Розділ «Смерть героя»

Єдиний клопіт полягав у тому, що Лізетта й Ераст були не дуже задоволені зі статевого погляду, тому Лізетта мала amants[20], а Ераст — amies[21]. А врешті вони злягалися з ким попало, отож Ераст не був певен, чи останні Лізеттині виплодки — справді його діти, а Лізетта не знала, скільки чарівних байстрючків розсипав по світу Ераст. Усе це породжувало чвари, злість і лицемірство.

Воєнне покоління зробило дуже просту річ, відмежувавши статеве життя від інстинкту розмноження — принаймні відмежувавши рішучіше, ніж доти, бо окремі люди робили те саме й раніше. Поступ Науки (яка чудова річ — мовні штампи!) дав нам деякі приступні для всіх засоби, і розумні люди скористалися з них. Давня альтернатива — згори від жаги або одружись — відійшла в минуле. З’явився ще один, куди кращий варіант. Стало цілком можливим і для чоловіка, й для жінки задовольняти статеву потребу, не плодячи дітей. Таким чином, користуючись науковим методом проб і помилок, кожне могло знайти собі такого партнера, що задовольняв би його; а ті, хто любить дітей, мали змогу. (en attendant mieu [22]) одружитись. І ми повернулись до мудрих принципів сивої давнини — живи з ким ти хочеш (якщо справді в сиву давнину люди були такі мудрі, щодо чого я маю великі сумніви), і це був великий наступ супроти обману, домашньої тиранії, таємної розпусти та проституції. Нині ми бачимо результат; кількість повій безперечно меншав, уперше від часів Міланського едикту.

На жаль, довоєнні «засоби» були примітивні й не цілком надійні...

Отже, Джордж і Елізабет були або ж надзвичайно розумні, або ж огидно аморальні — думайте про них як хочете, я тільки викладаю факти. А втім, я не збираюся приховувати власної упередженої думки, що розум — куди надійніша підвалина для щастя, ніж «коха-ання» й «бог», ці завуальовані назви дурості та невігластва. В певному розумінні Джордж і Елізабет були першовідкривачами. В усякому разі, вони думали про себе так, а в таких справах тільки це й істотне. Вони справді гадали, ніби винайшли розумніші, сенсовніші, людяніші взаємини між статями. Але тут були ще деякі досить важливі дрібнички, яких вони не помітили. Як більшість молодих і не дурних людей, вони були дуже самовпевнені, аж занадто самовпевнені. Безперечно, вони були не дурні й обрали добрий шлях, але, на щастя, знання їхні були чисто теоретичні, переважно вичитані Джорджем із книжок або витворені його уявою. А це страшенно небезпечна річ, коли двоє ще не займаних молодят беруться навчити одне одного складного мистецтва, з яким вони знайомі тільки теоретично. Небезпечна тому, що дуже легко згасити найкращі надії, вбити розчаруванням найпрекрасніші почуття й зіпсувати найщиріші взаємини. Небезпечно занадто скоро зустріти ту людину, яка тобі найкраще підходить. Двоє вродливих молодят, видимо, глибоко закоханих одне в одного,— яке чарівне, яке приємне видовище!.. Та стривайте! Зачекайте трохи! Не дуже й довго...

Ви ще не забули Фанні та молодого науковця з Кембріджа?..

Отже, Елізабет і Джордж спланували своє життя, і якийсь час їхній план здійснювався чудово. Якби не війна, не переворот у думках, житті та натурі кожного з нас, їхня любов, можливо, витримала б невеликі бурі в подобі Фанні й того молодика, а можливо, й інших Фанні та інших молодиків, і збереглася б до сьогодні. Елізабет вибралася з пансіону в Гемстеді й підшукала собі в Блумберзі велику кімнату, що могла бути й майстернею для живопису. Батькові й матері написала в Манчестер, що зробила це з ощадності та щоб бути ближче від «роботи» — розумійте, як хочете. Ощадність полягала в тому, що тепер її постільна білизна менше зношувалась, бо вона часом ночувала у Джорджа в його «майстерні». Якось до неї, не попередивши, приїхала мати. На щастя, Джордж на суботу й неділю поїхав кудись за місто, і мати «заскочила» Елізабет за малюванням, саму. Елізабет повелась цілком невимушено — адже жінки мають природний хист до прикидання,— хутенько прибрала все, що могло виказати певні взаємини з чоловіком (як-от люльку, тютюн, книжку «Психологія статі» з написом: «Любій Елізабет від Джорджа») і послала Джорджеві довгу телеграму-осторогу. Місіс Пастон пробула в дочки три дні. Звичайно, вона «щось» запідозрила. Елізабет погарнішала разів у десять, почала одягатися чепурніше, пересипала свою мову всякими новими слівцями й зовні була дуже щаслива, така щаслива, що навіть мати за три дні не спромоглася знудити її зовсім. З найманою прибиральницею Елізабет весь час поводилась по-людському, тому, коли місіс Пастон потай від дочки влаштувала тій суворий допит, прибиральниця враз прикинулася дурепою й не зрадила Елізабет: «Ні, ласкава пані, я нічого негожого не помітила... Аякже, ласкава пані, міс Елізабет така славна дівчина... Я ж тут буваю тільки вранці...» Тому місіс Пастон вернулась додому ні в сих ні в тих, хоч підозра у неї й не вмерла (яке право має Елізабет бути такою гарненькою та щасливою в розлуці з мамою й татом?).

Але тривога затихла.

Елізабет страшенно пишалася тим, що позбулася дівоцтва. Можна було подумати, ніби в усьому Лондоні таке сталося тільки з нею однією. Але їй, як цареві Мідасові, нестерпно кортіло поділитись із кимось цією таємницею — хай заздрять! Отож якось, коли Джордж на тиждень поїхав до Парижа подивитись на якісь картини, вона запросила на чай Фанні і після довжелезної передмови розкрила їй чарівну таємницю. І відчула почасти розчарування, а почасти й полегкість, коли Фанні сприйняла цю новину як щось цілком звичайне.

— І оце ти аж досі зволікала, моя люба?

— Але ж я не набагато старша за тебе.

— Серденько, то ти не знаєш? У мене вже було два-три романи. Я просто не признавалась тобі. Боялася збентежити.

— Збентежити? — Елізабет зневажливо засміялася, хоча в душі трохи сторопіла.— Чого це я мала бентежитись?, По-моєму, хай кожне заводить стільки романів, скільки йому хочеться.

— Скажи, хто він!

Елізабет завагалась, ледь почервонівши.

— Ні, зараз не скажу, але скоро ти його побачиш.

— Ти ж хоч оберігаєшся, Елізабет? Ти ж не хочеш дитини?

Елізабет знову зневажливо засміялася.

— Дитини? Звісно, ні! Невже ти думаєш, що я така дурна? Ми з Джорджем усе це обговорили...

— А! То його звуть Джорджем!

— Так. Як це я прохопилася? Так, його звуть Джордж Вінтерборн. Ми з ним усе обговорили й на всьому чудово погодилися. Джордж каже, що ми занадто молоді, щоб заводити дітей, то нащо нам одружуватися? Крім того, ми занадто бідні. Коли потім захочемо дітей, можна буде й одружитись. Я сказала, що не хочу прив’язувати себе до жодного чоловіка й носити чуже прізвище. Сказала Джорджеві, що матиму інших коханців, як захочу, а коли він захоче мати коханку — будь ласка. Та, звичайно, коли взаємини такі міцні, як у нас, нащо шукати когось іншого?