Розділ «Смерть героя»

— Вітай від мене.

— По-моєму, треба розповісти їй про все,— замислено сказав Джордж.

Фанні вмить відчула небезпеку. Її уявлення про «волю» було не зовсім таке, як досить абстрактне й ідеальне уявлення Елізабет. «Воля» для Фанні виглядала простіше й практичніше; крім того, вона була спостережлива, прониклива й знала свою подругу Елізабет куди краще, ніж знав її Джордж. Джорджа вона теж добре вивчила. Якщо Джордж усе розкаже Елізабет, то вибух неминучий, Фанні це добре знала. Елізабет умить відкине всі свої теорії, як вона вже зробила один раз. Але Фанні знала також, що відкривати перед Джорджем правду — марна річ. А з другого боку, вона не хотіла ні втрачати його, ні «відбивати» назовсім у Елізабет,— таке бажання виникло в неї багато пізніше, коли Елізабет перша оголосила війну. І Фанні вирішила схитрувати, скориставшися суто чоловічою тупістю Джорджа.

— Що ж, розкажи, коли хочеш. Але я, бувши тобою, цього не робила б. Вона, певне, вже давно підсвідомо відчула, що нас тягне одне до одного, і з її поведінки видно, що вона з цим мириться. Я не розумію, навіщо треба обговорювати й пережовувати те, що є чисто особистою, приватною справою двох людей. Ми легко піддаємось гіпнозові слів; нам здається, ніби про що ми не поговорили, й на світі не існує. Як можливо передати словами всі оці тонкі й складні почування та відчуття? Адже тому й потрібні обійми, що самих слів мало. Люби її палкіше, і цим ти їй усе скажеш.

— То ти гадаєш, що вона все знає?

Фанні стало трошечки досадно. Ну чому він не розуміє, не хоче сприйняти натяк?

— Коли вона така прониклива й досвідчена, як запевняв нас, то вона повинна була передбачати таку можливість уже давно. І я певна: коли вона нічого не каже тобі, то, значить, сама не хоче говорити про це. Вона не проти, і цього з нас досить.

— Але ж вона завжди гадала, що коханці мають бути цілком відверті між собою й розповідати одне одному про інші свої захоплення.

— Правда? Ну, тоді я принаймні раджу тобі не казати нічого, поки вона не спитає.

— Гаразд, люба, коли ти так хочеш.

Джордж, як і годиться, зустрів Елізабет на Юстонському вокзалі. Вона була в захваті, що вернулась до Лондона, вирвалась із затхлої атмосфери батьківського дому, втекла від поважної й чванливої міщанської нудьги. Вона аж вистромила голову з віконця таксі, вдихаючи лондонське повітря.

— Як приємно знов дихнути чадом любого закуреного Лондона! Відчути, що ти знов вільна, вільна, вільна!

— Так важко вдома було?

— Жахливо! Насилу витерпіла.

— Я такий радий, що ти вернулася!

— Це просто розкіш. І як славно, що я знову з тобою! А в тебе такий гарний вигляд, Джордже! Просто красень — чисто італієць!

— Це тільки тому, що ти мене два тижні не бачила.

— А як тут Фанні?

— Чудово. Передавала тобі вітання.

— Люба, старенька, бридка Тотнем-Корт-род! — сказала Елізабет, знову вистромившись у віконце.