Розділ «Смерть героя»

— А я гадаю, щось треба робити.

— Може, й треба, але, по-моєму, ще не настала пора. Потрібен час, щоб знання проникло в дубові голови й вигнало звідти невігластво та забобони. Треба відразу поставити на розумну основу нормальні взаємини між чоловіком і жінкою, а вже тоді можна буде подумати й про єретиків кохання.

— Але ж, любий мій Джордже, цих людей цькують, переслідують, зневажають за те, в чому вони зовсім не винні, за якусь відмінність у фізіологічному та психологічному складі. Можливо, людей абсолютно «нормальних» у статевому відношенні взагалі не існує. І невже ми маємо ненавидіти й зневажати цих людей тільки тому, що ми самі «нормальні»?

— Я знаю, я знаю. Теоретично я абсолютно згоден з тобою. Але навіщо я буду своїм розумом захищати те, що відкидають мої інстинкти й почуття? Відверто кажучи, я не люблю гомосексуалістів. Я шаную їхню свободу, але не люблю їх самих. Власне, я, наскільки мені відомо, не знаю особисто жодного з них. Напевне, серед наших знайомих є такі, та оскільки самого мене це анітрохи не цікавить, я їх не помічаю.

— Так, але з того, що ти чогось не помічаєш, іще не виплива, що його не існує. Не будь таким обмеженим, Джордже. Можливо, десятки тисяч людей почувають себе нещасними...

— Та я все це вже чув І Але ж неможливо за п’ять хвилин розвіяти упередження, що складалися багато сторіч. Особисто я не заперечую, щоб такі люди жили, як їм хочеться. Вони ж не завдають злочинної шкоди нікому. Але я б їм радив поводитись тихенько, не корчити з себе мучеників та героїв.

— О, о! — засміялась Елізабет.— Наш статечний Джордж стає в лави вікторіанського покоління!

— Пусте. Я просто не хочу прикидатись, а кажу те, що думаю. В цій справі я тобі не союзник.

— А я б хотіла, щоб ти поміркував про це діло ще, написав, може, статтю-другу на їхній захист і умовив Бобба надрукувати їх.

— Красно дякую. Попроси його, хай зробить це сам; його це привабить скоріше. А як я почну про це писати, мене враз запідозрять. В Англії це річ дуже небезпечна, бо такі підозри надто часто бувають слушні!

Більш вони на цю тему не розмовляли.

А війна весь той час насувалася. Можливо, вона стала неминучою ще з 1911 року, хоча більшість людей заскочила зненацька. Чому вона вибухла? Хто винен у цьому? Ці питання вже обговорювалися без кінця, і суперечливих матеріалів вистачить іще на не одне покоління заповзятливих істориків. Можна передбачити, що в тих цивілізованих країнах, які ще лишаться після війни наступної, будуть створені університетські кафедри історії першої світової війни. А нам сперечатися про це — так само марна річ, як без кінця жадібно вигукувати: «І де це я підхопив таку жахливу нежить?» Коли якась особа — чи особи — справді влаштувала цю катастрофу умисне, то вона чи вони, гадаю, цілком задоволені фантастичним успіхом їхнього задуму. Бо в країнах — учасницях війни — лишилося дуже мало людей, на чию долю війна не вплинула, і в переважній більшості випадків вплив той не назвеш сприятливим. Життя дорослих людей була розтяте на три періоди: довоєнний, воєнний і повоєнний. Дивна річ (а може, не така й дивна), багато людей скажуть вам, що цілі відтинки довоєнного життя зовсім стерлися з їхньої, пам’яті, Довоєнний час здається ніби доісторичним. Що ми робили, що ми почували, для чого ми жили в ті неймовірно далекі дні? Виникає таке почуття, ніби період 1900—1914 рр. належить до царини археології, і його мусять скрупульозно відтворювати фахівці за мізерними залишками. Ті, що були ще дітьми в день замирення, хто, так би мовити, зародився у роки війни, навряд чи можуть зрозуміти, яке спокійне й безпечне здавалось нам життя і якими самовдоволеними оптимістами були ми. Особливо в Англії, бо у Франції ще збереглися прикрі спогади про 1870 рік; і все ж навіть у Франції життя здавалось уже усталеним і безпечним. Після Ватерлоо Англія не брала участі в жодній значній війні. Були сутички на кордонах та в колоніях, Кримська та Бурська війни надзвичайно зміцнили в очах усього світу репутацію нашої країни як сильної й боєздатної. Але справді великих боїв уже давно не було. Франко-прусська війна вважалася просто нещасливою випадковістю, неминучою для відсталих жителів континенту, а на грандіозну боротьбу американської Півночі з Півднем ми дивились, ніби перевернувши бінокля. В певних колах цю боротьбу вважали навіть знаком особливої ласки, бога до його обраного народу, яка давала британському торговельному флотові змогу відновити свою незаперечну першість у світі за рахунок скрути, якої зазнавала та жалюгідна країна-вискочень.

Талейран часто казав: хто не бачив Європи до 1789 роду, той не знає, що таке справжня радість життя. Підставити в цю сентенцію 1914 замість 1789 навряд чи хто зважиться. Але безперечно, що такого руйнування всіх цінностей, від часів французької революції не було. Бог відає, скільки урядів і правителів загинуло в цьому землетрусі, а ті, котрі лишилися, з усієї сили пнуться зберегти своє існування випробуваними способами: гнобленням та переслідуванням. А тим часом 1914 рік вітали як велику очисну бурю, що змете всю гнилизну, нібито породжену мирним життям! Господи! Три дні воєнного тріумфу породжують більше гнилі й злигоднів, ніж об’єднані зусилля розтлителів роду людського не породять і за тисячу років. Нинішня молодь роти б роззявила з подиву, прочитавши оту огидну нісенітницю, що заповнювала в 1914—1915 роках газети Англії, та, напевне, й усіх країн — учасниць, війни, опріч Франції, де не друкувалося практично нічого. (А втім, французи відтоді надолужили згаяне з лихвою). «Наші героїчні війська» мали повернутись на батьківщину і то дуже скоро, очищені й облагороджені різаниною та вошами, й породити покоління ще героїчніше, і воно мало йти слідами батьків. Нас чекало велике відродження релігійного духу, бо помисли людей поверталися від мирської марноти до великих і поважних речей. У нас мала з’явитись нова, ще величніша література — і звідси гадана популярність «воєнних» поетів, яка зводилась до того, що в батьків, загиблих на фронті, випрохували півсотні фунтів на надрукування (яке, напевне, коштувало п’ятнадцять) жалюгідних віршиків, яким би не слід було виходити за межі домашнього кола. Ми мали... але мені вже не стає духу вести далі. Нехай люди, що цікавляться людським безглуздям, заглянуть у підшивки тодішніх газет...

Та поки що ми ще тішимося золотим спокоєм останніх місяців перед серпнем 1914 року.

Фанні спостерігала дивовижні метаморфози Елізабет з неабияким подивом і з тим досить приємним почуттям, з яким ми спостерігаємо нещастя наших найкращих друзів. А головне — їй було жаль Джорджа.

«Ти оголосив вендетту мертвих живим». Так, це правда, я оголосив вендетту, мене поглинає невтримна жадоба помсти. Так, це вендетта. Не особиста вендетта. Що я таке? Ніщо, о господи, менше ніж ніщо, лушпина, покидьок, недогризок на тарілці, сміття. Але це безособова вендетта, невтишиме сумління, що волає в пустелі, річка сліз у сипучих пісках. Яке право я маю жити? Скільки їх — п’ять мільйонів, десять, двадцять? Чи не однаково, скільки саме. Вони загинули, і винні ми. Стонадцять чортів, ми винні, ми! Коли я зустрічаю не скаліченого чоловіка з мого покоління, мені хочеться крикнути йому: «Як ти вцілів? Як ти примудрився? Якою підлою хитрістю? Чому ти не загинув, хитрюго?» Як це жахливо — пережити самого себе, уникнути своєї долі, надужити її гостинність. На світі нема й душі, котрій би не було байдуже, чи я ще живий, чи ні, і я радий цьому, такий радий! Самотність, крижана самотність. Ви, полеглі на війні,— я вважаю, що ви згинули марно, за понюх тютюну, за цапову душу, чорт зла за що, ради газетної брехні та крутійства політиканів. Та кінець кінцем ви згинули. Ви не відкинули гострого й солодкого удару кулі, раптового вибуху снаряда, підступної агонії від отруйного газу. Ви спекалися всього. Ви обрали кращий пай. «Попадали, мов ціла тичба Чарлі Чаплінів», — сказав якось рудий сержантик із Деремського полку. Мов тичба Чарлі Чаплінів. Який чудесний образ! Бачиш, як живі, незграбні фігурки з виверненими ступнями: вони спотикаються, змахують хтозна-нащо руками й падають під несхибним кулеметним вогнем сержанта-деремця. Ото герой — цей куценький сержантик! Він дістав за це бойову медаль. Мов тичба Чарлі Чаплінів. Просто чудо! Але чому й ми не попадали з ними? Яке ми маємо право жити? А жінки? О, про жінок нема чого й говорити. Вони були просто чудові. Така відданість, така відданість! Яку розраду вони давали солдатам! Так, це було чудо, вище від будь-якої хвали. За це, як ви знаєте, їм надали виборче право. Чудово! Щирі й чисті, мов сталевий клинок. Так, це правда, вони були просто чудесні. Що б ми робили, якби не вони? Мабуть, п’ятами б накивали. Так, жінки були чудові. На жінок завжди можна покластися, коли дійдеться до бійки. Щира правда! І що б робила Англія без них? Без таких чудових жінок, такого прикладу для нас!

По неділях над цвинтарем по той бік Ла-Маншу майорить британський прапор. Цвинтар не такий великий, як були за часів дерев’яних хрестів, і все ж чималий. Багато акрів землі. Так, багато акрів. І тепер уже запізно, тобі нема місця на тих акрах. Запізно, запізно...

Так, Фанні жаліла Джорджа й доводила це діяльним жіночим співчуттям. Під кінець весни Елізабет «мусила» поїхати на два тижні на північ, до батька й матері. Місіс Пастон, що ніколи не знехтувала жодного зі своїх обов’язків і тикала це у вічі кожному, мала звичай щотижня писати дочці. Вважалося, що для Елізабет кожен із цих щотижневих листів — люба й жадана звістка про родинне коло й друзів, яка має підтримувати дівчині пам’ять про їхнє чисте життя (сповнене найчистішої нудьги) й убереже її від декадентів та дегенератів, що оточують її в Лондоні. Насправді ж майже кожен із цих листів був лицемірною, підступною атакою на душевний спокій Елізабет, на її задоволеність собою й життям. Під ніжними словами, що виражали палку материнську любов, таїлися дивовижна злоба й ненависть. Коли місіс Пастон спадало на думку щось таке, чим можна завдати дочці прикрості, вона неодмінно писала про те, додаючи: «Як жаль, моя люба, правда ж?» Елізабет часом відповідала на ці листи, часом ні. Останнім часом вони були пересипані натяками на поганий стан здоров’я містера Пастона. «Твій любий тато ніяк не може позбутися бронхіту» (тобто звичайної нежиті), він «дуже млявий» (тобто знудився, бо майданчик для гольфу затопило водою), він «майже не виходить із дому» (хоч він і доти виходив хіба що пограти в гольф); він «робиться такий худенький та сивий, наш бідний любий тато» (він уже п’ятнадцять років як посивів і досі ще ситненько їв чотири рази на день), він «здається, швидко підупадає на силі» (чистісінька фантазія). Елізабет любила батька, тому вона почала тривожитись, хоча добре знала материну стратегію. Та, на лихо своє, молоді люди ніколи не можуть виміряти всієї глибини підступності й злості старих. Вона вирішила, що повинна з’їздити побачити батька — якщо він помре, а вона його перед тим і не побачить, це ж буде страхіття. І вона сказала Джорджеві, що поїде.

— Ну що ж, гаразд, їдь, коли хочеш. Я проведу тебе на вокзал. Коли ти поїдеш?

— Я хочу, щоб ти поїхав зі мною, Джордже. Тато й мама будуть раді побачити тебе, їм приємна буде така увага.