Розділ «Смерть героя»

— Ет, це ж тільки маневри. Улітку їх завжди проводять.

Запам’ятався ще один день — мабуть, це була остання неділя перед четвертим серпня: Джордж ішов до Трафальгарської площі, де мав відбутися мітинг соціалістів на захист миру. Довкола пам’ятника Нельсонові люди товпились так тісно, що Джордж не зміг пропхатись уперед, щоб добре чути промовців, які стояли на цоколі пам’ятника, над головами в натовпу. Сивоголовий чоловік з пристрасним виразом обличчя й голосом аристократа виголошував промову проти забобонів юрби. Він, очевидно, держався думки, що загроза війни походить від Російської імперії. Джордж кілька разів почув слова «кнут», «козаки», а потім вираз: «орли війни розгортають крила». Поряд зібрався ще один мітинг — за війну, і частина його учасників посунула на прибічників миру. Зчинилася буча, але її дуже швидко розігнала кінна поліція. Натовп відлинув з Трафальгарської площі. Людський потік потяг Джорджа до арки Адміралтейства й далі по Меллу. Він вирішив, що можна вернутись і цим шляхом, а тоді сісти в автобус коло вокзалу Вікторія. Але навпроти Бакінгемського палацу дорогу запрудив величезний натовп, до якого вливались нові й нові юрби з усіх трьох вулиць. Брама палацу була зачинена, і перед нею стояв кордон полісменів. Гвардійці в червоних мундирах та хутряних ківерах стояли «вільно» перед своїми будками.

— Короля Георга! Короля Георга! — скандував натовп,— Короля Георга!

Через кілька хвилин відчинилося вікно над середнім балконом, і з’явився король. Його привітало оглушливе «ура», і він у відповідь підняв руку. Юрба знову зарепетувала:

— Хо-че-мо вій-ни! Ми хочемо війни! Ми хочемо війни!

І знов «ура!» Та король жодним рухом не виразив ні схвалення, ні осуду.

— Про-мо-ву! — горлав натовп.— Про-мо-ву! Хо-че-мо вій-ни!

Король знову відсалютував і зник у дверях. Над юрбою покотились вигуки захвату й розчарування. Неминуче знайшлись жартуни, що почали кричати:

— Ми боягузи?

— Ні-і-і!

— А німці?

— Та-а-ак!

— Ми боїмося німців?

— Ні-і-і-і!

Щодо почуттів цієї частини англійського народу не могло бути ніяких сумнівів...

Навіть після цього Джордж іще чіплявся за надію, що війни не буде, купував тільки миролюбніші радикальні газети й вірив, що сер Едвард Грей «щось зробить». Як зворушливо вірить англієць у всемогутність своїх правителів! Але ж сер Едвард був не всемогутній бог, а всього-на-всього тяжко стурбований міністр іноземних справ, що опинився в скрутному становищі, без одностайної підтримки кабінету. Ну що він міг удіяти? Може, слід було виступити в липні з рішучою заявою, що Англія не лишиться осторонь, коли Франція й Бельгія зазнають нападу. Тепер багато хто гадає так, але тоді це могло здатися провокаційним випадом... Хто ми такі, щоб судити? І взагалі, чи мають право народи завжди вдавати з себе жертв своїх правителів? Адже добре відомо, що в усіх столицях юрби гучним криком вимагали війни. І відомо, що найбільші маніфестації проти війни відбувалися в Німеччині...

Коли надійшли звістки, що Франція провела мобілізацію і що німці перейшли бельгійський кордон, Джордж зрікся будь-яких надій. Він знав, що один з головних принципів британської політики — ні в якому разі не допускати, щоб Антверпен опинився в руках котроїсь із великих держав. Цей принцип народився ще в часи королеви Єлизавети, а то й раніше. Хто це сказав: «Антверпен — пістоль, націлений у голову Англії»? Вся Європа взялась за зброю, і Англія не могла лишитись осторонь. Неможливе сталося. Попереду були три місяці різанини, три місяці страхіть. Так, три місяці. Це не може тривати довше. Може, й менше. Звичайно, багато менше. Настане грандіозна фінансова криза, і урядам доведеться припинити бійку. Адже й тепер кредитний процент Англійського банку сягнув десяти відсотків. Джордж ускочив до автобуса на розі Гайд-парку й сів коло самих дверей.

— Які новини? — спитав кондуктор.

— Дуже серйозні: у Франції мобілізація.

— А ми що?