Розділ «Смерть героя»

— Сміт, у тебе ремені не так перехрещені! Ще раз побачу, матимеш наряд поза чергою!

Але всі голоси сержантів-інструкторів, що горлали на свої взводи, перекривав неминучий рик старшого сержанта: «Тихо там! Стояти струнко!» Достоту як сирена плавучого маяка коло мису Саут-Форленд. Людей, звиклих до сидячого життя або одноманітної праці за плугом чи біля верстата, тяжко втомлювала надміру інтенсивна муштра, фізичне й душевне напруження. Особливо тяжкі були перші тижні: боліло все тіло, і важкий сон уночі не давав справжнього спочинку. Вінтерборнові було трохи легше, ніж багатьом. Тривалі піші прогулянки, любов до плавання загартували його. Він не міг піднімати такі тягарі, як вантажники, або окопуватись так, як землекопи з фаху, але марширував і бігав краще за всіх, удвічі швидше засвоював кожен новий рух, устигав розібрати кулемет Льюїса, поки решта ще тільки морочилися з ручкою, стріляючи, влучав у мішень чотири рази з п’яти і вмить зрозумів, чому, окопуючись, треба насамперед сховати голову. Але й він відчував щодня тяжку втому. Йому особливо запам’ятався один страшний день. Їх муштрували, ганяли, й знов муштрували, й знов ганяли, й перевіряли з ранку до вечора під палючим осіннім сонцем, а потім почалося ще й «нічне» навчання, що тривало три години. Опівночі їх побудила фальшива пожежна тривога, і вони вибігли на вулицю в самих штанях та чоботях. Вінтерборн мало не тяг на собі одного солдата, до того змореного, що сам не зміг би добігти до плацу. А сержанти підганяли їх, наче собаки овечу отару.

Та не фізична втома найбільше дошкуляла Вінтерборнові, хоча йому й гидко було жити в таких умовах, носити грубу, важку одежу, занадто теплу для літа, підбиті цвяхами чоботи, спати на дошках, їсти жахливо несмачний харч. З усім цим він досить легко мирився, навіть звик до цього. Ні, він страждав душевно, страждав від такого раптового переходу з середовища, де найвище цінують духовні здобутки, до середовища, де їх тупо зневажають. Він не мав з ким поговорити. Він страждав від того, що мусить жити в одному приміщенні з іще тридцятьма чоловіками, тобто й на хвилину не лишатись на самоті. Страждав від невідчепних думок про Елізабет та Фанні, від того, що прірва між ним і обома ними все ширшає, від того, що війна тягнеться місяць за місяцем, і жертвам нема кінця, і людство скочується все нижче й нижче. Людський світ ніби розвалювався, його трощили самі люди в якомусь шалі людиновбивства та руїнництва. Йому була огидна сама механіка вбивання, мов якийсь зловісний символ. Лише вигляд гвинтівки й усього солдатського спорядження вже тяжко гнітив його. Йому дуже виразно уявлялось те майбутнє, до якого велося все це, і він уже передчував власну смерть. Ходили страхітливі чутки — на жаль, аж надто правдиві,— про те, як цілі роти й батальйони за кілька хвилин скошувала смерть. Помалу Вінтерборн краще познайомився з сержантами, і кожен з них запевняв, що він — єдиний чи майже єдиний, хто лишився живий з цілого взводу чи й роти. І це була правда. В піхотних частинах втрати були, безперечно, величезні. Можливо, Вінтерборн виявляв егоїзм, бо тривожився за власну долю в ті самі дні, коли стількох людей — можливо, кращих за нього — вже не стало на світі. Він і сам через це почував якийсь сором і навіть провину.

Та що вдієш, людям навіть у двадцять два-двадцять три роки властиво боятись загибелі.

Поїзд сповільнив хід перед вузловою станцією, і Вінтерборн умить вернувся до дійсності. Всі в купе вже спали. Ну що ж, муштра та щохвилинне салютування скінчились. Попереду фронт. І Джордж відчув величезну полегкість. Віднині він стикатиметься зі справжньою небезпекою, а не з кадровими служаками та крикунами. Вінтерборн сказав якось:

«Найжахливіше на війні не те, що ти воюєш з німцями, а те, що тобою командують англійці».

Дорогою поїзд підібрав ще кілька загонів і важко сунув далі крізь темряву й тишу. Солдати спали. У вагоні ставало задушно, аж голова заболіла. Поки він сидів у задумі, хтось позачиняв вікна й закрив вентиляцію. І оце завжди так: чи в казармах, чи в бараках — неодмінно все позачиняють і сплять у задусі. Він потихеньку підняв вікно дюймів на два, і відразу стало легше. Ну чому вони так люблять духоту? І не тільки фізичну, а й духовну та моральну теж. Бідолахи! Всі змалечку привчені скидати капелюха перед панами, робити, що їм сказано, та гарувати. Щось ніби сучасні ілоти. А попри те, вони порядні люди й не без характеру, тільки розумово нерозвинені. Ото єдина війна, яку варто було б провадити: війна розуму проти недвижності, тупості й... А все ж розум не завжди зазнає поразки: людство таки чогось досягло. Так! А тепер скотилось бозна-куди...

Думки його напівсонно котилися звичною стежкою. А в чому насправді причина війн — і оцієї великої війни? Та хіба тут одна причина? Їх багато. Соціалісти — дурні фанатики, коли твердять, ніби в усьому винні лихі капіталісти. Я не вірю, що капіталісти хотіли війни — вона їм загрожує надто великими збитками. І не вірю, що справді хотіли війни ті підлі уряди: їх штовхнули на неї могутні сили, керувати якими в них не стало ні рішучості, ні розуму. Винне тут безглузде прагнення мати ще й ще дітей, більше й більше хліба, і знов більше хліба, і знов ще й ще дітей. Звичайно, не всі війни були викликані перенаселенням. Звичайно, ні... Були ж війни між грецькими містами-державами, між середньовічними італійськими республіками; чвари через дріб’язкову заздрість; морські війни за торговельні ринки — Піза, Генуя, Венеція, Голландія, Англія; війна була розвагою королів, у вісімнадцятому сторіччі — розвагою аристократії; були релігійні війни — священні війни мусульман, хрестові походи; переселення народів — варварські навали... Можливо, за цією війною справді стоять і якісь гендлярські розрахунки, страшенно короткозорі — бо збитки вже куди більші, ніж можуть бути прибутки. Але основною своєю суттю це, безперечно, війна через перенаселення: хліба й дітей, дітей і хліба. І до цього химерним чином домішується статева проблема, над якою ми билися так завзято, коли наші доброчесні предки звалили на наші плечі цей славненький клопіт. Це все оте сліпе прагнення: дітей і хліба. Ми заохочуємо, ми силуємо людей плодити дітей, безліч дітей, мільйони дітей. А як вони ростуть, їх треба годувати. Потрібен хліб. Усіх нас годує земля. Англія, а за нею й увесь світ схибнулись на промисловому перевороті й утовкмачили собі, що можна харчуватися сталлю та залізницями. Але ж вони неїстівні. Суспільство — це перевернена донизу вершиною піраміда, поставлена на зігнуті плечі орача — або на сталевий трактор, тобто, кінець кінцем, на землю. Знов же — проблема голоду й смерті. «Плодіться й розмножуйтесь». Який це ідіотизм — поширювати на величезні, перенаселені країни сексуальне табу, нав’язане маленькому неохайному племені кочовиків-семітів чистісінькою силою обставин! Зважте, який у них був процент дитячої смертності! Вони мусили плодитись, мов кролі, аби вижити. Нас це не стосується. Ми — жертви надмірного розмноження. В Європі надто багато люду. З біса багато немовлят. Можна було б якось пояснити це людям, вони вже й самі починають розуміти, але ура-патріоти, й церковники, й фанатики, й ті, соромливі слиньки, й зашкарублі охоронці старизни — всі вони нічого розуміти не хочуть. Плодіться, плодіться, мої любі,— колонами по четверо, батальйонами, бригадами, дивізіями, корпусами. Стривайте, скоро в Англії буде п’ятсот мільйонів душ, напханих, як оселедці, в бочку. Прекрасно. Чудово. Англія über alles[30]. Але настає час, коли починає невистачати хліба для тих дітей, що підростають. Здобувайте колонії. Нащо? Щоб вирощувати більше хліба або виробляти більше товарів для обміну на хліб. Англія здобула величезні колонії. Німеччина — зовсім маленькі. А німці плодяться, як миші. Ми, англійці, теж плодимось, як миші, але все ж не так швидко. То що ж робити з ними всіма? Перебити на війні? Дуже милосердно. Гуманно. Перебити їх і захопити землі та ринки переможених? Правильно. А далі що? О, далі знов плодитися. Адже ми повинні бути могутньою й численною нацією. А переможена нація? Що, як вона почне плодитися ще завзятіше? Ну, тоді хай знову буде війна, знову й знову війна — набудемо такої звички. Що десять років Європа справлятиме пікнік над трупами...

Та навіщо така сентиментальність? Навіщо стільки галасу через якийсь там мільйон-другий убитих та покалічених? Адже щотижня вмирають тисячі, а в Лондоні дня не минає, щоб хтось не попав під колеса. Невже це вас не переконує? Ба ні: адже цих людей не вбивають зумисне. А ті ваші тисячі, котрі вмирають щотижня,— то старі та хворі люди; на війні ж гинуть молоді, дужі, здорові, цвіт нації. До того ж, самі лиш чоловіки. Порушується пропорція між статями, поширюються содомія та лесбіянство. Зате лунає гучне «ура» — ми перемагаємо! Ну, а щодо вбивств, то людей убивають весь час; гляньте-но на Чікаго. Гляньте на Чікаго! Ми весь час поплескуємо один одного по спині й зневажливо дивимось на зіпсуте Чікаго. Та коли там спалахне перестрілка між двома бандами, хіба ви це схвалюєте, хіба нагороджуєте переможців за відвагу медалями, хіба посилаєте їх знов на такі подвиги й обнімаєте, коли вони повернуться, хіба влаштовуєте їм паради з оркестром, хіба вихваляєте їх аж під небеса? Хіба ви підносите бандита й убивцю як ідеал для людства? Я дуже добре знаю, що таке воєнна слава й вірність обов’язку — я й сам солдатик, ласкавенька пані. Дякую за все, що ви зробили для нас, ласкавенька пані. Коли насильство й душогубство — природні людські діла, тоді облиште морочити нам голову. Насильство й душогубство породжують знов же насильство й душогубство. Хіба не цього вчать нас великі античні трагедії? Кров за кров. Ну й чудово, тепер ми знатимемо. Чи вбивати одинцем, чи в гурті, чи на користь одній людині, чи банді, чи цілій державі — хіба не однаково? Вбивство — це вбивство. Схвалюючи вбивство, ви йдете проти людської природи. А мільйон убивств, до яких спонукали, які вихваляли, якими захоплювались, накличе на вас цілий легіон Евменід. І ті, хто зостанеться живий, тяжко спокутуватимуть провину все своє життя. Вам дарма? Ви не звернете зі свого шляху? Ще, ще дітей, щоб вони незабаром поповнили втрати? Ну, матимете незабаром ще одну гарненьку війну, і чим скоріше, тим краще.

О сину мій Авессаломе, сину мій, сину мій Авессаломе! Слава богу, що я не маю сина, о Авессаломе, сину мій!

Вінтерборн кивав, кивав головою та й заснув сидячи. Він прокинувся, коли поїзд сповільнив хід — не коло вокзалу Ватерлоо, а коло вокзалу Лондонський Міст. «Де це я? Якась станція. А, їдемо до Франції, на фронт...»

Загін висадили на пероні Лондонського Мосту й вишикували в дві шеренги. Солдати позіхали, потягувались, обсмикувались. Офіцер-супровідник — лагідний кароокий юнак, списаний у тилову службу після поранення, сказав їм, що чекати доведеться три години. Коли хочуть, можна сходити до солдатського буфету, купити щось попоїсти.

— Так, сер!

Вони рушили безлюдними, брудними вулицями. Було близько півночі. Хтось заспівав неминучу стройову пісню. Офіцер обернувся.

— Насвистуйте, а співати не треба. Люди сплять.

Вони почали насвистувати «Де ж ви, наші хлопці, друзі ваші милі».

Вінтерборн, вийшовши на міст через Темзу, ще раз окинув поглядом знайомий краєвид. Він помітив, що вуличні ліхтарі світять іще тьмяніш, ніж тоді, коли він залишав Лондон, столиця, колись яскраво освітлена, тепер лежить, ніби причаївшись, у темряві. Собор святого Павла насилу могло розрізнити око, хай воно й добре знає, де його шукати. Поряд із Вінтерборном ішов вустершірський хлібороб, який ще зроду не бував у Лондоні й дуже хотів побачити собор. Вінтерборн усіляко намагався показати йому, але марно. Так вустершірець і не побачив собору: його вбило через два місяці.

Чудно було йти по цьому незнайомому Лондону — все те саме і все якесь не таке. Притемнені ліхтарі, старанно завішені вікна, занехаяні вулиці, руху на них майже нема, усе якесь похмуре... Вінтерборнові згнітило серце. Величезне місто було неначе приречене, воно ніби вже минуло вершину своєї могутності й пишноти й тепер поринало назад у темне минуле, в глинясті пагорби та болота, на яких стояло. Неначе на кілька сторіч наблизився той час, коли який-небудь новозеландець, сидячи на обвалищі Лондонського Мосту, замальовуватиме в подорожній альбом довколишні руїни.

Де ж ви, наші хлопці, друзі наші милі,

Де ви, дайте звістку нам!