Розділ «Смерть героя»

— О, глянь! — вигукнула Елізабет.— Он Фанні зі своїм приятелем. Фанні! Фанні! — покликала вона й помахала рукою.

Фанні підійшла.

— Це Джордж Вінтерборн. Я тобі часто розказувала про Фанні, Джордже. Фанні, сідай обідати з нами.

— Так, будь ласка,— озвався й Джордж.

— Так, я не сама, зі мною Реджі Бернсайд.

— Ну то й що, веди і його сюди.

Фанні відрекомендувала свого кавалера, і обоє сіли за стіл. З багатьох поглядів Фанні й Елізабет дивовижно різнились: але так, що кожна була ніби антитезою і доповненням іншої. Фанні була ледь вища за Елізабет (Джорджеві не подобались маленькі жінки); Елізабет була темноволоса, бліда, схожа чимось на єгиптянку, а Фанні — золотокоса, білолиця й рум’яна, являла чистий тип англійки (тільки не красуні на коробці цукерок). Джордж подумав, що вона трошечки схожа на Прісіллу, світла й золотава, тільки не така ніжна й делікатна, а якась тверда й блискуча, ніби витончена квітка з металу. Так, у Фанні було щось від самоцвіту й щось від квітки. Можливо, вся річ була в її очах. Звичайно, побачивши жінку, ви зразу відзначаєте все, що в ній є гарного і що негарного; але у Фанні ви в першу мить бачили тільки очі. І, пригадуючи її потім, теж уявляли тільки оті незвичайні блакитні очі — самі очі, ніби в фантазіях Едгара По. Здебільшого ясно-голубі очі бувають схожі на квітки; але у Фанні вони більше скидались на самоцвіти. Вони були не лагідні, не наївні, не ніжні й не млосні, а ясні, пильні і, власне, суворі. Достоту, такий відтінок блакиті можна в сонячний день побачити у найглибших місцях озера Гарда. Тільки вони були схожі не на воду, а скоріше на скло. Може, венеціанське скло? Ні, воно не таке прозоре. Дуже важко визначити словами, що в тих очах було такого дивовижного. Чоловіки, заглянувши в них, закохувались умить і до нестями. Фанні не мала нічого проти, бо вважала це за своє métier[24] — закохувати в себе чоловіків. Можливо, очі Фанні ставали в їхній уяві символом тієї таємничої сексуальної принадності, яку випромінювала вся вона, а може, вони відповідали неусвідомленому, але інстинктивно відчутому канонові досконалого ока, платонівській «ідеї ока»...

Зате Елізабет являла світові не самі лиш очі, а всю голівку. Очі Фанні годилося б узяти в розкішну золоту оправу й тримати у відкритій шкатулці, щоб поглядати на них, як тільки вас візьме сумнів, чи лишилася ще краса в цьому тьмяному світі. Що ж до Елізабет, то вам, певно, хотілося б мати весь час ту голівку: вона була така схожа на кам’яні голівки єгипетських царівен, які є в Дуврі. Просто-таки єгиптянка. Повні, гарно вирізьблені губи, випнуті вилиці, ледь скісний розріз очей, прегарний овал обличчя, високе чоло, рівне чорне волосся. Дивно: коли придивитись, очі в Елізабет бути так само гарні, як і в Фанні, але їхня принадність чомусь не так вражала. Вони були глибші й ніжніші, і в них світився розум, а таке в темних очей буває нечасто. Голубі очі Фанні теж були досить розумні, але в них не відчувалось тієї глибини, тонкості чуттів і стриманості.

Елізабет була зосереджена на собі, на своїх почуттях і думках: Фанні жадібно цікавилась довколишнім світом. Там, де Елізабет вагалась, розмірковувала, мучилася, Фанні діяла, рішуче йшла вперед, спотикалась, весело підводилась і прямувала далі, так само прагнучи нових пригод. Одягалась вона пишніше, ніж Елізабет. Звичайно, і та бувала завжди чарівна й принадна, але видно було, що вона думає не тільки про вбрання. А Фанні любила вбиратись і, хоча грошей мала не більше за Елізабет, примудрялась мати надзвичайно шикарний вигляд, тоді як Елізабет була просто пристойно вбрана, та й годі. Як не дивно, але Сцілла моди, ця потвора, що пожирає жінок ненаситно, Фанні остаточно не поглинула. Її врятувала власна невичерпна енергія. І вона, й Елізабет були повні тієї енергії, та Елізабет витрачала свою на мрії, суперечки й спроби стати художницею, а Фанні хапалася за що завгодно і стикалася з усілякими людьми. Вона не прагнула ніякої «творчості», бо мала Досить розуму; щоб збагнути: для більшості молодих жінок «мистецтво» — просто запобіжний клапан для еротичних інстинктів. Фанні, радий вам сказати, не потребувала ніяких таких клапанів: у неї тиск пари завжди був у нормі й машина працювала цілком справно, будьте певні. Думки й почуття її були не такі глибокі й складні, як у Елізабет, а тому й новий уклад статевого життя, при якому рабство, на щастя, змінила цілковита воля, для неї був не такий небезпечний. Я, правда, вже казав, що й Фанні часом спотикалась; але вона нездатна була мучитись, як Елізабет, і вдаватись у розпач, коли валився черговий повітряний замок, падіння якого давно передбачали всі, крім неї.

Можливо, про розум і вдачу Елізабет найяскравіше свідчить те, що вона ніколи не ганила Фанніних уборів.

Реджі Бернсайд був багатий молодик, що провадив у Кембріджі якусь таємничу наукову роботу, пов’язану з дослідженням будови атома; вона справляла тим разючіший ефект у товаристві, що природу цієї роботи можна було пояснити тільки з допомогою складнющих математичних формул. Він носив окуляри, вирізнявся характерною кембріджською манерою розмовляти: тонким голосом, зі своєрідними наголосами, ковтаючи склади, як заведено в багатьох представників того знаменитого осереддя вченості, й мав завжди надзвичайно млосний, утомлений вигляд. Навіть поривчаста Фанні ніколи не могла підштовхнути його на несподіваний вчинок чи на щире слово. Водночас він був надзвичайно сучасний у всьому й глибоко відданий Фанні. Він завжди був напохваті, коли не траплялось нікого кращого,— постійна «запасна струна до скрипки», як признавалася потихеньку Фанні.

Спочатку за столом зав’язалася звичайна для тих часів розмова про високі матерії, про Флеккера й Брука, про Бертрана Рассела, якого Фанні й Реджі називали просто Берті, хизуючись тим перед Джорджем. Це ще одна з симпатичних рис англійських інтелігентів. Кожна малознайома людина для них — чужак, і вони демонстративно не підпускають його ближче, вдаючись до ласкаво-поблажливого тону. І найефективніший спосіб — це недбало згадувати в розмові знаменитих людей, називаючи їх просто на ім’я:

«Ти читав останню книжку Джонні?»

«Ні-і... Ще ні. Попередня була нуднюща. А ця краща?»

«Навряд... Томмі вона страшенно не сподобалась. Селюцтво якесь, каже».

«Ком-медія!»

«О, Томмі часом говорить страшенно кум-медно. Я був нещодавно з Бернардом у нього, то Бернард сказав...»

А коли чужак такий дурний, що спіймається на гачок і несміливо або незграбно спитає: «А хто ж такий Джонні?..» — йому враз відкажуть надзвичайно люб’язно:

«Як? Та невже ви не знаєте......?»

А потім поблажливо пояснять спантеличеному чужакові, хто такий Джонні, і він — особливо коли не американець або хтось із континенту — буває зовсім приголомшений, дізнавшися, що «Джонні» — це Джонні Уокер або якесь інше сліпуче світило на небосхилі британської культури...