Розділ «Смерть героя»

— Ми були нерозлучні, Семе, і так дружили — він усе-все розповідав мені.

Сердешний Джордж! Мати була йому така осоружна, що за останні п’ять років свого життя він не бачився з нею й п’яти разів. А вже розповідати їй що-небудь — тут би й найпростосердіший із простосердих дикунів не повірив би їй. Вона раз за разом так прикро розчаровувала Джорджа, коли він був ще хлопчаком, що він замкнувся в собі навіки й не міг довіряти ні дружині, ні коханці, ні будь-кому з чоловіків.

— А тепер його нема,— і голос місіс Вінтерборн забринів так звабливо, що навіть тупуватий шейх це помітив і відчув невиразний неспокій.— Тепер його нема, і я в цілому світі маю тільки тебе, Семе. Ти чув, як той негідник сьогодні образив мене по телефону. Поцілуй мене, Семе, і пообіцяй, що ти завжди будеш моїм другом, вірним другом!

Формула шейхової поведінки не передбачала в цей день любощів; скорботну матір треба втішати, але материнське горе «священне», і його не годиться оскверняти тілесним зближенням; а втім, і це зближення між «чистим» британцем та «порядною» жінкою, що мала тільки одного чоловіка та двадцять двох коханців, якимось дивним чином теж було «священне». І хіба всі семи брауни в світі годні опиратися прагненням таких жінок, як місіс Вінтерборн,— надто їхньому прагненню до злягання?.............Він і сам зазнав якоїсь дивної, збоченої насолоди, віддаючись пестощам та любощам над холодним трудом. Та якби він здатен був думати, то збагнув би, що місіс Вінтерборн — не просто садистка, а садистка-некрофілка.

В наступні тижні Джорджева смерть стала для місіс Вінтерборн джерелом і інших, майже нічим не потьмарених радощів. Вона простила — тимчасово, звичайно,— найзапеклішим своїм ворогам, аби розіслати більше жалібних листів, майстерно закрапаних слізьми. Декотрі майже аристократи, що звичайно уникали місіс Вінтерборн як скорпіона особливо отруйного виду в людській подобі, прийшли з візитами — правда, дуже короткими — й висловили їй своє співчуття. З’явився навіть священик, і його зустріли надзвичайно люб’язно.; бо хоч місіс Вінтерборн запевняла, ніби не визнає суспільних умовностей і додержується агностицизму (правда, тільки відтоді, як її зреклись майже всі добропорядні та благочестиві сусіди), до служителів офіційної церкви вона зберігала забобонну пошану.

Ще одною втіхою була сварня з Елізабет Вінтерборн, Джорджевою дружиною, за його вбогу «спадщину» та прислані з фронту особисті речі. Йдучи на війну, Джордж вирішив, що в графі «найближчий родич» слід назвати батька. Згодом він зрозумів, що це була помилка, і, коли вирушав до Франції вдруге, вказав уже дружину. Військове міністерство дбайливо зберегло обидва записи — або ж у переконанні, що є два різні Джорджі Вінтерборни, або ж тому, що перший запис не був скасований і таким чином зберігав юридичну силу. Хай там як, але частину Джорджевого майна було послано на заміську адресу, і, хоч посилка була адресована батькові, нею без вагань заволоділа мати. А решта особистих речей і неодержана платня були відіслані дружині. Місіс Вінтерборн-старшу це розлютило до нестями. «Оті ще дурні бюрократи!» — лаялась вона. Та невже її синочок належить не їй? Хіба вона не породила його на світ і не набула цим права до кінця своїх днів неподільно володіти ним і всім, що належить йому? Хіба може будь-яка ланка важити для чоловіка стільки, як рідна мати? А тому зрозуміло, що вона, мати, і є його найближчою родичкою й спадкоємницею, тож усе належне йому, в тому числі вдовина пенсія, має відійти їй і тільки їй (що й треба було довести). Вона допікала цією справою своєму нещасному чоловікові, намагалась підштовхнути до бійки й Сема Брауна — правда, він вилив увесь запал у «ясному й прямому» листі до Елізабет, та й то вона нокаутувала його в першому ж раунді,— і навіть радилася з одним лондонським адвокатом. Місіс Вінтерборн-старша вернулася з Лондона, аж киплячи від злості. «Той чоловік» (тобто містер Вінтерборн) «образив» її знову, несміливо заявивши, що все Джорджеве майно слід віддати його дружині, хоча та, безперечно, дозволить їм лишити собі кілька дрібничок на пам’ять про сина. А адвокат — підла тварюка! — без ніякого співчуття сказав, що Джорджева дружина має повне право подати на свекруху в суд за привласнення майна, що законно належить їй (тобто Елізабет). Джорджева воля висловлена цілком недвозначно — він залишив усе своє майно дружині. Одначе ту невелику частину Джорджевих речей, якою заволоділа його мати, вона вже не випустила з рук, незважаючи ні на що й ні на кого. І, коли трапилась нагода, з превеликою втіхою виповіла «тій жінці» (тобто Елізабет) усе, що вона про неї думає: тобто, гадаю, що Елізабет утілює в собі одній російську царицю Катерину II, Лукрецію Борджа, мадам де Бренвільє, Молль Фландерс, «плетільницю» часів Французької революції і послідущу злодійку з лондонських нетрів.

Та Джорджевої смерті вистачило його матері як джерела розваг усього на два місяці. Саме коли в сварці з Елізабет вона досягла запаморочливих висот щонайвульгарнішої лайки, Вінтерборна-старшого задавило на вулиці. Отож з’явились нові розваги: слідство в справі смерті, похорон, удовина жалоба й нові листи, закрапані слізьми. Вона послала такого листа навіть Елізабет — я сам його бачив,— і писала в ньому, що «двадцять років (насправді їх було майже тридцять) щасливого подружнього життя минулись назавжди, тепер батько й син зустрілись у вічному блаженстві, і хоч би які були хиби містера Вінтерборна, він був людина благородна». (Останнє слово жирно підкреслено, за ним кілька знаків оклику — очевидно, цим натикалось на те, що сама Елізабет аж ніяк не благородна).

Ще через місяць місіс Вінтерборн вийшла за свого шейха — гай-гай, відтоді він уже не був шейхом! — оформивши шлюб у одній з лондонських шлюбних контор, а потім молодята поїхали до Австралії, щоб жити там чистим і благородним життям. І хай собі живуть у мирі — бо вони були занадто чисті й благородні для брудної, розбещеної Європи.

Безперечно, Джорджеві батько й мати були аж карикатурно кумедні. Коли в цинічно-веселому настрої він розповідав друзям щиру правду про них, навіть найрозумніші з його слухачів дорікали йому, що це все потворні вигадки. Якщо вірити загальновизнаним теоріям щодо спадковості й середовища (а втім, навряд чи варто їм вірити), то годі збагнути, як Джордж примудрився вирости настільки, несхожим на батька, матір і все родинне оточення. Ця загадка не поступиться таємницям замку Удольфо. Зовнішньо він був схожий і на батька, й на матір, але з усіх інших поглядів мав з ними не більше спільного, ніж якби з’явився з іншої планети. Може, вони тому й здавалися такими карикатурними, що жодне з них не зуміло пристосуватись до тих нечувано різких перемін у житті, причиною або виявом яких була війна. Перед носом у них розігрувалася всесвітня драма, а вони так і не помітили її. Вони турбувалися тільки про свої продовольчі норми. Правда, Вінтерборн-старший дуже турбувався ще й про «батьківщину» й посилав дописи з порадами до «Таймсу» (там їх не друкували), а потім переписував їх на папері з грифом свого клубу й посилав прем’єр-міністрові. Одержання їх завжди ввічливо підтверджував котрийсь із секретарів. Але на місіс Вінтерборн турбота про «батьківщину» нападала тільки вряди-годи. Вона вважала, що Британська імперія повинна провадити війну, як хрестовий похід, до цілковитого винищення «мерзенних гуннів», щоб зробити світ безпечним для чистих, благородних шейхів та цнотливих, милих, грайливих п’ятдесятирічних британок. Вони обоє справді були недоладні, фантастичні, неймовірні, як люди 1840 року. Мені, що бачив їх усього кілька разів, то навідуючи Джорджа, то за його дорученням, вони видавались такими неправдоподібними, сміховинними, допотопними, якими здавались Парижеві в 1815 році аристократи, що поверталися з еміграції. Як колись Бурбони, так тепер старші Вінтерборни нічого не навчилися з війни й нічого не забули. В цьому й полягає трагедія Англії, що війна нічого не навчила її Вінтерборнів і що нею правили карикатурні, розгублені й безпорадні люди, які заповнили всі посади державної служби, а молодь у розпачі склала руки. «Gott, strafe England» — ось молитва, яка була почута, й небо покарало Англію, позбавивши її розуму до такої міри, що вона лишила карикатурних Вінтерборнів при владі й удавала, ніби вони на щось годяться. А ми й далі миримося з цим, нам не вистачає навіть духу викинути цих карикатурних маріонеток давньої Англії в переддвер’я пекла, де їм і місце. Pero, расіепсіа. Мапапа, тапапа...[5]

Я гадаю, що Джорджева смерть у тому останньому бою світової війни була самогубством. Я не хочу сказати, що він застрелився сам, але ж командирові піхотної роти дуже легко було підвестись на весь зріст під кулеметним вогнем ворога. Його заплутані взаємини з Елізабет і Фанні Велфорд можна було б і розплутати, але для цього було потрібно чимало терпіння, енергії, рішучості й звичайного здорового глузду. А бідолаха Джордж у листопаді вісімнадцятого був геть висотаний і знеможений. Він уже трошечки схибнувся, як усі ті, хто пробув півроку на передовій. Після Арраса (квітень сімнадцятого) він тримався на самих нервах, і коли я побачив його в дивізійному тиловому таборі в жовтні вісімнадцятого, мені впало в очі, що він вимотаний до краю. Йому слід би піти до бригадного командира й випросити хоч коротеньку відпустку. Але він страшенно боявся показати себе боягузом. Того вечора, коли я бачив його востаннє, він сказав, що лякається навіть гранатних вибухів і не уявляє, як тепер зможе витримати загороджувальний вогонь. Але він був упертий, як чортяка, і наполягав на поверненні до батальйону, хоча знав, що вони зразу ж підуть у бій. Ми не спали півночі, і він усе розповідав про Елізабет, про Фанні й про себе, і знову про себе, про Фанні й про Елізабет, і врешті це стало здаватися таким кошмаром, такою страшною, мов доля дому Атрея, трагедією, що я й сам подумав: так, надії нема. Тої ночі нас кілька разів бомбили, і ми лежали в темряві на солом’яниках та перешіптувалися — тобто шепотів Джордж, а я намагався спинити його й не міг. І щоразу, коли бомба падала поблизу табору, я відчував, як Джордж у темряві здригається. Його нерви таки були геть пошарпані.

Елізабет і Фанні не були карикатурні постаті. Вони пристосувались до війни напрочуд спритно й швидко — так само, як згодом пристосувались до повоєнного життя. Обом їм була властива та досить черства діловитість, якою вирізнялись жінки під час війни й після неї; обидві добре вміли замаскувати споконвічні хижацькі та власницькі інстинкти своєї статі димовою завісою теорій Фрейда та Гевлока Елліса. Вони розводились на ці теми дуже переконливо. Вони почували себе як риба в воді на сіонських вершинах «статевої проблеми», в нетрях усіляких гальмувань, символіки сновидінь, комплексів, садизму, придушених потягів, мазохізму, лесбіянства, педерастії і т. д. і т. ін. Які розважні жіночки, думали ви, слухаючи їх; ніяких тобі пустих сентиментів. Ні, ці ніколи не заплутаються в сентиментальній бредні! Вони знали все про статеву проблему і про те, як її розв’язувати. Існує спорідненість фізична, спорідненість емоційна і спорідненість інтелектуальна; і вони вміли керувати всіма трьома так само легко, як досвідчений лоцман підводить слухняне судно до причалу на забитій кораблями Темзі. Вони знали, що єдиний розв’язок — це свобода, цілковита свобода. Чоловік хай має коханок, а жінка — коханців. Коли є «належна спорідненість», ніщо не може її знищити. Ревнощі? Хіба можливо, щоб така примітивна пристрасть жила в цих висококультурних душах (і в цих досить пласких грудях)? Жіночі хитрощі? Зрадливість? Сама думка про це образлива. Ні, ні. І чоловіки, й жінки мають бути «вільні».

Джордж простосердо вірив усьому цьому. В нього був «роман» з Елізабет, а потім «роман» із Фанні, її найближчою приятелькою. Джордж вважав, що треба розповісти про все Елізабет. Та Фанні заперечила: навіщо? Елізабет напевне інстинктивно здогадується, а куди краще довірятися мудрим інстинктам, ніж удаватись до слів, сплоджених нашим недосконалим розумом. Отож вони й не сказали нічого Елізабет, а вона інстинктивно не здогадалась і була певна, що Джордж і Фанні «сексуально антипатичні» одне одному. Це було перед самою війною. Але в 1914 році в Елізабет якось трапилася затримка, і вона вирішила, що завагітніла. Яка тоді буча сколотилась! Елізабет не знала, що діяти. Фрейд і Елліс умить полетіли к бісу. Скінчились балачки про «свободу»! Коли вона приведе дитину, батько більш не даватиме їй грошей, і всі розірвуть знайомство з нею, і на обіди до леді Сент-Лоуренс її більше не запрошуватимуть, і... Одне слово, вона так налетіла на Джорджа, що враз поклала його на лопатки. Примусила його труснути капшуком, добути спеціальний дозвіл, і вони зареєстрували цивільний шлюб у присутності батька й матері Елізабет, украй спантеличених цим несподіваним і незрозумілим одруженням. Батько Елізабет спробував був заперечити — мовляв, у Джорджа в кишенях вітер, а місіс Вінтерборн-старша написала пречудового драматичного листа, закрапаного слізьми, в якому називала Джорджа недоумком, дегенератом, що розбив ніжне материне серце й розтоптав його ногами з ницої чуттєвої пристрасті до паскудниці, яка тільки роззявила пельку на вінтерборнівські гроші. Оскільки у Вінтерборнів ніяких грошей уже не лишилося й жили вони на позички, сяк-так крутячись, то це звинувачення було щонайбільше фантазією. Та Елізабет зламала будь-який опір, і вони з Джорджем побралися.

Після одруження Елізабет зітхнула вільніше й почала поводитись майже по-людському. Лиш тоді вона здогадалась піти до лікаря; той знайшов у неї якусь легеньку жіночу хворобу, порадив кілька тижнів «уникати зносин» і пирснув сміхом, почувши про «вагітність». Джордж і Елізабет найняли квартирку в Челсі, й через три місяці Елізабет стала так само «висококультурною» й ще більшою прихильницею «свободи». Заспокоєна лікаревим запевненням, що зможе завагітніти тільки після операції, вона завела «роман» з одним молодиком із Кембріджа й сказала про це Джорджеві. Той був досить-таки здивований і ображений, але грав свою роль чесно й дуже галантно: йшов на ніч з дому, коли Елізабет про це натякала. А втім, він не дуже страждав від здержливості, як гадала Елізабет, бо в таких випадках завжди ночував у Фанні.

Так тривало до кінця 1915 року. Джордж, хоча й подобався жінкам, мав дивовижний хист уклепуватися з ними в халепу. Якби він був сказав Елізабет про свій роман із Фанні в розпалі її закоханості в того кембріджця, вона, напевне, з усім би змирилася, і все б минулось тихо. На своє нещастя, Джордж щиро вірив кожному слову Фанні й так само щиро — кожному слову Елізабет. Він не мав найменшого сумніву, що Елізабет знає про його взаємини з Фанні, а коли вони обоє про це мовчать, то лиш тому, що «такі речі цілком природні» й ними нема чого «сушити собі голову». А потім одного вечора, коли Елізабет уже надокучив той молодик із Кембріджа, їй раптом упало в очі, що Джордж квапиться «зоставити її саму» з превеликою охотою.

— Але ж, любий мій,— сказала вона,— чи це не задорого ночувати щоразу в готелі? Чи ми можемо дозволити собі таке? І чи тобі воно не вадить?

— Ні, ні,— невинно відповів Джордж.— Я поїду до Фанні й переночую в неї, як завжди.

Отоді-то зчинилася буря! Спочатку на Джорджа накинулась Елізабет, потім Фанні, а врешті — і це вже було щось гомерівське — Елізабет на Фанні. Бідоласі Джорджеві це все так упеклося, що він пішов добровольцем у піхоту, записався на найближчому вербувальному пункті й відразу був відісланий до учбового табору в Мідленді. Але, звісно, це не розв’язало проблеми. В Елізабет кипіла кров, і в Фанні теж. То був наче бій Ахілла з Гектором, а Джордж грав роль мертвого Патрокла. Не те щоб їм обом так дуже потрібен був Джордж; для них обох було важливо здобути перемогу й «відбити» його, і цілком можливо, що кожна з обох, «відбивши» його в суперниці, негайно прогнала б його геть. Тому вони обидві писали йому ніжні, палкі, вибачливі листи й співчували його стражданням у кайданах військової дисципліни. Елізабет приїздила до Мідленда, щоб загарбати його на неділю; а потім якось, коли вона «завела роман» із якимсь молодим американцем із авіаційної частини, Джордж дістав у полку коротку відпустку й перебув її з Фанні. Джордж був трохи недотепний з жінками. Він дуже любив Елізабет, але й Фанні теж дуже любив. Якби він не спіймався на оті балачки про «свободу» в коханні та й далі приховував від Елізабет свої стосунки з її приятелькою, то міг би жити вельми завидним подвійним життям. Але, на своє лихо, він не міг — і так ніколи й не зміг — зрозуміти, що балачки про «свободу» були тільки балачками для обох жінок, хоч він їх сприймав за щиру правду. Отож він писав обом якнайбезглуздіші листи, здатні тільки розлютити їх обох: вихваляв Елізабет перед Фанні, а Фанні перед Елізабет і запевняв, що йому дуже дорогі вони обидві; він порівнював себе з Шеллі, Елізабет — із його дружиною Мері, а Фанні — з Емілією Вівіані. Так він писав їм навіть із Франції, до самого кінця. І навіть не здогадувався, який із нього телепень.

Звичайно, Джордж іще не встиг ступити на пароплав, що вперше мав відвезти його в Булонь, до формувального табору, а й Елізабет, і Фанні вже завели нові «романи». Вони ще повоювали за Джорджа, але тільки між іншим, як за символ,— більше на злість одна одній, ніж тому, що справді хотіли морочитися з ним.

Елізабет не було вдома, коли прийшла телеграма з військового міністерства. Вона прочитала ту телеграму десь аж опівночі, вернувшись додому не сама, а з чарівним молодим художником-шведом, якого зустріла того вечора в одній веселій компанії в Челсі. Вона була трошки під чаркою, та й молодий швед — високий, білявий, вродливий — аж палав від жаги й від віскі. Телеграма й два чи три листи лежали на постілці перед дверима. Елізабет підняла їх і розпечатала телеграму машинально, увімкнувши світло. Швед стояв, п’яно й закохано втупившись у неї. Вона мимохіть здригнулась і трошечки зблідла.

— Що сталося?