Розділ «Смерть героя»

І Фанні, схопившися з ліжка, обняла Джорджа за шию й знов поцілувала його. Вперше губи її були не холодні, стиснуті, немов сестринські, а теплі, розкриті, невимовно солодкі — уста спільниці. Раптовий трепет палкого жадання пронизав Джорджеву плоть, серце його закалатало, а кров ринула в обличчя. Він пригорнув Фанні й притиснув тверді, жадібні уста до її м’яких, піддатливих. Якусь мить вона ніби опиралась, відпихала його. А він пригортав її все міцніше, і раптом її напружене тіло обм’якло, припало до нього, а голова з заплющеними очима повільно відхилялась назад. Оксамитово-ніжні губи розтулились, і кінчик язика ковзнув по Джорджевих тубах. А Джордж обережно доторкнувся до її грудей і відчув під рукою швидке биття серця. Вона тихенько відняла губи й глянула на нього.

— Фанні! Фанні!

На нього дивились очі, схожі вже не на самоцвіти, а на живі блакитні квітки.

— Фанні! Люба моя Фанні! Я, мабуть, давно кохаю тебе, тільки сам не знав цього.

Фанні, не відводячи від нього тих очей, повільно сказала:

— Ти такий симпатичний і мужній хлопець, Джордже, але ще така дитина...

— А ти просто божественна, ти невимовно принадна, ти сліпуча, ти чарівна...

Вони знов поцілувалися, стояли обнявшись, аж поки в Джорджа запаморочилось у голові — так бухала в неї кров. Він лагідно потяг Фанні до ліжка, і вони лягли, одягнені, стискаючи одне одного в обіймах. Джорджева рука ніжно, обережно тулилась до її дівочого тіла, незнайомого з корсетом, такого теплого, тугого й тендітного під тонким прохолодним шовком. Незв’язні слова жаги змінила мовчанка, і обоє лежали, обнявшись, і тремтіли, ніби налякані діти, що втішають одне одного.

Фанні зітхнула й розплющила очі.

— Котра година?

Джордж намацав годинника.

— Скоро пів на дев’яту!

— Господи! Ми ж не встигнемо повечеряти, треба квапитись!

Джордж пішов надіти піджак, а коли вернувся, Фанні спокійно поправляла на собі панчохи.

— Куди б нам піти, щоб недалеко?

— Недавно на Фріс-стріт відкрився новий ресторан, можна туди.

Джордж дивився, як вона пригладжує скуйовджену зачіску й зосереджено надягає перед дзеркалом капелюшка. Він іще трошечки тремтів, та йому впало в очі, які впевнені її руки. Лиш кілька хвилин минуло, відколи вони були такі близькі, всі перепони між ними впали, обоє ніби розчинились одне в одному. Це було справжнє, цілковите щастя. «Було»... І ось їх знову підхопив і розділив потік буденного життя. Ні, не так далеко розніс він їх, щоб вони не могли покликати одне одного. І все ж це така далина супроти тієї чудесної близькості! Таке блаженство не може тривати довго. А чому, власне? Може, це ще один лихий жарт богів — показати нам на часинку, яке було б наше щастя, якби ми були богами. Ніхто не може володіти іншим, ніхто не може належати іншому. Чи можливо давати й чи можливо брати? І чи справді одне єство розчиняється в іншому на кілька хвилин, чи то тільки здається так? Про що вона думає в цю мить? Душею вона така далека від мене, наче втекла в інший вимір. Ми, романтики, забагато хочемо. Хіба мало того, що вона чарівна, а я для неї жаданий? Не вимагаймо надто багато. Є втіха — і досить. Та яка нетривка навіть вона! Немовби намагаєшся пронести невеличке тремтяче світельце в тонкій скляній посудині крізь невгамовну й ворожу юрбу. Як безжально намагається цей світ задушити радість закоханих! Яке прикро несправедливе все це!

Вони вийшли в спеку й духоту вулиці, де вже засвітилися ліхтарі. На тротуарах ще товклись і галасували замурзані дітлахи. Назустріч їм ішла якась італійка в повстяних капцях, несучи глек пива. Повітря в Сохо було затхле, важке.

— Чому ви з Елізабет живете в цьому паскудному закутку? — здивовано спитала Фанні.— Тут же, мабуть, жахливо нездорово, особливо для Елізабет.

— Ет, до цього можна звикнути. Гемпстед надто далеко від центру, в Кенсінгтоні помешкання надто дорогі, а в Челсі й дорого, й туди не доберешся. Коли вже живеш у місті, то краще в самому центрі. Передмістя — то страх. Ми всі мучимось через цей англійський звичай будувати для кожної родини свою халупу: мовляв, «хатнє вогнище». Крім того, ми прагнемо жити відразу в місті й на селі. Видно, чисто міське життя, як у романських народів, для нас не годиться. Але Лондон таки занадто великий і затхлий.