Розділ «Смерть героя»

Вінтерборнові нітрохи не хотілося спати. Він урвав розмову з сусідом і поринув у задуму. Думки ковзали з одного на друге, він не міг зосередитись ні на чому. Йому вже було важко щось читати підряд або думати послідовно. У нього вже настала перша стадія фронтового отупіння, за якою йде період прикрого нервового напруження, а його знову змінює отупіння — вже остаточне.

Починалося справжнє випробування. Як кожен, хто ще не побував у окопах, Джордж зовсім не уявляв, як там живеться. Газети, ілюстровані журнали майже це дають уявлення. Він багато разів чув те, що розповідали поранені, які вернулися з лазаретів. Але майже всі вони або фантазували, вихваляючись, або ж не вміли зв’язати двох слів. Лиш подеколи у спогадах зринала якась знаменна подробиця: «Як поранило мене, то я весь час марив, і верзлись мені оті кляті аероплани, наче кружляють і кружляють, а тоді шугають униз, на мене». Або один хирлявенький лондонець з околиці: «От була халепа: зачепивсь я мундиром і штаньми за той їхній колючий дріт, і ні туди ні сюди, а в кишенях повно гранат, та ще й два ящики з гранатами, пер у руках, і один ящик теж зачепився, от я й кажу собі: „Як упустиш, Берте, оці падлючі гранати, та як рвонуть вони, то тут тобі й гак“. А німаки з кулемета так і сиплють, а кулі так і свистять: дз-з, дз-з... Аж дріт січуть, а я лаюсь, як навісний. А не боюсь ні крихти, от їй-же богу! Але поранило мене хіба ж так».

Де він здибав цього кумедного маленького лондонця? Ага, в учбовому батальйоні, на другий день після того, як сам вступив до війська. Тоді в казармі було кілька таких, що вийшли з лазаретів, і всі вони плели небилиці. Вінтерборн почав пригадувати пережите за останні, такі тяжкі для нього місяці. З учбовим батальйоном йому не пощастило: всі сержанти там були кадрові служаки, яких свого часу безжально ганяли й мордували і які тепер самі ганяли й мордували новобранців, вислужуючись, щоб їх не послали на фронт. Безперечно, вони ще й квиталися з учорашніми цивільними за їхню давню зневагу до кадрового вояка-найманця. А особливо ненависний їм був кожен інтелігент чи просто вихований чоловік, що потрапляв їм у лабети, і вони залюбки допікали йому тяжкими та принизливими нарядами. Джордж пригадав одного, що присікувався до його віри.

— Ти хто? Протестант? Методист? Чи, може, католик?

— Я не належу ні до якої церкви. Запишіть мене як раціоналіста.

— Отакої! Що це за рициналіст? Ти тепер солдат!

— Але до церкви не належу ні до якої.

— Ну, то пристань до якоїсь, чорти б тебе дерли! Ти ж хочеш, щоб тебе пристойно поховали у Франції? А тебе таки мають поховати не далі як за півроку. Він, бачте, без церкви! Бодай мене курка вбрикнула!

Такий симпатичний вояк! У своєму релігійному завзятті він щонеділі посилав Вінтерборна в позачергові наряди, на найбруднішу й найтяжчу роботу, аж поки той заявив, аби мати спокій, що належить до англіканської церкви. Звичайно, в британській армії нікому ніякої віри не нав’язують, і коли солдатів шикують на плацу для молитви, це скоріше військова вправа, і все.

Вінтерборн усміхнувся, згадавши ту безглузду сутичку. А все ж таки вона була прикра. Його аж занудило, коли він згадав, як силкувався навести чистоту в офіцерській кухні: до нього там побувало з півсотні чергових, не дуже сумлінних, вони й не думали вихаючувати бруд, хоча кухню перевіряли щодня.

В яскравому промені від лампочки під стелею він подивився на свої руки. Шкарубкі, порепані, в них в’їлася грязюка, яку годі було відмити холодною водою. Він подумав про ніжні ручки Фанні й тендітні пальчики Елізабет.

На плацу офіцери не лаялися на солдатів ніколи, та й сержанти дуже рідко. Це забороняв статут. Вони надолужували під час польового навчання. Та інструкторів з фізичної підготовки загальне правило не обходило. Ті часом спромагались навіть на грубуваті дотепи. Були серед них і шаблонні, освячені часом: «Можеш розбити серце своїй матусі, сучий сину, але мого не розіб’єш!» Сержант, що навчав їх битись на багнетах, неотесаний самородок з Вайтчепла, посилаючи новобранця в багнетну атаку на лантух із тирсою, полюбляв командувати:

— Під дихало його — коли!

Цей самий інструктор, уразившись незграбністю одного огрядненького новобранця у присіданнях, так налаяв бідолаху:

— Ти, Фросте, . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . .

Вінтерборн знов усміхнувся. Що правда, то правда: шлях до слави на нашому прекрасному острові дуже звивистий.

Їх багато тижнів ганяли, муштрували, мордували щодня від уранішньої побудки о п’ятій тридцять і до відбою.

— Голову прямо!

— Голову вище, чуєш, ти! Під ноги не дивись, грошей там нема, давно попідбирали!