Розділ «Смерть героя»

Morte d’un eröe[3]

ALLEGRETTO

Вже давно було укладено перемир’я, а в газетах ще друкували списки загиблих, поранених та зниклих безвісти — неначе останні спазматичні виплески крові з перетятих артерій Європи. Звичайно, тими списками мало хто цікавився. Та й навіщо? Живим треба сторонитися мерців — особливо мерців настирливих. Але двадцяте сторіччя втратило свою молодь майже до останку. Тож забувати довелось аж надто багатьох.

У одному з цих останніх списків під рубрикою «Полягли в бою» стояло:

«Вінтерборн, Едвард Фредерік Джордж, капітан 2-ї роти, 9-го батальйону Фодершірського полку».

Це повідомлення викликало так мало інтересу й було забуте так швидко, що й сам Джордж Вінтерборн здивувався б, хоча мав удосталь того бездонного цинізму піхотних офіцериків, що ховається за маскою дурнуватої життєрадісності, вводячи в оману багатьох не, дуже проникливих людей. Вінтерборн, власне, сподівався, що його вб’ють, і знав, що його передчасну смерть у віці двадцяти з чимось років ті, хто переживе його, сприймуть стоїчно. Але його самолюбство все ж було б трохи вражене тим, що сталося з пам’яттю про нього насправді.

Кажуть, життя — це світла точка, що раптово з’являється нізвідки, з небесної синяви. Ця точка викреслює в просторі й часі химерно яскраву лінію й так само раптово зникає. (Цікаво було б побачити ці вогники, як вони зникають із Простору-Часу в якій-небудь великій битві — Смерть гасить свічки...) Що ж, таке судилося всім нам; але нам утішно надіятися, що наш досить плутаний і не дуже яскравий слід хоч кілька років світитиме хоч кільком людям. Я гадаю, що Вінтерборнове ім’я все ж таки фігурує на якійсь меморіальній дошці на честь полеглих вояків — хоч би в каплиці при тій школі, де він учився; і, звичайно, у Франції йому припав більш-менш пристойний надгробний камінь. Та це й усе. Його загибель нікого не засмутила дуже тяжко. Люди скромні й небагаті мають мало друзів; і Вінтерборн не дуже надіявся на своїх нечисленних друзів, а вже найменше — на мене. Але я знав — бо він сам сказав це мені,— що на світі є четверо людей, для яких його доля начебто не зовсім байдужа. Це його батько, мати, дружина й коханка. Коли б він знав, як насправді ці четверо сприйняли звістку про його смерть, то, мабуть, був би трохи вражений, але водночас і посміявся б, а може, відчув би й полегкість. Бо звільнився б від почуття, що, він усе ж таки в чомусь відповідає за них.

Вінтерборнів батько, якого я трохи знав, був людиною надміру сентиментальною. Сумирний, безпорадний, з претензією на аристократизм, егоїстичний альтруїст (тобто завжди схильний хвалити себе за те, що «зрікся» чогось такого, чого боявся або не хотів), він мав особливий хист нівечити життя іншим людям. Просто диво, скільки непоправного лиха може накоїти добра по суті людина. Десятеро неприторенних негідників стільки не зуміють. Він знівечив життя своїй дружині тим, що був з нею занадто лагідний; знівечив життя й дітям, бо й з ними був занадто лагідний та сентиментальний, а до того ж пустив за вітром свій маєток — непрощенний гріх для батька; знівечив життя своїм друзям та клієнтам, бо нехотячи пустив за вітром і їхні маєтки; а вже своє власне життя знівечив просто капітально. То було єдине діло, яке він зумів зробити по-справжньому сумлінно, грунтовно, до кінця. Того, що він наплутав у своєму житті, не розплутала б ціла армія психологів.

Коли я сказав Вінтерборнові свою думку про його батька, він майже в усьому погодився зі мною. Але загалом він любив батька — може, його обеззброювала батькова лагідна вдача, і він не міг ставитись дуже суворо до цієї тихої егоїстичної сентиментальності. Може, за інших обставин старий Вінтерборн не так сприйняв би звістку про Джорджеву смерть і повівся б інакше. Але його так перелякала війна, він був настільки нездатний пристосуватись до суворої, невідступної дійсності — бо він же весь вік тільки й знав ховатись від дійсності,— що вдарився в слиняву побожність. Заприязнився з якимись єлейними католиками, читав єлейні брошурки, якими вони його засипали, й плакався перед архієлейним патером, якого вони для нього знайшли. Отож у самому розпалі війни його було «прийнято в лоно», і він, треба сподіватися, знайшов розраду в нескінченних молитвах, та ходінні до меси, та складанні правил спасенного життя, та в вишукуванні у собі подібності зі святим Франціском Салезьким, та в молитвах про канонізацію суперєлейної Терези з Лізьє.

Коли прийшла звістка про Джорджеву смерть, старий Вінтерборн був у Лондоні, де «працював на оборону». Він ніколи б не взявся за справу, що потребувала такої діловитості й енергії, якби його не гризла дружина. А її надихав на це не стільки некорисливий патріотизм, скільки злість через те, що чоловік взагалі існує на світі та ще й перешкоджає її амурним пригодам. Старий Вінтерборн завжди казав з гордою й сумною гідністю, що його релігійні переконання не дозволяють йому взяти розлучення з нею. Релігійні переконання — такий гарний привід для того, щоб отруювати життя іншим! Отож вона знайшла йому в Лондоні оборонну роботу й поставила його в таке становище, що він не міг відмовитись.

Телеграма з військового міністерства: «З жалем повідомляємо... поліг у бою... їх величності виражають своє співчуття...» — надійшла до заміської вілли, і розпечатала її місіс Вінтерборн. Що за привід для хвилювання, мало не приємна переміна: адже на селі зразу після замирення нудота була страшенна. Вона сиділа біля каміна й позіхала в обличчя своєму двадцять другому коханцеві — цей роман тривав уже ледь не рік,— коли слуга приніс телеграму. Вона була адресована містерові Вінтерборнові, але місіс Вінтерборн, звичайно, її розпечатала,— бо носилася з підозрою, що якась із «отих» жінок «полює» на її чоловіка, хоча той, як великий боягуз, був аж до прикрості доброчесний.

Місіс Вінтерборн страшенно любила театральні ефекти в житті. Вона вельми правдоподібно зойкнула, притисла обидві руки до вже досить в’ялих грудей і вдала, ніби зараз зомліє. Коханець — один із отих милих, чепурних, залюблених у мисливстві, чи рибальстві, чи конярстві англійців, що мають зовсім мало клею в голові, зате необмежену здатність попадатись на гачок кожній спідниці, особливо чепурним англійкам, підхопив її знехотя, машинально, але цілком у дусі героїв Етель Делл, і вигукнув:

— Серденько, що сталося? Він знову тебе образив?

Сердешний Вінтерборн-старший нездатен був образити нікого, але в місіс Вінтерборн та її коханців уже склалася традиція говорити, що Вінтерборн її «ображає», хоча він у найгіршому разі дозволяв собі щиро молитися, щоб вона навернулась до істинної віри разом з усією «бідною заблудлою Англією».

Тихим, скорботним голосом, у найкращих традиціях сентиментальних романів, місіс Вінтерборн простогнала:

— Його вже нема, нема, нема!

— Кого нема? Вінтерборна?

(Сем Браун, що пригортав її, можливо, трошечки злякався: адже тепер доведеться, звичайно, просити її руки, і вона навряд чи відмовить).

— Вони вбили його, оті підлі, мерзенні гунни! Мого маленького синочка!

Сем Браун, ще нічого не второпавши, схопив телеграму й прочитав. Тоді виструнчився, взяв під козирок (хоч кашкета на ньому не було) й урочисто промовив: