Розділ «Смерть героя»

ADAGIO

1

Загін, що мав негайно відбути до Франції, на фронт, вишикували в повному похідному спорядженні о третій тридцять.

Другим у першій шерезі стояв рядовий Вінтерборн Дж., особистий номер 31819.

Вранці їх вишикували по ранжиру й розрахували, тому кожен знав своє місце й номер. Вишикувалися швидко, мовчки і стояли «вільно», дожидаючи офіцерів, на похмурому, всипаному рінню плацу в мурах похмурої, самотньої фортеці. Плац був прямокутний, і з усіх боків погляд натрапляв на вогкі фортечні стіни або на брудно-жовті цегляні фасади казарм, що тулились попід муром.

У загоні було сто двадцять душ, наказ їхати на фронт надійшов понад тиждень тому, і відтоді їх не випускали з фортеці під страхом військово-польового суду. На варті стояли солдати з інших частин, і кожному з вартових видали по п’ять бойових патронів. Ці надзвичайні заходи були викликані знервованістю полковника, якому недавно перепало за чужий гріх: напередодні виряджання попереднього загону двоє солдатів дезертирували, й довелось в останню хвилину замінювати їх іншими.

— Невже старий шкарбун боїться, що й ми втечемо? — обурювались у загоні, випадково довідавшись про це.

Дужий холодний вітер гнав по сірому зимовому небу пошарпані, брудні хмари й час від часу сипав крижаним дощем. Солдати тупцялися в лавах, декотрі нахилялись уперед, щоб шлейки не так різали плечі, інші рухом плечей, спини підкидали ранець вище, а двоє-троє, виступивши, як годиться, на крок із лави, поправляли обмотки або складку на штанях. Вінтерборн стояв, спираючись більше на праву ногу, й правою рукою недбало притримував цівку старої учбової гвинтівки, а голову трохи нахилив і бездумно втупив очі в землю.

Солдати цілий день чекали, що їм дадуть вільну годину перепочити й написати листи, але загін: під усякими приводами тримали в шеренгах. Пересувну крамничку вивезли з фортеці, щоб ніхто перед відбуттям не напився. Їх двічі шикували для перевірки спорядження й кілька разів ганяли на склад по нове зимове обмундирування та інші потрібні на фронті речі. Нескінченне чекання напинало нерви, і солдати дратувалися й нетерпеливились. Вони переступали з ноги на ногу дедалі неспокійніше під докірливими поглядами сержантів та люто витріщеними очима батальйонного старшого сержанта, великого фанатика муштри; одначе після команди «вільно» ворушитись дозволяється, тому ніхто не робив їм зауважень.

Вітер раптом шмагонув по плаці крижаним дощем, і настрій, у загоні від того не поліпшився. В цю хвилину з їдальні вийшло кілька офіцерів.

— Загі-ін! ревнув старший сержант, остерігаючи.

Сто двадцять рук машинально ковзнули вниз по цівках гвинтівок, і солдати застигли непорушно й безмовно, дивлячись просто перед себе й намагаючись не хитнутись, коли вітер раптово дужчав або стихав.

— Тихо там! Не ворушитись!

Куценька формена куртка на кожному солдаті спереду ледь відстовбурчувалась — там у спеціальній кишеньці під правою полою лежали непромокальні пакуночки з двома бинтами й пляшечкою йоду.

— Загі-ін! Струнко!

Двісті сорок підборів хвацько клацнули, а Гвинтівки різко гупнули біля ноги. Весь загін виструнчився, втупивши очі перед себе. Один солдат мимовільно ледь повернув голову, щоб краєчком ока побачити, як підходять офіцери.

— Гей, ти! Голову рівно!

Настала тиша, тільки завивав вітер та рипіла рінь під чобітьми офіцерів. Полковник і ад’ютант мали на чоботях остроги, і вони ледь чутно дзенькали. Старший сержант відрапортував, салютуючи:

— Всі на місці, сер!

Полковник у відповідь підніс руку до козирка.