Розділ «Смерть героя»

— Ні, Реджі, зараз я не можу поїхати. Їдьте до свого Мюррена, а коли повернетесь, може... одне слово, побачимо.

Елізабет приготувала грінок і чай, і обоє всілись на широкій низькій канапі перед каміном. Тьмяне світло, що сіялось із сірого неба, скоро зовсім згасло; а вони сиділи, освітлені вогнем з каміна, побравшись за руки.

Елізабет дозволила Реджі цілувати її, скільки схоче, але на щось більше поки що не погодилась.

Який усе-таки нещасливий був мій Джордж! Навіть те, що Елізабет не відразу піддалася містерові Реджінальдові Бернсайду, обернулось не на користь Джорджеві. Бо я вбачаю прямий зв’язок між цим фактом і тим, що вранці четвертого листопада тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року один чоловік у формі кольору хакі раптом невідомо чому випростався на весь зріст під убивчим кулеметним вогнем. Не думайте, що я хочу мелодраматично «покласти Каїнове тавро» на чоло Елізабет, чи Фанні, чи обом відразу. Анітрохи. Не вони розпочали війну. Не воші довели Джорджа до сказу. Та й взагалі в Джорджевій смерті в щось непевне, майже таємниче. Чи справді він умисне пішов на смерть? Не знаю. Я маю тільки непрямі докази цього та власну підозру, чи то здогад: мої спомини про нього перейняті якоюсь тривогою, якимсь почуттям неспокутуваної провини, ніби в Ореста. Хто може сказати напевне, що чиясь смерть у бою — це самогубство? Відчайдушна сміливість, що жене людину прямо у вогонь, часом може зберегти їй життя, а обережний чи боягуз, що скулиться у снарядній вирві, знаходить там свою смерть. Та якщо навіть Джордж свідомо підставив себе під кулі, то чи повинні ми — чи повинен я винуватити Елізабет і Фанні? Навряд. Він і без них мав досить причин розчаруватись у житті. Та навіть коли припустити, ніби він, усвідомлюючи, що війна закінчується, не відчував у собі досить душевної сили, щоб дати лад своїм взаєминам із цими двома жінками, однаково я думаю, що їхньої провини тут нема. Бо він сам не менше за них винен, що життя їхнє так заплуталось. А тим часом розплутати його було б не так і важко: Він зі своїми розшарпаними нервами не був на це спроможний; але й тут вони не винні. Анітрохи. Може, я винен не менше за інших. Мені слід було домагатися, щоб його перевели в тил. Мабуть, можна було піти до бригадного генерала або хоч до полковника й розказати йому віч-на-віч усе, що я знав про душевний стан Джорджа. Але я не пішов. Тоді я на був для командування persona grata, бо співчував молодій російській революції і здуру з великим запалом висловлював це. А тому мої зусилля, можливо, нічого б і не дали. І в усякому разі говорити з командирами про Джорджа було б дуже важко — така дражлива тема, а я втомився, дуже, дуже втомився...

Хай там як, а тижнів через два після від’їзду Реджі до Мюррена огидна лондонська зима наділила Елізабет якоюсь застудою, і щось у неї в організмі розладналось. За чотири чи п’ять днів вона вже навісніла з тривоги. Казала, що в неї буде дитина і що єдина рада — негайно одружитись із Джорджем. Можливо, розмова з Реджі закинула в її підсвідомість думку про одруження. В усякому разі вся її надзвичайна енергія раптом зосередилась на тому, щоб стати заміжньою жінкою, хоч досі вона зневажала заміжжя. Нерозумно, але як її за це осудити? Чоловіки навдивовижу нечулі до цих таємничих жіночих недуг та маній. Коли в них самих розладнається печінка, вони й бурчать, і скиглять, але нітрохи не співчувають куди серйознішим розладам в організмі супутниць їхнього життя. Може, вони стали б людянішими, якби й у них був усередині такий годинник, накручений на двадцять вісім днів,— цей невідчепний тягар, що часто розладнується, піднімає чи збиває кров’яний тиск, обурює мозок нестерпною мукою. Джорджеві слід було негайно потягти Елізабет до гінеколога. Натомість він повівся не розумніше, ніж повівся б за таких обставин який-небудь Джордж Огастес. Він нічого не робив, а тільки дивився, роззявивши рота, коли Елізабет раптом починала нетямитись та коверзувати, й супився, й незграбно втішав її, й пропонував усякі ліки, а Елізабет, тупаючи ногою, кричала, що вони нікуди не годяться, нікуди, нікуди! Звичайно, Досконалим Планом Ідеальних Статевих Взаємин передбачалося, що за таких обставин не лишається нічого іншого, як побратись. Та елементарна розважність підказує, що розумніше спочатку впевнитися, чи справді ці обставини виникли; проте вони обоє не додумалися до цього, бо розгубились, налякані й пригнічені прикрим душевним розладом Елізабет.

Зміна, що відбулася за кілька днів у поглядах Елізабет, була просто разюча. Якби вона не страждала по-справжньому з усіх її хитрощів та вивертів можна було б посміятися. Весь Досконалий План майже вмить був перекреслений, і швидкою майстерною низкою маневрів уся армія аргументів була відведена з форпостів Цілковитої Статевої Волі за потужну оборонну лінію Гінденбурга, споруджену на захист Абсолютної Безпеки, Жіночої Честі й Законного Шлюбу. Тим часом їм обом не слід було допускати й думки про одруження. Вони не були створені для родинного життя: не добропорядні громадяни, а шукачі пригод. Ні він, ні вона не були людьми, здатними почувати себе щасливими від того, що застрахували своє життя, та купили будинок на виплат, та можуть у суботу підстригати газон перед домом і возити «діточок» (огидне слово!) до моря. Ні він, ні вона не мріяли про ідилічну старість, коли літній, тупувато-самовдоволений Джордж сидітиме поряд зі спокійною сивоголовою матроною Елізабет у садочку при власному будиночку, блаженно розглядаючи страховий поліс, який забезпечує їм обом десять фунтів на тиждень до кінця життя. Я радий сказати, що й Джордж, і Елізабет здригнулись би від самої думки про таку перспективу. Та Елізабет наполягала на одруженні, і вони таки одружились, незважаючи на несміливі протести її родини та всі громи й блискавки, що їх, як уже сказано, вергала Ізабелла.

Зовні законний шлюб нічого не змінив у їхньому житті та взаєминах. Елізабет зосталась у своїй майстерні, Джордж — у своїй. Вони й не зустрічались частіш, ніж перше, їх поєднувала та сама ніжна чуттєвість, в яку вже давно перейшла перша бурхлива пристрасть. Один з пунктів Досконалого Плану рішуче проголошував аксіому, що для коханців вельми небажано й небезпечно жити в одному помешканні. Коли вони аж такі багаті, щоб мати великий дім і жити кожне на своїй половині — чудово; та коли ні, їм краще мешкати не ближче, ніж на суміжних вулицях. Сама суть волі полягає в можливості по-своєму розпоряджатися своїм часом, а хіба це можливе, коли двоє людей весь час сидять одне в одного на голові? Навіть більше: щодня треба по кілька годин бути нарізно, щоб уникнути горезвісної атмосфери домашнього вогнища. Для коханців куди краще бути щасливими вдвох три-чотири години на день, ніж двадцять чотири години підряд бути байдужими або й нещасними. А Елізабет часто з запалом проголошувала, що двоспальне ліжко вбиває в людині всю самоповагу й сексуальну принадність і притуплює гостроту почуттів...

Невдовзі після того, як їхній шлюб був законно й безповоротно закріплений і тривога Елізабет за своє суспільне становище трохи вщухла, їй спало на думку, що слід би порадитися з лікарем — треба ж їй знати, як поводитися в оті місяці «дожидання» (як цнотливо висловлюються скромні матрони з робітничих верств). Вона добула адресу одного «передового» лікаря, який нібито трактував вагітність за всіма найновішими досягненнями науки. На подив Елізабет, виявилося, що вона зовсім не вагітна! Спочатку вона йому не повірила, підозрюючи (і небезпідставно), що більшість лікарів — до певної міри шарлатани, які спекулюють на невігластві пацієнтів; тоді він сказав їй навпростець, що в нинішньому своєму стані вона й сподіватися не може на вагітність, а як не почне негайно лікуватися, то розлад, поки що нетяжкий, може розвинутись у серйозну хронічну хворобу. Тоді вона зласкавилась і прийняла його діагноз та поради. Джордж, що привів її, сидів у приймальні. Елізабет заходила до кабінету лікаря поважна, зосереджена, доброчесна, і Джордж, гортаючи начинені всякими нісенітницями сторінки «Панча», сушив собі голову, як же вони тепер даватимуть раду дитині: мабуть, доведеться знайти десь постійну службу й загрузнути в огидному багні родинного життя. На превеликий його подив, коли двері кабінету розчипились, він почув, що Елізабет сміється своїм давнім веселим, чарівливим сміхом і каже:

— Ну що ж, докторе, як будуть близнята, я вас покличу хрестити їх.

Лікар відповів теж сміхом — украй жорстоким і недоречним за даних обставин, подумав Джордж. А Елізабет підбігла до нього й вигукнула:

— Все гаразд, любий! Фальшива тривога. Я така вагітна, як і ти.

Джордж розгубився; він нічого не зрозумів. Та лікар відвів його осторонь і коротко пояснив становище, додавши, що якийсь час для Елізабет краще уникати статевих зносин.

— І довго? — спитав Джордж.— Як ви радите?

— Ну, хай полікується з місяць так, як я приписав, а потім прийде до мене ще раз. Я не маю сумніву, що все в неї минеться. Але дитини вона не зможе мати, якщо не зробити одну невеличку операцію. Крім того, їй треба уникати застуди. На зиму їй краще виїздити з Англії.

Джордж виписав чек на три гінеї (Елізабет сказала, що потім верне йому гроші), і вони відсвяткували таку розв’язку, пообідавши в ресторані.

— Випиймо! — сказав Джордж.— Нам дуже пощастило: ми не вчинили непрощенного гріха — не дали життя ще одному нещасливому створінню, якому те життя зовсім непотрібне.

Але, мабуть, найразючіше в цій дивній історії — це та швидкість, із якого Елізабет знову покинула добру давню лінію Гінденбурга й вернулась на фронт Вільного Кохання. Але, звичайно, не зовсім на ті самі позиції. Хоч вона не признавалась у цьому навіть собі, і хоча Джордж намагався заплющувати очі на це, але щодо неї Досконалий План, принаймні щодо неї, зазнав прикрого фіаско під час першого ж серйозного випробування. Як тільки те випробування почалося, вона в паніці вхопилась за давній шаблонний засіб, у неї не знайшлось відваги витримати. На її виправдання можна сказати, що хвороба на якийсь час потьмарила їй розум і що вона не могла цілком відповідати за свої вчинки. Та це тільки виверт; фактом лишається, те, що вона в паніці кинулась під захист традиції та шлюбного бюро. А потім узаконений шлюбний зв’язок вніс легеньку зміну в їхню свідомість. Ви, звичайно, можете сказати, що оскільки вони й далі жили таким самісіньким життям і визнавали ті самі погляди на свої взаємини і на взаємну «волю», то чи не однаково, були вони законно одружені чи ні. Та різниця була. Вона є завжди. Подивіться на людей, і ви самі це скажете. Чомусь самий факт, одруження породжує почуття власності, а отже, й ревнощі. Звичайно, неодружені коханці теж бувають не меншими власниками й ревнивцями. Та це не те саме. Як правило, коханці — не перші власники, так би мовити; і звичайно вони бувають згодні надавати одне одному трохи більше волі й «прощати». Але ви можете побачити, як одружені люди, цілком байдужі одне до одного, скаженіють від ревнощів та ураженого власницького почуття, коли виявиться, що жінка чи там чоловік має любовний зв’язок із кимсь іншим. А може, це тільки інший бік отієї своєрідної мстивості, породжуваної шлюбом. А ось іще один гідний уваги «поступ» у їхніх взаєминах. Елізабет, вернувшись на позиції Вільного Кохання, зайняла ті позиції, навіть сама цього не усвідомлюючи, тільки для себе, а не для Джорджа. Коли надалі Джордж, у відповідності з Досконалим Планом, змирився з романом між Елізабет і Реджі,— чудово! То його діло. Та коли дійшло до того, щоб і Елізабет сприйняла роман між Джорджем і Фанні в такому ж дусі, вийшло зовсім інакше. Тоді Елізабет чомусь відчула себе відповідальною за Джорджа, а почуття відповідальності якось трансформувалось у почуття володіння...

Тим часом через три місяці після фальшивої тривоги Елізабет відчула себе «передовішою» й «вільнішою», ніж будь-коли. Становище заміжньої жінки давало їй змогу вільніше говорити на всі ті теми, що тепер обговорюються в, кожній дитячій кімнаті, але тоді вважались украй непристойними й негодящими для слуху громадян Імперії. Якось їй попала в руки книжка про гомосексуалізм, і вона перейнялась жалем до жертв цієї нещасливої схильності. Вона збиралась навіть розпочати кампанію на їх захист і була дуже розчарована тим, що Джордж поставився до її ентузіазму холодно.

— Просто смішно,— казала Елізабет,— що цих нещасливців переслідують за давно застарілими законами, які походять із забобонів іудейських пророків та з середньовічного невігластва.

— Безперечно, але що тут можна вдіяти? Манія переслідування існувала завжди. Цікаво: в нашій мові брутальне слово, яким узивають прихильників певного виду збоченого кохання, колись означало «єретик». Але зробити тут нічого не можна.