Розділ «Смерть героя»

— Що? Невже він тобі не сподобався? А по-моєму, він чарівний.

— Чарівний? Я б не сказав. Я не думаю, що він погана людина, але ж ти знаєш, як мене дратує оте кембріджське мемекання. Я волів би слухати послідущого кокні, щоб я пропав!

— Але ж ти чув, що він дуже здібний молодий учений, кажуть, зайнятий якимись надзвичайними дослідженнями.

— І ти знаєш, якими?

— Ні. Фанні не зуміла мені розповісти. Вона каже — щоб зрозуміти те, що він робить, треба самому бути фахівцем.

— Ну, а мені ці таємничі фахівці здаються трохи підозрілими, коли вони навіть не можуть простими словами пояснити, що вони роблять. По-моєму, Буало мав рацію: те, що добре обмислено, можна й виразити ясно. Коли наука починає говорити містичною мовою теології та забобонів, у мене виникає щодо неї дуже гостра підозра. Крім того, манірність і пускання туману властиві тільки найнікчемнішій частині будь-якої аристократії. Добре виховані люди не визнають манірності. А люди зі справді видатним розумом не хизуються ним.

— Та хіба ж Реджі хизується? Він навіть не згадав у розмові про свою роботу. І розповідав такі «кум-медні історії»!

— А це просто інший різновид пихи: вони вважають нас занадто темними й дурними, нездатними зрозуміти їхню велику й важливу роботу й тому ніколи не спускаються до того, щоб хоч би згадати про неї, а розповідають «кум-медні історії» — а ти, бачу, вже навчилась називати звичайнісінькі плітки з професорської кімнати.

Елізабет не відповіла, і в її мовчанці було щось зловісне. Вона дужче звикла до кембріджських манер, ніж Джордж, і їй здавалося, що він надміру гарячкує через дрібницю. Крім того, їй справді подобався Реджі, і вона вирішила, що Джордж просто ревнує. Щодо цього вона була несправедлива: Джорджеві й на думку не спало, що Елізабет може закохатися в Реджі. (Дуже дивно, але ні законному чоловікові, ні істинному коханцеві ніколи не спадає на думку запідозрити можливого суперника — аж поки не стане запізно. Він підозрює багатьох — та здебільше не того, кого слід. Кіпріда, безперечно, дуже винахідлива). Так що Джордж не ревнував анітрохи. Він просто казав те, що думав, і так само щиро говорив би про будь-якого випадкового знайомця. Але, відчувши, що Елізабет не хоче розмовляти, замовк. То була одна з їхніх численних угод: поважати настрій іншого. Отож вони мовчки пройшли вулицею Вайтгол; Джордж невиразно згадував то про Фанні, то про свою завтрашню роботу, задирав голову, щоб побачити місяць, і стежив за автобусами, що зрідка проїздили бруківкою, наче швидкі баржі по пустельній, залитій місяцем річці; а Елізабет невесело розважала про своє гадане відкриття: виявляється, що Джордж здатен по-дурному ревнувати. Та коли вони дійшли до Вестмінстерського абатства, Джордж так невимушено й ласкаво взяв її під руку, що поганий настрій Елізабет розвіявся, і через дві хвилини вони вже балакали весело, як завжди.

Вони йшли Набережною від Вестмінстерського мосту до Сіті. Спокійне небо над Лондоном було напрочуд синє, бо його синяву відтінювало жовте світло яскравих вуличних ліхтарів. По Набережній ще зрідка проїздили трамваї й таксі, але після цілоденного вуличного ревища здавалось, наче панує майже німа тиша. Часом до слуху долинав плюскіт і клекіт бистрої води в Темзі: то ринула припливна хвиля від гирла, приносячи ледь чутний солоний запах моря. Темза сяяла сріблом у спокійному, ласкавому світлі місяця; його проміння дробилось на хвильках суцільним розсипом блискіток. У тому потоці срібла нерухомо чорніли цілі селища з заякорених барж. Південний берег лежав темний, низький, недвижний, тільки світились реклами незрівнянного «Чаю Ліптона» та газети «Дейлі мейл». Шотландець із кольорових лампочок, що спалахували й гасли, пив на славу рідної Верховини незліченні іскристі чарки електричного віскі. Гангерфордський залізничний міст неначе весь світився червоними очима гігантських драконів, що причаїлись на обох берегах, скрутившися збоями. Часом котресь із тих червоних очей, мигнувши, ставало зеленим, і на тремтячий міст обережно, важко виповзав яскраво освітлений поїзд. Сяяли вікна готелів «Сесія» і «Савой», але вони не збуджували заздрості в Джорджеві й Елізабет. Не хотілось їм і читати літопис великого народу, що зберігався за темним, безмовним фасадом Сомерсет-Гауза.

Навпроти сонного Темпльського саду вони зупинились коло парапету й задивились на величну річку, на те дивовижне сполучення величі та краси з майже неймовірним убозтвом. Трохи постояли, тихо розмовляючи, порівнюючи Темзу з Сеною і уявляючи собі, яке казкове місто могло б постати на цих мальовничих берегах, якби в Лондоні жили самі митці. Елізабет хотіла обабіч Темзи, між Вестмінстером і собором святого Павла, розмістити Флоренцію або Оксфорд. Джордж погоджувався, що вийшло б гарно, але побоювався, що над такою широкою річкою з довжелезними мостами й довжелезним фасадом Темпла тамтешні будівлі здаватимуться іграшковими. Врешті вони зійшлись на тому, що, попри все убозтво й безладдя, попри химерний контраст палаців із розвалюхами, Набережна має свою власну красу, якої вони не поміняли б навіть на казкове місто народу митців.

Великий Бен царствено, неквапно, ніби полісмен, вибив північ; і коли останні басові тони завмерли, величезне місто ніби поринуло в сон і тишу. Джордж і Елізабет постояли ще трохи й рушили додому.

І тоді вони вперше помітили те, про що, звісно, знали, але забули, поглинуті красою срібної води та облитого місячним сяйвом міста: на кожній лавці, згорбившись, зіщулившись, сиділи обшарпані, жалюгідні люди. Перед ними текла таємничо-прекрасна річка; позад них, за шерегою високих гострих списів залізної огорожі, бовваніло темне громадище Темпла, суворої й непохитної твердині закону й порядку. А на лавах тулились і горбились обшарпані, голодні, нужденні вільнонароджені громадяни найбільшої з імперій, відомих світові, жителі міста, що гордо величав себе найбагатшим у світі, всесвітньої біржі й усесвітнього ринку.

Джордж вигріб з кишень усі дрібні гроші й віддав старезній бабі з проваленим від сифілісу носом, а Елізабет висипала все з гаманця в жменю тремтячій дитині, яку довелося спершу розбудити, і яка в першу мить уся зіщулилася, чекаючи удару.

Баба хрипко замурмотіла: «Щиро дякую, паночку, хай вас бог благословить, ласкава пані!» — та вони вже не чули, бо кинулися геть, міцно вхопившись за руки. І не озивались одне до одного, аж поки не попрощалися коло дверей Елізабет.

6

Весь 1913 рік Джорджеві й Елізабет жилося легко й радісно. Як бував з тими народами-щасливцями, чия історія небагата подіями, так і про них за той рік мало що можна розповісти. Я певен, що то був найщасливіший рік у Джорджевому житті. Він, як то кажуть, «вибивався в люди», і з грішми йому було вже не так сутужно. Навесні вони з Елізабет поїхали в Дорсетшір і оселились там у готелі. Елізабет трохи малювала фарбами, але Джордж зробив кілька начерків: його не вабив пейзаж, особливо пейзаж мальовничий, він мріяв про живопис урбаністичний, новочасний, не сентиментальний. Вони чимало ходили по Ворберроуському кряжу та досить похмурих вересовищах довкола нього. Не раз вони проходили через той самий клапоть землі, де ми з Джорджем згодом опинились у військовому таборі,— цей збіг, я бачив, глибоко вразив його. Знайомі краєвиди, чимось пам’ятні, завжди пробуджують ті самі думки; людям ніколи не набридає розповідати про те, що їх особливо зачепило, тому Джордж, коли ми виходили з табору зарослим путівцем, щоразу нагадував мені, що цим путівцем вони з Елізабет ходили колись, у не такі сумні дні. Його, очевидно, дивувало, що він тут такий нещасний — саме в тому місці, де колись був такий щасливий. Я сказав йому, що він зовсім не розумів насмішкуватої натури богів, які дуже люблять такі парадокси. Адже для них найбільша втіха — покласти труп у шлюбне ложе або знищити великий народ у розповні слави й могутності. Можна подумати, що щастя — це hubris[26], якась витівка, що накликав на нас помсту Фатуму.

На кілька тижнів вони повернулись до Лондона, а потім поїхали до Парижа. Елізабет була без тями від Парижа й хотіла б жити там постійно, але Джордж був проти. Він забрав собі в голову, що найкраще мистецтво завжди «автохтонне», і заявляв, що художникові слід жити тільки на своїй батьківщині. Але справжня причина полягала в тому, що в Парижі жилось дуже весело й було повно художників, обдарованіших і вправніших за нього, отож він просто не міг тут працювати. В порівняно бідному на таланти Лондоні легше було почувати себе неабичим. Тому вони повернулись до Лондона, а восени Джордж улаштував свою першу виставку, яка виявилась куди меншим фіаско, ніж він чекав.

Наближалась зима, жовте листя платанів на лондонських майданах змітало вітром у купи, і воно мокло під дощем, під нескінченною лондонською мрякою, і Елізабет охопив великий неспокій. Їй хотілось поїхати звідси будь-куди, де синіє небо й світить сонце. У неї були слабкі легені й горло, і в туманні дні важке, просякнуте вугільним димом повітря просто душило її. Вони говорили про подорож до Італії чи Іспанії, але Джордж чудово знав, що не може дозволити собі цього. Хоч би як ті видавці, на яких він працював, запевняли його, ніби «все лишиться по-давньому», але він добре знав: виїдеш на місяць — і твої шанси вже впадуть, а за три місяці тебе практично забудуть, і твоє місце займе хтось інший. Коли чесність вважається національною якістю, це діло небезпечне: люди спекулюють на цьому, вважаючи, ніби це звільнює кожного зокрема від обов’язку бути чесним. Тому, помріявши з Елізабет про те, як добре було б прожити зиму в Сіцілії чи на Майорці, Джордж урешті мусив признатися, що боїться їхати. Нехай вона їде сама або з якоюсь приятелькою. Та Елізабет категорично відмовилась їхати без нього. Отож вони лишились у Лондоні, обоє працювали й обоє кашляли. Може, краще було б ризикнути, бо потім усе склалось так, що Джордж ніколи не побував ні в Іспанії, пі в Італії, а йому дуже хотілося там побувати.

Фанні в листопаді заїхала на тиждень до Лондона, перше ніж виряджатись на зиму на південь; і вони зустрічалися з нею майже щодня.. На той час Джордж із Фанні вже зовсім подружилися. Тобто вони, зустрічаючись і прощаючись, щоразу цілувалися — після того, як Фанні поцілується з Елізабет,— а в таксі держалися за руки навіть у присутності Елізабет. Ця нітрохи не заперечувала. Не тільки через свою теорію волі в коханні. Вона тоді саме глибоко захопилась якоюсь теорією щодо «ерогенних зон» у жінок та реакції чоловіків на ці зони. І міцно вбила собі в голову, що Фанні «сексуально антипатична» Джорджеві, бо той якось сказав цілком невинно, між іншим, що Фанні, на його погляд, досить плоскогруда. Елізабет учепилась за ці слова — вони так добре підтверджували її теорію! Джордж був знайомий з Фанні вже понад рік, і між ними «нічого не сталось»; отже, очевидно, що «ерогенні зони» Фанні не будять у ньому відгуку.