Розділ «Смерть героя»

Вони повечеряли в невеличкому ресторанчику, стіни якого були оздоблені мазаниною молодих художників у дусі Латинського кварталу. Розпис нецікавий — якийсь аматорський. Та Джорджеві й Фанні було байдуже. Оскільки вони були знайомі досить давно, їх не мучила прикра, нездоланна ніяковість і збентеження, що звичайно охоплюють тих, котрі стали коханцями несподівано. Їхня жага спалахнула так природно, що не збудила в них ніяких докорів сумління. Вони розмовляли спокійно і не мусили себе до цього силувати. Фанні з гумором розповідала про якісь витівки англійських «колоністів» на Рів’єрі. Цікаво, чому ми з-поміж своїх співвітчизників зустрічаємо за кордоном саме таких химерних і недоладних типів, яких ніколи не бачимо вдома, на батьківщині? Може, незвичне оточення чужини підкреслює їхню химерність? Чи, може, чудна вдача, власне, й змушує їх жити на чужині?.. Та хай там як, а нема сумніву, що між Фанні й Джорджем виникли інакші взаємини. Виникла нова, солодка близькість. Дивно, що кілька жагучих поцілунків здатні так змінити все.

Коли вони вже виходили з ресторану, Фанні покликали якісь знайомі від столика біля дверей.

— Агов, Фанні! Як живемо? Ходімо з нами! Ми всі о десятій їдемо до Маршалла. Там збереться ціла юрба. Мусить бути цікаво.

— Ні, я хочу подивитись новий фільм у Шефтсбері.

— Що, неодмінно сьогодні? Іншим разом подивишся!

— Ні, він іде останні дні, а я завтра їду на тиждень до Дьєппа.

— Ну, дарма. Шкода, що ти з нами не йдеш. Заходь, коли повернешся. Ну, бувай.

Вони сіли в таксі, і Фанні сказала водієві свою адресу.

— Ти справді хочеш завтра їхати до Дьєппа? — спитав Джордж трохи засмучено.

Фанні стисла йому руку вище ліктя й швиденько, спритно поцілувала його, коли машину струснуло й штовхнуло їх одне до одного.

— Ну що ти, дурненький мій! Ми проведемо час разом, якщо тільки тобі дозволить сумління. Але мати алібі завжди корисно. Бо люди ще люблять почухати язики об чиюсь репутацію, сам знаєш.

— А як зустрінемо в місті цих твоїх знайомих або ще яких?

— Скажу, що передумала їхати або що знудилась там і відразу ж вернулася.

Квартира у Фанні була невеличка, але охайненька й обставлена модно. Після його мальовничої великої, але досить брудної й старомодної кімнати, обшитої панелями ще з вісімнадцятого сторіччя, Джордж почував щиру втіху, опинившись у світлих чистеньких кімнатках, у викладеній білими кахлями ванні. Серед численних гідних подиву талантів Фанні був і хист підшукувати чудові помешкання за фантастично дешеву ціну, елегантно обставляти їх за якихось п’ять фунтів і утримувати в ідеальному порядку без метушні й гамору. Звичайно вона міняла свою резиденцію щопівроку і неодмінно на щось краще. Яка приємна отака практичність у інших людях, а надто коли ви самі вкрай непрактичні! Я, власне, не сказав би, що Джордж був зовсім непрактичний, але клопоти побуту видавались йому страшенно нудними. Коли треба зробити так багато чогось іншого, а часу на це так мало, то чи варто дуже перебирати помешканням та обставою, чи не шкода на це марнувати життя, міркував він. Правда, тепер він постановив відразу, що вони з Елізабет кудись із Сохо переберуться. Там занадто вже брудно.

З Фанні була незрівнянна коханка. Чи принаймні так гадав Джордж. Річ не тільки в тому, що вона, на відміну від Елізабет, темнолицьої, доволі-таки скутої своєю майже дівочою сором’язливістю, була золотаво-світла, гнучка й піддатлива; вона ще була й дуже вправна та старанна в любощах. Для неї то було мистецтво. Не прикрий обов’язок, не принизлива, необхідність, не низка спроб, що приносять тільки розчарування, а солодке мистецтво, в якому знаходили вираз уся її любов до життя, енергія й завзяття. Як усі великі митці, вона була цілком некорислива й віддавалась тому мистецтву заради самого мистецтва. Вона добирала коханців дуже ретельно й віддавала перевагу бідним, щоб уникнути підозри в меркантильності чи прагненні до кар’єри. Вона знала, що має геніальну «техніку», і не хотіла марнувати її на абикого. Якби вона не була видатною коханкою, то могла б стати добрим скульптором. Але, як усі великі митці, вона була вимоглива й марнолюбна. Вона не хотіла розтринькувати свій хист. Коли партнер був не гідний її, не досить чутливий, не вмів її належно оцінити, вона намагалась позбутися його чимскоріше. Незграбні, скуті англійці — це не для неї. Ні, ні! Можливо, через це вона й жила так подовгу за кордоном.

Але цей англієць не був ні скутий, ні невиправно незграбний. Можливо, неотесаний, без виробленого стилю й лоску, але під умілим керівництвом він був здатен швидко досягти успіхів. Фанні вже давно добачила несхибним оком митця, що в Джорджеві таяться неабиякі можливості. Він мав природну сприйнятливість і — що куди важливіше — топке артистичне чуття, а тому знаходив найвищу втіху в тому, щоб дарувати насолоду. Він був не тупий бугай і не самозакоханий індик. Фанні була задоволена; вона не помилилась...

Поки не вернулась Елізабет, Джордж більше не працював ні над чим. І мав рацію: йому теж був потрібен перепочинок. Він жив цей час у Фанні. Обідали вони нашвидку вдома або ходили в такі ресторани, де навряд чи могли зустріти знайомих,— у харчівні, де їдять маклери з Сіті, або в химерні шиночки, де на посипаній тирсою підлозі стоять великі плювальниці і де, сидячи на високому табуреті за стойкою, можна було з’їсти біфштекс із овочевим гарніром, запиваючи пивом. Ходили в найдешевші концертні зали, передивилися всі тодішні, ще примітивні, кінофільми — серед них чогось варті були тільки чаплінські,— а задля жарту побували у Вестмінстерському абатстві — питимий лондонець туди ніколи не заходить. Обоє вирішили, що це святилище найдужче нагадує майстерню геть нездарного скульптора академічного напрямку, ще й улаштовану в тісній, хоча досить гарній готичній повітці. Фанні не любила готичної архітектури, казала, що від усіх отих шпиликів та закарлюк мороз поза спиною біжить; а Джордж заявив, що справжній дух середньовічної скульптури можна найкраще вловити, заглянувши під лави в притворі для каноніків. Але вони не сперечались через це. Вони були занадто щасливі.

Про Елізабет вони не згадували й словом. Аж напередодні її приїзду Фанні сказала:

— Ти, звичайно, підеш її зустрічати?

— Аякже.