Розділ «Смерть героя»

— Облиш, Елізабет, нащо ці дурниці? Я ж не прошу тебе знайомитися з моєю ріднею, то чого це я маю їхати до твоєї? Твоя мати, по-моєму, жахлива, вона з отих уїдливих мучениць, що завжди придумують собі всякі нікому не потрібні клопоти та турботи, а потім бурчать, що вони, мовляв, просвітлої години не мають, але ніхто цього не цінує. Батько твій чоловік непоганий. Він уміє поважати інших. Але ж про що нам з ним розмовляти? Ну, я на хвилину прикинуся, ніби мене цікавить гольф, ну, покиваємо головами над тим, що ліберальний уряд ні на що не здатен, а потім?

— А все ж мені буде куди легше, коли ти поїдеш зі мною.

— Ні, не буде. Нас почнуть демонструвати знайомим твоєї матері як щасливе подружжя, а це вже буде справжня мука для нас обох. Крім того, тобі легше буде пристосуватись на цей час до їхніх забобонів, коли тобі не дорікатимуть мої насмішкуваті погляди.

Отож Елізабет поїхала сама, а Джордж зостався в Лондоні. Він завжди дуже нудьгував за Елізабет, коли лишався без неї, але замість піти кудись розважитись, він волів сидіти вдома й убивати час за роботою. Надвечір п’ятого дня він вирішив, що з нього досить. Треба вийти й обдзвонити своїх приятелів,— може, котрийсь захоче пообідати з ним. Він щойно скінчив умиватись і начіпляв свіжий комірець, коли хтось постукав у двері майстерні.

— Хвилинку! — гукнув Джордж.— Я одягаюсь. Хто, там?

Двері відчинились, і ввійшла Фанні в прегарній новій сукні й хвацькому капелюшку з широкими крисами й великою пір’їною.

— Ой, Фанні! Як славно, що ти прийшла! І яка ти гарненька!

Вони ніжно поцілувалися. Фанні сіла на ліжко.

— Я прийшла, щоб ти мене повів кудись у ресторан. Коли ти збирався кудись-інде, нічого не вийде. Доведеться тобі подзвонити й сказати, що не зможеш прийти.

— Та я, власне, й збирався піти запросити когось на обід, так що тебе послав сам бог.

— А як там Елізабет?

— Нормально. Сьогодні вранці надійшов лист. Вона поїхала додому, ти ж знаєш.

— Так, я знаю. А надовго?

— Ще днів десять пробуде. Бідолашка, з листа видно, що вже нудиться страшенно.

— А що ти робиш?

— Та пропадаю в самоті. Майже докінчив картину, хочеш побачити?

І Джордж повернув проти світла мольберт із великим полотном.

— Так це ж чудово, Джордже!

— А не занадто різке й вугласте?

— Ні, нітрохи. Чудова картина! Таких гарних у тебе ще не було.