Розділ «Смерть героя»

Фанні осміхнулась.

Правду кажучи, коли Джордж розгортав перед Елізабет свій Досконалий План Ідеальних Статевих Взаємин, вона нічого такого не сказала. Спочатку вона слухала трохи несміливо й розгублено. Та Джорджеві «лекції», книжки з фізіології, психології та статевих питань, які він підсовував їй, та й захват від того, що вона, вже не дівчина, а справжня жінка, так її збаламутили, що вона вдалась у інші крайнощі. За кілька місяців вона далеко перевершила Джорджа в обстоюванні «волі». Докази її були цілком логічні й важко спростовні, вони, власне, випливали з його теорій, хоча він цього не помічав. Коли любиш, навіть дуже, одну людину, доводила вона, це ще не причина, щоб тебе не вабило до інших. Моногамію встановлено для того, щоб уярмити жінку, щоб не було сумнівів щодо «законності» нащадків і щоб легше було прогодувати жінку й дітей. Але там, де жінки вільні, а дітей нема, який сенс у штучній, силуваній вірності? Як тільки ти мусиш обіцяти, що будеш вірною, як тільки почнеш силувати себе лишатись вірною, відразу у взаєминах виникає фальш. Самі зусилля дотримати такої обіцянки — найпевніша гарантія того, що вона раніше чи пізніше буде порушена. А з другого боку, коли любиш когось, то вже любиш, і тоді або не хочеш нікого іншого, або, якщо й захочеш, то, мабуть, радий будеш чимскоріш вернутися до того, кого любиш по-справжньому.

Джордж мусив визнати, що в цьому є своя логіка й чимало сенсу. Але він не міг не визнати перед самим собою й того, що йому не дуже хочеться, щоб Елізабет «захотіла когось іншого». Та, правду кажучи, й Елізабет не дуже зраділа б, якби Джордж «захотів» іншої. Але вона несвідомо дурила сама себе. Тоді вона була під сильним враженням від однієї шведської книжки, присвяченої Майбутньому Раси. Авторка її, п’ятдесятирічна стара панна, з глибокою щирістю висувала як незаперечну аксіому, що чоловік і жінка мають бути абсолютно відверті одне з одним. «Застарілий принцип сексуальної вірності треба забути,— ентузіастично проголошувала літераторка,— бо тільки з золотої сонячної купелі божественно оголеної волі може постати нова досконала раса», — і таке інше. Елізабет не знала, що авторка — стара панна, і сердилася, коли Джордж підсміювався з «золотої сонячної купелі божественно оголеної волі».

— Ну звісно, Елізабет,— сказав Джордж, коли вона виклала перед ним цю теорію,— я вірю, що люди мають бути вільні, і це гидота, коли вони лишаються разом, уже не кохаючи одне одного. Але уяви собі, що мені забаглося іншої жінки, просто задля примхи, хоч я й далі кохаю тебе. Чи не краще було б, якби я тобі про це не казав? І так само й ти?

— То що ж, брехати одне одному? Таж ти сам стільки разів твердив, що там, де панує обман, не може бути справжнього кохання. Вся суть, уся краса, вся радість нашого почуття полягає в тому, що ми чесні, відверті й дивимось правді в очі.

— Так, звичайно, але...

— Згадай, як живуть наші батьки, згадай, скільки таємних подружніх зрад відбувається в цю хвилину у кожному лондонському передмісті. Невже ти не бачиш — та ні, ти не можеш не бачити: страшна не фізична зрада, страшна брехня, хитрощі, прикидання...

— Це правда,— відказав Джордж повільно, замислено.— Це правда. Але... уяви собі, що я тобі скажу, нібито коли я востаннє був у Парижі, то всі ночі проводив у Джорджіни Гарріс.

— Це правда?

— Та ні, звичайно. Але, розумієш...

— А хоч би й так — ну то й що? Моя шведка, хоч ти й кепкуєш із неї, має на це дуже здорові погляди. Вона каже, що коханцям слід щокілька тижнів розлучатись на кілька днів і що буде дуже добре, коли кожне з них набуватиме й іншого любовного досвіду. Це оберігає від одноманітності та пересичення й часто ще дужче зближує коханців, якщо тільки вони справді щирі й відверті між собою.

— Не знаю... — засумнівався Джордж.— Не знаю. А тебе ще хтось цікавить, Елізабет?

— Ні, що ти! Чого ти такий нетямущий, Джордже! Ти ж дуже добре знаєш, що я кохаю тебе палко і нікого більше так не кохатиму. Але навіщо брехати й прикидатися, навіщо силувана вірність? Коли ти захочеш пробути ніч, дві, а то й тиждень із якоюсь чарівною дівчиною або жінкою — йди до неї. А коли мені захочеться побути з іншим чоловіком, я теж не стримуватимуся. Невже ти не розумієш, що, придушуючи в собі звичайне béguin[23] ми тільки розпалюємо його до чогось серйознішого, а задовольнивши — позбуваємось його? Я вірю в те, що пише шведка: після однієї такої ночі відчуваєш таке розчарування, що другої вже не захочеш, на цілих півроку видужуєш від усяких фантазій і прагнеш швидше вернутися до свого справжнього коханця.

— Так, мабуть, щось у цьому є. Звучить воно розумно. І все ж, коли первісні взаємини такі міцні, а нове захоплення таке побіжне, нікчемне, чисто фізичне, то нащо вражати кохану людину, розказуючи їй усе? Я ж не повідомляю тебе щодня про те, що я поснідав. Крім того, навіть якщо тільки одну ніч пробудеш з іншою, це ж означає, що ти бодай на одну ніч віддав комусь перевагу перед коханою людиною, тобто скривдив її.

— Аякже, скривдив! — передражнила його Елізабет.— Джордже, ти просто старомодний. А коли ти їдеш до Парижа, то хіба не віддаєш перевагу йому? І коли я їду за місто до Фанні на суботу й неділю, то хіба не віддаю переваги їй? Звідки ти знаєш, може, ми з нею жриці Сафо?

— Ну, за це я певен, що ні. Ні в тобі, ні в Фанні нема й натяку на щось таке. А крім того, ти б мені сказала.

— От бач! Ти сам добре знаєш, що я б тобі сказала.

— Так, але поїхати до. Парижа чи за місто на кілька днів — це не зовсім та «перевага».

Вони ще посперечалися про те, що ж означає «перевага», але згоди не дійшли. Кінець кінцем перемогла Елізабет. Вони остаточно вирішили, що таких взаємин, як у них, «ніщо в світі не зламає», а все ж «навіть коханню треба часом відпочити», і тому час від часу ненадовго розлучатись — це дуже розумно, і принагідні «романчики» тільки зміцнюватимуть і підігріватимуть їхнє кохання. Джордж дав себе переконати. Але тут була одна заковика: Джордж виразно відчував, що розбудити ревнощі дуже небезпечно, а Елізабет, непохитно вірячи в себе і в теорії старої панни-шведки, не хотіла навіть думати про те, що таке нице почуття може колись затьмарити їхні з Джорджем взаємини.

Місяців через два, коли Джордж із Елізабет весело обідали в якомусь ресторанчику в Сохо, туди зайшла Фанні зі своїм приятелем, тим самим «молодим науковцем з Кембріджа», Реджі Бернсайдом.