Розділ «Смерть героя»

Вже стемніло; солдати юрбою йшли до казарм і збуджено гомоніли:

— Ну, а далі що?

— Шикуватись о восьмій тридцять, вирушати о дев’ятій.

— Хто це сказав?

— Так у наказі по батальйону.

— Ну й бовдур же наш старий Брендон, мене аж за печінки взяло, як він ляпнув оте «ходіть по-солдатському»! Аякже — по самий зад у багнюці!

— Клятий старий пердун!

— Правда, але ад’ютант золотий хлопчина.

— О, то справжній джентльмен!

— Бо хто сам побував рядовим, той зовсім інша людина.

— Цікаво, як воно там на фронті...

— Стривай, попадеш туди — взнаєш.

— Завтра ввечері в цю пору вже, певне, будемо...

— Помовч, Ларкін, і не трусися.

— А я й не трушуся.

— Капрале, чуєш, капрале! О котрій годині сьогодні шикуватись?

— Спитай чергового сержанта.

— Пора до чаю, хлопці. Ходімо.

О восьмій тридцять вишикувалися знову. Ніч була темна, віяв холодний, вогкий, поривчастий вітер. Всі сержанти були на плацу з маленькими штормовими ліхтарями, що рухались, підскакували, зупинялись у темряві, наче блудні вогники. Загін був у повному маршовому спорядженні, в шинелях, тільки без гвинтівок і холодної зброї. Часом крізь муштровану покору проривалося збудження, й шепіт у лавах наростав до гучного гомону, але його враз уривав крик старшого сержанта: «Припинити балачки!» Перекличка за списком при мигтючому ліхтарі тяглася довго. Почувши своє прізвище, кожен солдат клацав підборами й вигукував: «Тут, сер!»

— Тридцять один вісімсот дев’ятнадцять, Вінтерборн Джордж.