Розділ «Смерть героя»

— Чесна, мужня смерть. Гідна англійця.

(Коли вбивали «гуннів», їхня смерть не була ні чесна, ні гідна; «так їм, злидням — не при дамах „.........“ — і треба!»).

Сльози, пролиті місіс Вінтерборн, були не дуже щирі, зате ж і осушити їх пощастило швидко. Вона, мов на сцені, кинулась до телефону. Мов на сцені, подзвонила на телефонну станцію:

Др-р-рень.

— (Хлип). Дайте мені Кенсінгтон десять тридцять. Телефон містера Вінтерборна. (Хлип). Нашого любого сина, капітана Вінтерборна, вбили ті (хлип) тварюки. (Хлип. Пауза). Ой, дуже, дуже дякую, містере Крамп, я знала, що ви співчуватимете нашому горю. (Хлип. Хлип). Але удар такий несподіваний. Мені конче треба поговорити з містером Вінтерборном. У нас тут серця розриваються. (Хлипіссімо). Дякую. Чекатиму дзвінка.

І в розмові по телефону зі своїм чоловіком місіс Вінтерборн показала себе гідно:

— Це ти, Джордже? Так, це Ізабелла. Я щойно одержала дуже лиху звістку. Ні, про Джорджа. Приготуйся до удару, любий мій, я боюся, що він серйозно хворий. Що? Ні. Джордж. Джордж. Ти що, не чуєш? О, так буде краще. То слухай, любий, ти мусиш приготуватись до тяжкого удару. Джордж серйозно хворий. Так, наш Джордж, наш маленький синочок. Що? Поранений? Ні, не поранений, дуже небезпечно хворий. Ні, любий, надії мало. (Хлип). Так, любий, телеграма від короля й королеви. Прочитати тобі? Ти приготувався до удару; (хлип), Джордже, правда ж? «З глибоким жалем... поліг у бою... їх величності виражають своє співчуття...» (Хлип. Довга пауза). Ти біля телефону, Джордже? Алло, алло. (Хлип). Алло, алло. Алло. (Вбік до Сема Брауна). Він повісив трубку! Як цей чоловік мене ображає! Як мені це терпіти в моєму горі? Після того, як я підготувала його до удару! (Хлип. Хлип). Але я завжди мусила боротися за своїх дітей, а він тільки скнів над своїми книжками та молився.

На честь місіс Вінтерборн треба сказати, що вона дуже мало вірила, ніби молитви можуть щось дати в практичному житті. Та її нехіть до релігії коренилася, власне, в іншому: вона страх не любила робити те, чого їй не хотілося робити, і глибоко ненавиділа все, що хоч віддалено скидалось на думку.

Містер Вінтерборн, почувши фатальну звістку, впав навколішки (не забувши, одначе, дати відбій, щоб не чути більше ту гадюку) і вигукнув: «Господи Ісусе, прийми його душу!» Потім містер Вінтерборн довгенько молився за Джорджеву душу, за себе, «за мою заблудлу, але кохану дружину», за інших своїх дітей — «хай обмине їх така доля і хай вони з ласки твоєї, господи, увійдуть у лоно істинної віри», за Англію (те саме), за своїх ворогів («хоча ти знаєш, господи Ісусе, що я ніколи не прагнув ворожнечі, дарма що грішний, теа culpa, теа maxima culpa, Ave Maria...»[4]

Містер Вінтерборн якийсь час простояв навколішки. Але кахляні плитки в передпокої були тверді, і він перейшов до спальні й там укляк на м’якенькій молитовній подушечці перед аналоєм, застеленим вельми благочестивою вишиванкою — дарунком однієї «сестри во Христі». На аналої лежав розгорнений требник у вельми благочестивій оправі, з яскравою, вельми благочестивою закладкою. Над ним на підставці височіла розмальована діва Марія з огидним немовлям Ісусом на руках — копія статуї з паризького монастиря святого Сульпіція. В руках Ісуса теліпалося закривавлене Священне серце з золотим промінням. А ще вище висіло велике розп’яття досить дешевого вигляду, пофарбоване під бронзу, праворуч нього — репродукція (кольорова) «Таємної вечері» Леонардо, ліворуч — ще одна репродукція (чорно-біла) з картини Голмена Ганта (єретика) «Світоч світу». Все це було для містера Вінтерборна джерелом щонайглибшої духовної розради.

Після обіду, за яким він їв небагато, з гіркою втіхою думаючи, що горе відбиває апетит, він пішов до свого сповідника, отця Слека. Там містер Вінтерборн провів приємний вечір у розчуленні. Чимало плакав, і вони удвох молилися; отець Слек висловив думку, що, можливо, Джордж під впливом батькових молитов та батькових чеснот перед смертю покаявся, а містер Вінтерборн сказав, що, хоча Джордж і не був «прийнятий у лоно», в ньому жив «дух істинного католика» і він якось прочитав одну з проповідей Боссюе; а отець Слек пообіцяв, що молитиметься за Джорджеву душу, і містер Вінтерборн зоставив у нього 5 фунтів на меси за упокій душі Джорджа,— вчинок щедрий (хоча й дурний), бо прибутки містера Вінтерборна були досить скромні.

Відтоді містер Вінтерборн щовечора й щоранку молився зайвих десять хвилин — за Джорджеву душу. Та, на жаль, одного разу, проходячи повз Мармурову арку й задумавшись про блаженного мученика, отця Парсонса, та ще блаженнішого мученика, отця Гернета, героя Порохової змови, він попав під колеса. П’яти фунтів вистачило ненадовго, і надалі молитися за Джорджеву душу було вже нікому; тому, наскільки відомо святій римській апостольській церкві й наскільки це від неї залежить, сердешний Джордж перебуває в пеклі й, мабуть, там і зостанеться. А втім, останні кілька років його життя були такі, що він навряд чи відчуває якусь різницю.

Отак поставився до Джорджевої смерті його батько. «Реакція» (як це називають психологи) місіс Вінтерборн була інакша. Спочатку їй здавалося, що ця подія дуже її хвилює й навіть збуджує, зокрема в еротичному розумінні. Ця жінка нестямно любила драми і власне життя теж розігрувала, мов драму. Вона так жадала загальної уваги, мов якийсь італійський лейтенантик,— однаково, хто й за що її вихваляв би. З найнятих слуг тільки ті затримувались у її домі довше спробного місяця, котрі ладні були плазувати перед нею, підлещуватись до неї й захоплюватись усіма її вчинками, словами, вбраннями, примхами, друзями й знайомими. Та місіс Вінтерборн була надзвичайно вередлива й сварлива, отож її друзі раз у раз обертались на ворогів, а затяті вороги — на нещирих друзів; і тим корисливим найманцям, що лишались у неї тільки заради збільшеної платні чи подарунків, якими вона нагороджувала їх за особливо приємні лестощі, була потрібна така гнучкість, що куди тим дипломатам.

Хоч принади місіс Вінтерборн були вже цілком дозрілі, вона дуже любила уявляти себе чарівним сімнадцятирічним дівчатком, у яке палко закохався жагучий, мов східний шейх, а проте «чистий» (щоб не сказати «бездоганний») молодий британець. Вона була мастачка на банальні псевдобунтарські фрази про шлюб та власність (на взірець тих, до яких часто вдаються «прогресивні» священики), але насправді, являла собою взірець щонайзвичайнішої зажерливої, скупої, злобної міщанки, рабині умовностей. Як усі міщани, вона плазувала перед вищими на суспільних сходах і знущалася з нижчих. Як рабиня умовностей, вона, звичайно, була лицеміркою. В хвилини манірної грайливості (а вона дуже полюбляла так маніритись, зовсім не розуміючи, що це їй аж ніяк не личить) вона любила натякати, що може «пуститися берега». Насправді ж вона ніколи не заходила далі принагідної чарчини, дрібного шахрайства з позичками, брехні, сварок, азартних парі та інтрижок із досить вульгарними молодиками, в яких тільки її романтична екзальтація могла добачити щось «чисте» чи «бездоганне», хоч вони справді були британцями й безперечно милими та чепурними — щоправда, з присмаком вульгарності.

Вона перебрала вже стільки цих чистих та бездоганних шейхів, що навіть бідолаха містер Вінтерборн згубив їм лік, і коли він починав писати ще один драматичний лист, що завжди починався словами: «Сер! Ви вкрали в мене любов моєї дружини, як послідущий негідник — тільки не зрозумійте моїх слів у нехристиянському дусі»,— то цей лист завжди бував адресований шейхові передостанньому або перед-передостанньому, а не теперішньому. Проте під впливом моральних проповідей на сторінках газет воєнного часу, а ще більше — під загрозою перетворення з дозрілої матрони в перезрілу, місіс Вінтерборн набралась поважності й інстинктивно вчепилась, мов кліщ, у Сема Брауна — вчепилась так міцно, що не відпустила аж до його передчасної смерті (яку сама ж і прискорила). Безперечно, Сем Браун був ідеал — якщо тільки на світі існують живі ідеали. Якби я не знав його сам, то не повірив би, що такі люди бувають. Це був наділений людською душею (не дуже великою) стереотип. Його уявлення про життя були майже такі примітивні, як у чотириногих створінь, і розумом природа обдарувала його вкрай скупо. Переросток-бойскаут, школярик у блискучому панцері — панцері тупості. На все в житті він мав готову формулу, і все, що з ним ставалося, для нього підходило під якусь наперед визначену пристойну формулу. Отож, хоч і не досягши великих успіхів ні в чому, він перебивався цілком задовільно, майже гордо котячись без перешкод по втертих непримітних стежках. Коли його не розпитували, він сам ніколи не згадував ні про своє поранення, ні про одержаний орден, ні про те, що пішов на війну добровольцем ще 4 серпня. Одне слово, скромний, добре вихований і т. д. британський джентльмен.

Формулою на випадок загибелі сина заміжньої коханки була, сувора мужність і ласкаве співчуття до зраненого материнського серця. Місіс Вінтерборн спочатку підігрувала йому — своєю жагучою, але ніжною любов’ю цей шейх завжди настроював її на такий лад. Але, як не дивно, Джорджева смерть розпалила в ній насамперед чуттєвість. Війна вплинула так на дуже багатьох жінок. Всі оті смерті, рани, кров, бруд — на безпечній відстані — збуджували їх, роз’ярювали в них хіть до майже нестерпної гостроти. Звичайно, протягом тієї вічності 1914— 1918 років їм, напевне, здавалося, що тільки чоловіки смертні, а вони безсмертні, і тому вони намагалися поводитись, мов гурії магометанського раю, спокушаючи кожного приступного для них шейха,— через те їх і надила так «робота на оборону» з усіма її необмеженими можливостями. Крім того, озивався ще й первісний фізіологічний інстинкт: чоловіки мають убивати й падати вбитими, а жінки — народжувати ще чоловіків, щоб усе тривало так само й далі. (Правда, тут часто ставав на перешкоді прогрес науки, що створювала запобіжні засоби, за які їй превелика дяка).

Отож не дивуйтеся, що почуття, викликані в місіс Вінтерборн синовою смертю, майже зразу вилились в еротичну форму. Вона лежала на ліжку в широких білих панталонах із ряснющими воланчиками та в надзвичайно пишній, хоча й цнотливій сорочці.

Шейх, сильний, мовчазний, стриманий і ніжний, квацяв їй лоб і ніс одеколоном, а вона чималими й дедалі частішими ковтками попивала бренді. Звичайно, воно дуже пристойно й навіть приємно, коли до твого горя ставляться з такою повагою, але місіс Вінтерборн воліла б, щоб Сема не треба було щоразу підштовхувати до рішучіших, дій. Невже він не бачить, що такі ніжні нерви, як у неї, можна заспокоїти тільки краплинкою Справжнього Кохання — і то негайного?

— Я так любила його, Семе,— казала місіс Вінтерборн тихим, тремтячим, тонко розрахованим голосом.— Я ж сама була ще майже дитина, коли він народився; про мене так і казали: «дитина з дитиною». І виростали ми разом. Я була така юна, що, й народивши його, ще два роки заплітала кіски.

(Фантастичність запевнень місіс Вінтерборн щодо її неминущої юності була така явна, що ті запевнення навряд чи обморочили б і читачів «Джона Бланта», але всі шейхи попадались на цей гачок. Бозна, що вони думали про її літа,— може, уявляли, ніби містер Вінтерборн «образив» її, коли їй було десять років).