Розділ «Смерть героя»

— До речі, поки ти була на селі, в Сохо просто це було чим дихати. Може, нам перебратись у якесь свіжіше місце?

— До передмістя? Ти що, Джордже! Ти ж не любиш передмість, сам завжди казав, що тобі подобається жити в центрі Лондона.

— Так, правда. Але, може, знайдеться щось у Челсі.

— Де ж ми візьмемо грошей на дві квартири в Челсі?

— А чого не оселитись разом в одній більшій?

— Що? Жити вдвох у одній квартирі? Джордже!

— Ну, не хочеш — як хочеш, але Фанні гадає, що в Сохо для тебе нездорово.

— Ну гаразд, побачимо.

Чи то — як натякала в своїй книжці стара панна-шведка — новий роман тільки підігрів давнє кохання, чи то Джордж так ревно користувався хитрим рецептом Фанні, чи то він просто намагався затерти провину, але він здався Елізабет незвичайно ласкавим і жагучим.

Вона приписала це щасливій дії короткої розлуки.

7

Через кілька тижнів вони таки перебрались до Челсі. Фанні знайшла для них чудове помешкання: дві великі кімнати, кухня, по-сучасному обладнана ванна, і квартирна плата менша, ніж вони платили за дві нужденні кімнати в Сохо. Елізабет виявила несподіваний хист до влаштування хатнього затишку й клопоталась ним дуже багато, хоча Джордж і кепкував з неї. Але обоє були безмежно щасливі, що перенеслись із смердючого Сохо в чистеньку, вигідну квартиру.

Це було в червні 1914 року. Вони не виїхали з міста, коли почалася спека: мали намір пробути літо в Лондоні, а до Парижа поїхати на вересень і жовтень. Елізабет проводила чималу частину вільного часу з Реджі Бернсайдом, а Джорджа поглинув живопис. Він хотів підготувати достатню кількість добрих полотен — збирався восени зробити в Парижі невелику виставку.

Якось під кінець липня він рано покинув роботу й вийшов поснідати з Реджі та Елізабет десь поблизу Пікаділлі. День був чудовий, білі пухнасті хмарки висіли на блакитному небі, легенький вітрець шелестів листям уже по-літньому густо-зелених дерев. Навіть на Кінгз-род було гарно. Джорджеві впали в око білі рукавички полісмена-регулювальника на тлі великого платана (потім він дуже яскраво їх пригадував, бо це були останні справді спокійні хвилини в його житті). На кущах бузку в садочку завзято й сварливо цвіріньчала зграйка горобців. Сонячне тепло приємно відбивалось від білих плит тротуару.

Дожидаючи автобуса номер дев’ятнадцять, Джордж купив газету — хоча не робив цього майже ніколи. Він завищи казав, що читати газети — це означає марнувати дорогоцінний час. Коли в світі станеться щось справді важливе, ви дуже скоро почуєте про це від людей. Він і сам не знав, чому раптом надумав купити газету того ранку. Він працював дуже напружено два чи три тижні й не бачив нікого, крім Елізабет, то, можливо, йому раптом захотілося знати, що діється в світі. А може, він просто хотів поцікавитися, чи нема якого нового кінофільму.

Джордж піднявся на верх автобуса з газетою під пахвою й купив квиток. Тоді глянув побіжно на заголовки й прочитав: «Серйозне становище на Балканах. Австро-угорський ультиматум Сербії. Сербія звернулась по допомогу до Росії. Позиція Німеччини й Франції». Потім розгублено подивився на сусідів по автобусу. Їх було шестеро — четверо чоловіків і дві жінки; кожен з чоловіків зосереджено читав той самий екстрений ранковий випуск вечірньої газети. Джордж також нетерпляче й уважно перечитав повідомлення і вмить збагнув, наскільки й справді серйозне становище. Австрійська імперія була на грані війни з Сербією (на цю країну в Англії дивилися звисока, поки вона не стала «однією із наших відважних малих союзниць»); Росія погрожувала, що підтримає Сербію; Німеччина й Італія як члени Троїстого союзу стоятимуть на боці Австрії; Франції доведеться підтримувати Росію у згоді з їхнім пактом, та й Англія як учасниця «Антанти» не зможе лишитись осторонь. Можливо, вибухне всеєвропейська війна — найбільше зіткнення держав після розгрому Наполеона. Саме те, що він завжди вважав за неможливе — війна між «цивілізованими» країнами,— стало реальною й близькою загрозою. Він не міг у це повірити. Німеччина не хоче війни, для Франції це було б справжнє безумство, Англія теж не може її прагнути. Всі великі держави не дозволять цього. А що робить сер Едуард Грей? А, пропонує скликати конференцію... Чоловік, що сидів навпроти Джорджа, нахилився до нього й торкнув рукою газету:

— Ну, що ви на це скажете, сер?

— По-моєму, справи дуже серйозні.

— Війною пахне, еге?

— Ну, сподіваюся, що ні. Газети завжди перебільшують, самі знаєте. Але це була б жахлива катастрофа.