Розділ «Смерть героя»

— Що там, Джордже?

Кімната була мирна й безпечна, Елізабет така спокійна й звичайна, що Джордж сам трошки здивувався зі свого хвилювання.

— Тривожить мене, чи не буде справді війни.

— Годі тобі, Джордже! Навіщо так панікувати! Сам же чув, що каже Реджі: це все дурниці; а в них у Кембріджі завжди знають усі останні новини.

— Правда, люба, але тепер ідеться не про Кембрідж, а про Європу. Цар і кайзер не питатимуться в кембріджських професорів, коли надумають розпочати війну.

Елізабет не кидала малювати, але видно було, що вона дратується.

— Ну що ж,— сказала вона, прикусивши зубами держачок пензля,— я тут нічого не вдію. Та й не зачепить воно нас.

Не зачепить нас! Джордж хвилинку нерішуче постояв.

— Мабуть, піду, дізнаюся, що там нового.

— Іди. Я сьогодні вечеряю з Реджі.

— Гаразд.

Перші дні серпня Джордж ходив по Лондону, їздив у автобусах, купував і купував газети. Лондон здавався зовсім спокійним і звичайним, а все ж у ньому було щось тривожне. Може, то тільки відбивалася Джорджева внутрішня тривога; може, таке враження викликала незвичайна кількість екстрених випусків газет, хлопчаки-газетярі, що горлали в найнезвичачніших місцях, оточені гурточками нетерплячих людей, які вмить розкуповували їхні газети. Його спомини про ті дні були якісь плутані, він не міг пригадати хронологічного порядку подій. Тільки дві, чи три сценки яскраво оживали в пам’яті — решта стала мішаниною образів, затертих пізнішими, страшнішими видивами.

Він пам’ятав, як обідав з Елізабет і ще кількома приятелями в клубі Берклі, в окремому кабінеті; їх запросив один багатий американець. Розмова весь час точилась навколо того, чи буде війна і яку позицію займуть у ній Англія та Америка. Джордж іще чіплявся за свою велику ілюзію — ніби війни між високорозвиненими промисловими країнами неможливі. Ці свої погляди він виклав перед американцем, і той погодився, що Уолл-стріт і Треднідл-стріт, домовившись, можуть зупинити навіть обертання землі.

— Якщо війна все-таки спалахне,— казав Джордж,— то це буде неначе природне, стихійне лихо, ніби чума чи землетрус. Але я гадаю, що — в своїх власних інтересах — усі уряди об’єднаються, щоб її відвернути чи принаймні обмежити Австрією та Сербією.

— А вам не здається, що німцям кортить побитися? — спитав один з англійців.

— Я не знаю, просто не знаю. Та й що знає хоч хто з нас? Наші уряди не сповіщають нікого, що вони роблять чи збираються робити. Ми неначе в темряві. Ми можемо робити припущення, але знати нічого не знаємо.

— Мабуть, колись війна таки буде. Наш світ занадто тісний, щоб умістити й Німеччину, яка вимагає для себе більше місця, й Англію, яка не хоче віддавати нічого.

— Невтримна сила проти незрушної маси... Але ж тепер ідеться не про Англію й Німеччину, а про Австрію й Сербію.

— Ет, убивство ерцгерцога це тільки привід — можливо, підстроєний заздалегідь.

— Але котрою стороною? Я не можу уявляти світ як театральну сцену, де з одного боку лиходії, а з другого — шляхетні герої. Якщо вбивство ерцгерцога, як ви кажете, підстроєне, то це жахлива підлота. Отже, або всі уряди — це банди підлих інтриганів, готових на будь-який злочин і здатних до будь-якої двоєдушності, аби тільки досягти своєї мети, і в такому разі війна неодмінно буде, якщо вони її захочуть; або ж вони складаються з осіб більш-менш порядних та людяних, як-от ми, і тоді вони зроблять усе, щоб її відвернути. А ми нічого не можемо зробити. Ми безсилі. В них уся влада й обізнаність. А в нас — ні того, ні того.