсім вимерла, принаймні в Західній Європі. Дозвольте мені зразу ж розчарувати нетерплячих гомосексуалістів, заявивши рішуче, раз і назавжди, що в цій дружбі не було нічого гомосексуального. Цілі місяці, навіть роки я жив і спав серед солдатів і з кількома дружив. Але ніхто ні разу до мене ні з чим таким не чіплявся, я не бачив ніяких ознак гомосексуалізму, й ні разу ніщо не змусило мене запідозрити між кимось на війні щось подібне. Правда, я був лише серед тих, хто воював. За те, що робилося в тилу, я поручитись не можу.

Ні, ні. Нічого гомосексуального там не було. То були просто людські взаємини, товариськість, стримані взаємні симпатії між звичайними людьми, до краю змученими спільним жахливим напруженням серед спільної жахливої небезпеки. І нічого там не було драматичного. Вілл і Том служать в одному взводі, або Джонс і Сміт — молодші офіцери однієї роти. Рядові разом виходять у наряд чи в дозор, ідуть один за одним на зміну іншим, у передні траншеї, випивають в одному шиночку, показують один одному фотокартки своєї матері або своєї дівчини. Офіцери — ті зустрічаються на чергуванні в траншеях, разом ідуть добровольцями в якусь вилазку, допомагають один одному вибрехатись перед генералом, що інспектує фронт, мають одного денщика на двох, в бою тримаються вкупі, разом їздять верхи на відпочинку, сором’язливо розповідають один одному про своїх наречених чи дружин удома в Англії. Коли доля розлучає їх, вони якийсь час ходять похмурі, а за місяць чи два заводять собі нових друзів. І такі взаємини, як правило, щирі й некорисливі. Звичайно, така дружба у Франції бувала міцніша, ніж в Англії, палкіша на фронті, ніж у тилу. Мабуть, людині треба когось любити — незалежно від «любові» чуттєвої. (Кажуть, в’язні часом можуть полюбити павука чи щура). А солдат, надто солдат цієї війни, посланий на чужину, зовсім відірваний від жінок і друзів, хіть-не-хіть мусив полюбити іншого солдата — адже там навіть собак не було. Але мало які зосталися друзями й після війни.

Відбувши сім місяців у Франції й місяць у відпустці, я в досить похмурому настрої поїхав до учбового офіцерського табору, в прегарний, але дуже глухий куточок Дорсету. Я знуджено, тинявся по табору в перший день, чекаючи обіду й думаючи, що доведеться згадувати добрі манери, коли вгледів ще одного, так само знудженого. То був Джордж; його саме того дня проводжали на Ватерлооському вокзалі Елізабет і Фанні (я тоді цього не знав), і через те він був страх який похмурий. Ми перемовились кількома словами, з’ясували, що обидва належимо до Експедиційного корпусу (більшість була з інших частин) і що ми маємо жити в одній, казармі. Виявилось також, що смаки в нас багато в чому подібні, і ми стали друзями.

Я вподобав Джорджа. По-перше, в усьому тому бісовому таборі він був єдиний, з ким я міг поговорити про щось крім випивки, «дівчаток», гулянок, війни, масних анекдотів та табірних пліток. Джордж захоплювався новітнім малярством. Його власний живопис, як він сам сказав був досить недолугий, але до війни він непогано заробляв, друкуючи в різних журналах статейки про критичні огляди художніх виставок і скуповуючи для багатих колекціонерів картини сучасних художників, переважно німців та французів. Ми позичали один одному книжки з наших скромних запасів, і Джордж просто-таки зрадів, дізнавшися, що я вже надрукував книжечку-другу віршів і навіть зустрічався особисто з Єйтсом і Марінетті. Я розповідав йому про новітню поезію, він мені — про новітній живопис; і я гадаю, що ми допомогли один одному зберегти в собі живу душу. Вечорами ми грали в шахи або прогулювались, коли не було дощу. Джордж не любив ходити до «дівчаток», я теж. Тому в суботу по обіді й у неділю ми вирушали в далекі походи по голих, і все ж гарних, узвишшях Дорсету й спокійно обідали з пляшкою вина в якійсь із сільських корчом, котра чистіша. І все це підтримувало нашу моральність, бо ні я, ні він нізащо не хотіли скочуватись до типово армійської тваринності. Сердега Джордж страждав тяжче, ніж я, і його страшенно мучила ота хвороблива замкнутість, ота нездатність розкрити перед іншим серце, яку йому прищепило ненормальне життя в родині і його жахлива матінка. Напевне, він нікому ще не розповідав про себе так багато, як мені, так що врешті я довідався про нього дуже багато. Він розповів мені про батька й матір, і про Елізабет та Фанні, і про своє дитинство, і про своє життя в Лондоні та Парижі.

Як я вже сказав, Джордж припав мені до серця, і я вдячний йому, бо він допомагав мені зберегти живу душу, хоча цілий легіон свинюк намагався мене зжерти. І я, звичайно, допомагав йому. Він був украй сором’язливий — мати мерзенно підірвала йому віру в себе,— а тому здавався пихатим і холодним. Але, по суті, він був надзвичайно чуйний і безпосередній, справжнісінький тобі Дон-Кіхот. Тому ж то він був такий безпорадний з жінками — їм непотрібна й незрозуміла донкіхотська поведінка, донкіхотська чесність, вони мають її або за слабодухість, або за ширму якогось диявольського розрахунку. Але з чоловіком, з людиною, якій треба тільки щирої дружби навзамін за щиру дружбу, він був чарівливий і відданий друг. Я був страшенно радий, коли нарешті дістав офіцерський чин і змогу покинути ту смердючу нору — учбовий табір,— але мені було дуже шкода розлучатися з Джорджем. Ми домовилися, що листуватимемось, і попросили призначення до одного полку. Зайве казати, що нас послали до зовсім різних полків. Ми обмінялися листом-двома, поки ще були в Англії, на пересильних пунктах, а далі вже не листувались. Та через якусь примху військового міністерства нас нарешті призначили в одну бригаду, хоч і в різні батальйони. Але ми про те дізнались аж через два місяці, випадково зустрівшися в штабі бригади.

Мене вразив вигляд Джорджа: він здавався змученим, аж переляканим. Я кілька разів зустрічався з ним — то під час зміни частин на передових позиціях, то в штабі, то в дивізійному таборі для відпочинку. В травні 1918 року він здавався зовсім вимореним. У липні дивізію перекинуто на Сомму, але напередодні ворог атакував позиції його роти, і це геть вибило Джорджа з рівноваги. З батальйонного спостережного пункту (я був тоді офіцером зв’язку) я бачив артпідготовку ворога, але й гадки не мав, що Джордж під тим вогнем. Кілька його солдатів попали в полон, бригадний генерал накричав на нього, і Джордж рознервувався ще гірше. Я вмовляв його, щоб подав рапорт про відпустку для відпочинку, але він смертельно боявся, що осоромився й показав себе боягузом, тож і не послухався мене.

Востаннє я бачив його в Ермі у жовтні вісімнадцятого — я про це вже згадував. Я вернувся з передової й застав Джорджа в тиловому дивізійному таборі. У вартівні стояло кілька розкладачок, і Джордж випросив одну для мене. Вночі, у темряві, він весь час говорив, хоч нас бомбили, мені здавалося, що він не вмовкає цілі години, і я по-справжньому злякався, що він з’їхав з глузду. Другого ранку ми обидва повернулись до своїх батальйонів, і більше я його не бачив.

Джорджа вбило на світанку 4 листопада 1918 року біля хутора Мезон-Бланш, коло шляху з Ле-Като до Баве. З офіцерів свого батальйону він єдиний загинув у тому бою, бо німці поздавалися чи відступили менш як за годину. Я почув про його смерть увечері, і, оскільки бригаду 5-го числа відвели на відпочинок, дістав від полковника дозвіл поїхати на Джорджів похорон. Від Джорджевого полковника я дізнався, що він попав під кулеметну чергу. Вся його рота залягла, чекаючи, поки летючий загін мінометників упорається з тим кулеметом, коли раптом Джордж хтозна-чому схопився, і його пронизав десяток куль.

— Ну й дурень,— сказав полковник і кивнув мені на прощання головою.