Розділ «Смерть героя»

— Ми поки що нічого. Але, здається, це діло неминуче.

— Таж ми не оголошували війни!

— Поки що — ні.

— Ну, тоді ще не все пропало. Краще б нам знати свої справи та не лізти, куди не слід.

Знати свої справи! Як швидко це некорисливе почуття сформувалося в національне гасло: «Справи понад усе!»

Почався довгий, нестерпний кошмар. Царство Облуди, Брехні й Маячні. Я вже показав — не без злості, цілком прощенної тут,— як по-диявольському невблаганно давній режим Облуди нівечив інтимні взаємини людей, а через це — і все їхнє життя й натуру, і не тільки їхнє, а й їхніх дітей. Діти вдарились у протилежні крайнощі, і ця реакція спочатку була природна й здорова. Їм просто необхідно було жити інакше, краще, глянути правді в очі. І кожен, хто мав хоч трохи відваги, мусив говорити про це відверто, не дозволяючи залякати себе прихильникам давнього режиму, що затикали вам рот і твердили: «Живи так, як ми жили споконвіку, і вдавай, що все гаразд»,— і не бентежачись тим, що безліч слинявих ідіотів доти обсмоктували цю «статеву проблему», аж поки сама назва стала осоружною. Але ця проблема справді реальна, цей бік життя справді важливий. Так часто він буває найголовнішим або одним з найголовніших у людському житті. Ми не можемо писати про людей, обминаючи його; тож, ради бога, говорім про нього чесно й відверто, у згоді з тим, що ми самі вважаємо фактами, або облишмо прикидатись, ніби ми пишемо про життя. Годі вже Облуди! Я маю на увазі не тільки облуду флердоранжу та вінчальних дзвонів, а й облуду вільного кохання...

А коли ви почнете доводити, що Облуда необхідна (давня вимовка всіх політиків), тоді дайте мені спокій, відчепіться, я в ці іграшки не граюся. Чому це вона необхідна?, Вона може бути необхідною тільки тоді, коли необхідний обман, коли є потреба примушувати людей чинити всупереч своїм природним інстинктам і справжнім інтересам. Коли ви хочете скласти судження про якусь людину, якусь справу, якийсь народ, спитайте: чи не лицемірять вони? Якби світова війна була чистою для всіх її учасників, навіщо було б виправдовувати її цілою зливою найбезглуздішої облуди? Єдині чесні люди — якщо взагалі такі існували — були ті, хто казав: «Це паскудне звірство, але ми поважаємо й любимо звірство і визнаємо, що ми звірі. Ми навіть пишаємося тим, що ми звірі». Тоді ми принаймні знаємо правду. «Війна — це пекло». Так, генерале Шерман, це пекло, криваве, звіряче пекло. Дякую за щирість. Ви були принаймні чесним душогубом.

Саме панування облуди до війни відкрило всі шляхи для облуди у воєнний час, такої напрочуд легкої. Коли ми досягли повноліття, вікторіанське покоління щедро виписало нам невеличкий чек на п’ятдесят гіней — п’ятдесят один місяць пекла з усіма його наслідками. Симпатичні люди, правда? Такі доброчесні, такі далекоглядні! Але хіба не вони в усьому винні? Хіба не вони накликали світову війну? Це, мовляв, Пруссія, прусський мілітаризм? О, правда, правда, аякже! Але хто зробив з Прусії велику державу, хто давав на це гроші Фрідріхові Другому, щоб ослабити Французьку імперію? Англія. Хто підтримував Пруссію проти Австрії, а Бісмарка — проти Наполеона III? Англія. І чиє лицемірство правило Англією в дев’ятнадцятому сторіччі? Та ви не зважайте, що я ніби своє гніздо лаю, зрозумійте, що я маю на увазі вікторіанців усіх країн.

Мозок однієї людини нездатен умістити, пам’ять — зберегти, а перо — описати всю безмежну Облуду, Обман і Маячню, які виливались на людство протягом цих чотирьох років. Таке не під силу найбуйнішій уяві. Це було щось неймовірне, і, мабуть, тільки тому в нього вірили. Це була найвища, трагічна кульмінація вікторіанського лицемірства, бо, зрештою, в 1914 році вікторіанці ще були в повному розквіті й мали в своїх руках майже всю владу. Якби вони звернулись до нас чесно, сказали: «Ми припустились колосальної, трагічної помилки, ми втягли всіх вас і себе в страхітливу війну, її вже не спиниш, тож прийдіть нам на допомогу, а ми обіцяємо при першій нагоді укласти мир, і то мир непохитний!» Але вони цього не зробили. Вони казали, що не хочуть утрачати нас, але ми повинні йти на бій; вони казали, що ми потрібні королю й батьківщині; казали, що пригорнуть нас до серця, коли ми повернемось (mersi! Такі плоди «Entente Cordiale»[28]?); вони називали один з найцивілізованіших народів світу «гуннами»; винайшли «фабрики трупів»; вони твердили, ніби нація, що славилася в сторіччях добротою,— це зборисько посіпак, які мордують малих дітей, гвалтують жінок, розпинають полонених; вони казали, ніби «гунни» — армія жалюгідних боягузів і дезертирів, але не могли пояснити, чому навіть за величезної чисельної переваги їх пощастило розгромити тільки за п’ятдесят один місяць; казали, ніби вони б’ються за Волю в усьому світі, проте волі повсюди стало менше; вони казали, що не вкладуть меча в піхви, аж поки... і т. д.; і вся оця злочинна балаканина називалась вершиною патріотизму... Вони казали... Та нащо перелічувати далі? Нащо? Все це таке гнітюче! А вони ще сміють, дивуватися, чому молодь така цинічна, зневірена, озлоблена й не визнає ніякого порядку! І вони ще мають прибічників, які сміють повчати нас! Швидше! Поклонімось богиням — Облуді та Безсоромності...

Не знаю, чи Джордж розумів усе те, бо ми ніколи про це не говорили. В ті дні було багато такого, про що люди обачно мовчали: хіба знаєш, хто, почувши тебе, піде й «доповість»? Мене самого двічі заарештовували ще до призову — за те, що носив плащ і скидався на іноземця, й за те, що сміявся на вулиці; в одному батальйоні на мені довго тяжіла гостра підозра, бо я мав з собою томик віршів Гейне й не приховував, що бував за кордоном; а в іншому мене бозна-чому підозрювали в тому, що моє прізвище несправжнє. Та все це ніщо супроти тих переслідувань, які витерпів Девід Герберт Лоуренс — можливо, найвизначніший із сучасних англійських романістів, людина, якою — попри всі її хиби — Англія мала б пишатися.

Я знаю, що Джордж тяжко страждав з першого дня війни аж до її кінця, до своєї смерті. Він, напевне, розумів усе страхіття Облуди й деградації, бо не раз казав, що тепер «єгу» всього світу вирвались на волю й захопили в свої руки владу, і він, їй-же богу, мав рацію. Я навіть не пробуватиму змалювати жахливу деградацію, що панувала в Англії останні два роки війни, бо, по-перше, сам майже весь цей час пробув за межами Англії, а по-друге, Лоуренс відобразив цю тему вичерпно в своїй книжці «Кенгуру», в розділі, названому «Кошмар».

Тоді страждали всі порядні люди, але Джорджеве страждання було ще більш ускладнене, посилене, загострене його особистими проблемами, що так чи інакше теж були пов’язані з війною. Згадайте, що він не вірив у ті високі мотиви, якими виправдовували війну. Він вбачав у ній найстрахітливіше лихо, або ще страхітливіший злочин. Усе оте патякання про високі ідеали його не переконувало. Він не бачив élan[29], переконаності, полум’яного ідеалізму, який так вів обшарпані, ненавчені армії Першої французької республіки до разючої перемоги над об’єднаними силами монархів Європи. Його не полишала підозра, що за всім цим таїться плутня, шахрайство. Тому він не міг воювати з ентузіазмом і переконаністю. А з другого боку, він розумів, що стати в позу бунтаря, протестанта й шукати собі дешевої мученицької слави було б огидним егоїзмом. Коли він піде на війну, то додасть одну невеличку жаринку до грандіозної пожежі; коли не піде — за нього муситиме піти хтось інший, можливо, слабший фізично. Його терзало сумління, поки він ще не вступив до армії, і так само терзало й після того. Єдина розрада для нього була в тому, що на фронті важче й небезпечніше, ніж удома.

Правду кажучи, я так і не зміг до кінця зрозуміти його. Він не хотів говорити на ці теми, але сам безнастанно мучився цими думками, і врешті вони його зовсім заморочили. Предметом його тривоги, здавалося, став увесь світ, і спроби пояснити свою точку зору збивались у нього на міркування то про античні міста-держави, то про засади макіавеллізму. Він був відверто непослідовний, що свідчило про глибокий внутрішній розлад. Із самого початку війни він назавше поринув у тривогу; цей стан зробився для нього звичним і катастрофічно швидко поглиблювався. Його тривожила й сама війна, і власне ставлення до неї, і взаємини з Елізабет та Фанні, і свої офіцерські обов’язки, і все на світі. Такої тривоги не спричинює якась конкретна подія; то душевний стан, при якому кожна подія стає приводом для того, щоб тривожитись. Це різновид неврастенії, що може вразити навіть цілком здорову душевно людину після якогось тяжкого струсу чи перенапруження. І так він жив цілі місяці, відчуваючи постійну тривогу й не борючись із нею.

Коли Елізабет десь під кінець 1914 року вирішила, що настав час реалізувати свої принципи вільного кохання у взаєминах між нею й Реджі, то відразу сказала про це Джорджеві, і він умить погодився. Можливо, його настільки гнітило життя, що він лишився байдужий, а може, він просто чесно дотримував давньої умови. Що мене здивувало, так це те, що він не скористався нагодою й не сказав їй про Фанні. Але він, мабуть, просто був певен, що Елізабет усе й так знає. Отож для нього це був ще один удар, коли він з’ясував, що вона нічого не знає, а ще тяжчий — те, як вона повелася. У нього взагалі бувало якесь потьмарення, коли йшлося про взаємини з жінками. Він надміру ідеалізував їх. Коли я сказав йому не без гіркоти, що Фавні — мабуть, розпусниця, яка прикривається словом «воля», а Елізабет — не дуже розумна рабиня умовностей, що просторікує про «волю», як просторікувала б про політичні й естетичні погляди Рескіна й Морріса, коли б народилась на покоління раніше, він просто розсердився на мене. І назвав мене дурнем. Він сказав, що війна зробила мене ненависником жіноцтва,— і, можливо, мав рацію. Сказав, що я не розумію ні Елізабет, ні Фанні,— та й як можу я розуміти двох людей, яких зроду не бачив, і звідки в мене таке нахабство, що я берусь пояснювати їх йому, людині, яка знає їх так добре? Він сказав, що я занадто прямолінійний, що я все спрощую, наче сокирою рубаю, і що я не розумію — а може, й нездатен зрозуміти — тонших і складніших порухів людської душі. Він наговорив ще багато всячини — вже й не пам’ятаю. Ми мало не посварилися, хоча були дуже самотні й кожен знав, що іншого друга він не має. Це було в 1917 році, в офіцерському учбовому таборі, коли нерви Джорджеві були вже розшарпані до краю. Після цього я більш не пробував казати йому жорстокої правди, а тільки давав йому вибалакатись. А що мені лишалося? Він жив ніби в подвійному кошмарі — кошмарі війни й кошмарі свого власного життя. І все це, здавалось, безнадійно переплуталося. Його особисте життя стало нестерпним через війну, а війна стала нестерпною через його власне життя. Він жив у страхітливому напруженні, яке сам-таки й створював. Своєрідна гордість змушувала його мовчати. Якось, коли настала моя черга командувати іншими курсантами, я повів роту на стройове навчання. Джордж був правофланговим у першій шерензі першого взводу, і я поглядав на нього, чи добре він держить напрям. І мене приголомшив вираз його обличчя — такий він був суворий, такий застиглий, такий розпачливий, такий виклично-страдницький. В їдальні, де ми сиділи по шестеро за столом, він майже весь час мовчав, хіба зрідка з чемності силував себе сказати щось незначуще або кидав завуальовано-ущипливу репліку, яка звичайно й не доходила до свідомості адресата. Правда, він трохи надміру відверто гребував брутальними балачками про повій та про гульню, а масні жартики були йому видимо гидкі. І все ж не можна сказати, щоб його не любили. Його просто вважали трохи пришелепуватим і давали йому спокій.

Можливо, найтяжче гнітили Джорджа чвари між Елізабет і Фанні. Довкола нього валився весь світ, тож начебто було цілком природно, що разом з ним мусив звалитися й Ідеальний План Статевих Взаємин. Джорджа не охопила мізантропічна зневіра, ніби якогось ідеаліста-реформатора, що зазнав невдачі, Але серед розпаду всіх цінностей він дуже чіпко тримався за цих двох жінок — може, занадто чіпко. Вони набули для нього якогось містичного, символічного значення. Вони обурювалися війною, проклинали її, але водночас лишались безмежно далекі від неї. Для Джорджа вони втілювали всю віру в людей, яку він іще зміг зберегти; йому здавалося, що тільки в них збереглась якась крихта цивілізації. Все інше було — кров, звірство, переслідування, обман. Тільки до них ниточка життя тяглась безперервно. Вони були ніби дві невеличкі гавані нормального міського життя, і тільки вони дарували йому якусь надію на майбутнє. Вони не прониклись духом мстивого руйнування, що так жахливо опосів усіх людей здорового глузду. Звичайно, вони зазнавали нападок; це неминуче. Але вони лишались осторонь цих страхіть і зберегли живу душу. На жаль, вони не дуже розуміли, в якому напруженні він живе, і не розуміли, що чоловіків і жінок їхнього покоління розділяє чимраз ширша прірва. Та й як вони могли зрозуміти? Адже друзі хворого на рак самі на рак не хворі. Вони йому співчувають, але не належать до жахливого сонмища приречених. Навіть до сварки між Елізабет і Фанні він мимоволі потихеньку вже віддалявся від обох — мимо своєї волі, попри відчайдушні зусилля зберегти близькість. Над чоловіками того покоління тяжіла доля, і це дуже яскраво, хоч і трохи жорстоко висловив один офіцер британського генерального штабу, звертаючись до своїх підлеглих у Франції: «Ви — воєнне покоління. Ви народилися, щоб битись на цій війні, яку треба виграти. Ми твердо вирішили, що ви її виграєте. Щодо кожного з вас осібно, то вб’ють вас чи ні, це нічого не важить. Скоріш за все, вас уб’ють — не всіх, то більшість. Отож будьте готові до цього».

А Джордж якраз не був готовий сприйняти такий гіперболізований вираз кіплінгівського принципу, або принципу «імперського заду, призначеного для стусанів». Він обурювався, гірко протестував, але й над ним тяжіла та сама доля, що над усіма його ровесниками. Коли вже «ми» твердо вирішили, що їх мають убити, то заперечувати гріх.

Після сварки прірва поширшала, а коли Джордж пішов до армії, вона розділила їх зовсім. Він, звичайно, ще розпачливо чіплявся й за Елізабет, і за Фанні. Він писав обом довгі листи, намагаючись пояснити свої почуття, і вони відповідали співчутливо. Коли приїздив у відпустку, він нікого не хотів бачити, крім них, і вони зустрічали його зі співчуттям. Але що з того! Вони ніби простягали одне до одного руки через прірву. Обидві жінки ще лишалися людьми; а він став просто безликою одиницею, машиною для вбивства, шматком гарматного м’яса. І він це знав. А вони не знали. Але відчували цю зміну, відчували її як його духовний занепад, перетворення на невдаху. Елізабет із Фанні й після сварки часом зустрічалися, підпускали одна одній намащені медом шпильки. Але щодо одного вони були згодні: Джордж в армії жахливо огрубів, подурнішав, і хтозна, як глибоко ще засмокче його болото солдатського життя!

— Тут нічого не вдієш,— казала Елізабет,— він уже пропащий. Він ніколи не відродиться. Отож доведеться примиритись. Те, що було в ньому прекрасного й незвичайного, вже так само мертве, ніби він уже лежить похований у французькій землі.

І Фанні погодилась...

Частина третя