Розділ «Смерть героя»

— Яке ідіотство! — сказав Джордж, стукнувши кінцем ціпка об землю.— Чис-ті-сінь-ке ідіотство! Ну навіщо їм була та дитина так скоро? А тепер, звісно, вона нещасна, і подружжя «розійшлося». Так їм і треба!

— А що ж вони могли вдіяти? Тобто... ну, ви ж розумієте... коли вже так сталося...

— Господи, Елізабет, які у вас допотопні уявлення! Можна ж так, щоб не сталося. Є багато способів...

— По-моєму, це все-таки гидота.

— Анітрохи!. Вам так здається, бо вас ізмалечку напхали всякими сентиментальними дурницями про дівочу скромність тощо. Усе це з системи заборон, табу. А я ось гадаю, що цивілізованим людям личить не дозволяти, щоб такі речі «ставались», як у тварин, а тримати їх під контролем. Усе це страшенно важливе — може, навіть єдина важлива проблема, яку має розв’язати наше покоління.

— Але ж не думаєте ви, що дітей не слід мати нікому?

— Звісно, ні! Я тільки кажу так іноді, коли тяжко на серці і гидко дивитись на оце людство, що вже обернулось у якихось опудал. Хай дітей народжується менше, і хай вони будуть кращі. Чи це не божевілля, що ми контролюємо розмноження тварин, які самі до цього нездатні, а проте рішуче відмовляємось навіть обговорювати це, коли йдеться про людей? Звідки візьметься добра порода, коли ми плодимося нерозумно, мов білі миші?

— Але ж, дорогий Джордже, хіба можна так утручатися в життя інших?

— А я й не кажу про втручання. Але я вважаю, що, коли люди набудуть потрібних знань і коли ми позбудемося всіх заборон, вони самі захочуть мати краще, здоровіше потомство. Звичайно, це особиста, інтимна справа кожного, нема потреби запроваджувати божевільні правила сера Томаса Мора й виставляти всіх оголеними на суд доброчесних матрон та мудрих дідів. Нащо старим утручатися в жадання молодих! К бісу тих старих! Та є тут іще один момент. Вас, як і більшість розумних жінок, та й декотрих чоловіків, обурює ставлення до жінки в минулому і жорстокі середньовічні закони нашої країни. Ви хочете, щоб жінки були вільні й жили багатшим, змістовнішим життям. Я теж цього хочу. Кожен чоловік, якщо тільки він не нікчема, волів би, щоб жінки стали розумніші й великодушніші, а не лишались неосвіченими, заляканими, пригнобленими, тихими й покірними, а через те — хитрими й злими, і щоб не мріяли потай сквитатися за всі кривди. Але виборче право для жінок тут не допоможе. Звісно, коли вони хочуть голосувати, хай голосують. Але кому й нащо воно потрібне, те право голосу? Я б залюбки віддав вам своє, якби вже мав його. Головне ось що: коли жінки, всі жінки навчаться керувати функціями свого тіла, вони здобудуть величезну владу. Вони тоді зможуть самі вирішувати, коли й від кого народити дитину. Перенаселення спричинює війни так само, як і гендлярська зажерливість, дипломатичні хитрощі та ідіотський патріотизм. От балакають про страйк шахтарів. Хотів би я побачити всесвітній страйк жінок! За рік вони поставили б на коліна всі уряди світу. Як у «Лісістраті», розумієте, тільки цього разу вони б уже не зазнали поразки...

— Ох, ви ж і вигадаєте, Джордже! Сміх, та й годі!

— Ну, то посмійтесь! Але я говорю серйозно. Звичайно організувати таке по всьому світу одночасно навряд чи можливо. По-перше, нерозумно було б пропагувати таке відверто: адже наші уряди не мають сумління і вдадуться до будь-якого насильства й шахрайства, аби зберегти свою ганебну владу...

Вони перейшли шлях за Буші-парком і ввійшли в браму палацу. Між муром понад Довгою алеєю, тюдорівським фасадом палацу та ще одним довгим високим муром лежить Пуща, чи то старий англійський сад, улаштований за величним планом, що його обстоював Бекон. Це водночас і сад, і «пуща», в тому розумінні, що він увесь засаджений незліченними лілейними рослинами (їх час від часу проріджують та замінюють), а взагалі там усе росте дико, як йому заманеться. Джордж і Елізабет зупинились, охоплені тим раптовим захватом, що в нього вкидає краса вразливі юні душі — хай і не всі. Могутні столітні дерева, для яких тут були кращі умови, ніж у Зовнішньому парку, підносили гігантські віяла лиснючого золотаво-зеленого листя, що тремтіло під легким вітерцем, створюючи рухливий візерунок на тлі ніжно-голубого неба. Бузок ще тільки розпустив бліді серцевидні листочки й викинув на тонких пагінцях ще не розквітлі волоті, що мали незабаром розлитися білою та ліловою піною цвіту. Під ногами стелилась густа зелень диких трав, ніби зеленаве вечірнє небо, густо всипане сузір’ями квіток. Там он сяє тендітна жовта чашечка дикого нарциса; он іще нарцис: золота голівка в комірці з загострених білих пелюсток; а он уже пишніший повний нарцис — супроти перших двох наче бундючний купець між Флорізелем і Утратою. А далі знов нарциси-жонкілії, кремові, запашні, по кілька квіток на одній стеблині; і зірчастий нарцис, на міцному прямому стеблі — він наче насторожений, наче пильно розглядається довкола, нічим не схожий на юнака, що млосно задививсь на себе у воду; і гіацинтово-блакитні тендітні зірочки, ледь видні з буйної трави; і самі гіацинти, голубі, білі й рожеві — міцне стебло з безліччю закучерявлених дзвіночків. А серед них — тюльпани, червоні, немов бульбашки темного вина, і жовті — більше схожі на келих, хтиво розкриті назустріч нетерплячим волохатим бджолам; і великі плямисті, червоні з золотом, горді й похмурі, ніби знамено іспанських королів.

Весняні квіти Англії! Яка відповідь на нашу сміховинну «світову скорботу», яка розрада, який лагідний докір злобі, скнарості, розпачеві, який бальзам для зранених душ! Яка краса — всі оці лілейні квіти, найпрекрасніші за весь рік, такі скромні, такі щирі, такі нехитрі, вільні від претензій на оригінальність пещених улюбленців садівника! Весняні квіти англійських лісів, такі несподівані лід нашим похмурим небом, і ті, що їх так ніжно любить і так дбайливо плекає англієць у своєму пишному й охайному садочку — так само несподівано прекрасні, як поети нашого похмурого народу! Коли неминуче fuit Ilium[16] скорботно забринить над Лондоном серед грізного гуркоту величезних бомб та гнилого смороду смертоносних газів, під виття літаків над головою, чи згадає завойовник із жалем і ніжністю про квіти й поетів?..

Коли Джордж, прогулюючись зі мною, якось розповів мені зміст цієї розмови з Елізабет, я не показав йому, як дуже він мене розважив і зацікавив. Є в людях такі риси, бувають у них такі слова й порухи, що не тільки визначають наше до них ставлення, а й розкривають перед нами їхню натуру. Навіть більше — інколи вони розкривають характер епохи. Певне, кожному траплялося відчути, як вабить або відштовхує чуже тіло. Ось, наприклад, я колись захоплювався віршами одного поета; та коли я вперше побачив його, він пробував узяти за руку молоденьку дівчину. Самий цей факт мене нітрохи не збентежив, навпаки. Але жахливо було дивитись, як здоровезна, бридка, червона лапа з вузлуватими пальцями та обгризеними брудними нігтями силкується заволодіти чистенькою пухкою ручкою моєї юної приятельки... Відтоді я не можу читати його вірші, не згадуючи оту руку — жахливу руку Стівенсонового містера Гайда, якого зіграв у кіно Баррімор.

Я так докладно розповідаю про ці перші розмови Джорджа й Елізабет, висуваючи на передній план Джорджа, з певною метою. Бо ці розмови пояснюють дуже багато — принаймні мені. Вони розкривають його натуру й водночас «проливають світло» (як висловлюються освічені люди) на погляди молодого покоління, чоловіча половина якого майже вся вигинула, не доживши й до тридцяти років. Звичайно Джордж був дуже мовчазний. Як більшість людей, схильних думати, він мав у запасі небагато словесних дрібняків і не любив пустої балаканини. Та коли співрозмовник був йому до вподоби, він робився балакучий. О, тоді вже він не вмовкав! Його палко цікавила кожна нова ідея, палко цікавив той відгук, що його будило життя в його власній душі, хоча життя інших людей цікавило не дуже — хіба в загальних рисах, абстрактно. Він умить помічав у товаристві дівчину, схожу на жінок з картини Боттічеллі (в ті дні люди ще захоплювались Боттічеллі, і дівчата підроблялись під його образи), але ніколи б не помітив, наприклад, виразу обличчя негарної жінки, з якого видно було, що вона кохає вродливого господаря дому, нестямно закоханого в свою молоду дружину. Отож він і говорив або про абстрактні ідеї, або про безпосередні враження. Ідеї він любив майже до непристойності. Коли Джорджеві кидали нову ідею, він підхоплював її вправно і вдячно, ніби морський лев у зоопарку, що ловить кинуту доглядачем рибину.

Звичайно, цілком природна річ, що молодь цікавиться Ідеями, новими для неї, хоча, можливо, вже утертими для людей трохи старших. Але молодь воєнного покоління, здається мені, аж занадто захоплювалась ідеями грандіозних соціальних реформ. У Англії аж роїлися соціальні реформатори. Чому — не знаю, по щирості кажучи. Може, причиною був політичний ідеалізм Рескіна й Морріса, підтриманий незмірно змістовнішими працями фабіанців. Кожен прагнув будувати царство боже на землі, і планів для цього висувалося без ліку. Тепер ця пристрасть захопила вже й некорисливих високодумних членів профспілок, а до певної міри навіть найманих робітників у сільському господарстві. І тепер ви можете почути в Гайд-парку, в шинку, в вагоні третього класу якнайкумедніш перекручені версії інтелігентських розмов двадцятирічної давності. Це вельми втішне й підбадьорливе видовище: пролетаріат нетерпляче дожидає золотого віку, неможливого будь-коли, а особливо тепер, після катастрофи, що вкинула інтелігентів у безодню шпенглерівського песимізму, а слабших або цинічніших штовхнула в іронічні обійми святої церкви.

Джорджа також зачепила ця соціально-реформаторська манія. Він завжди дивився на речі «з погляду нашої країни», а ще частіше «з погляду людства». Можливо, це були наслідки одержаного ним у школі виховання в дусі «заду Імперії, якому припадають усі стусани». Я знаю, що він з похвальною зневагою та гнівом опирався цьому духові, але хіба можна пройти по болоту й нітрохи не забрьохатись? Можливо, в молодості завжди буває так, хоча ми самі цього й не помічаємо! Як я згодом казав Джорджеві, він мав цілковиту слушність, намагаючись чесно й відверто обговорити з Елізабет усе наперед, але отією бреднею про поліпшення людської породи, про жіночі права та про відвернення війн за допомогою контролю над народжуваністю він відстрашив би кожну дівчину, яка ще не вирішила твердо, що хоче бути з ним. То була найгірша з можливих стратегій для спокусника — хоча зауважимо між іншим, що саме «спокушання» належить до тих безнадійно застарілих уявлень, які існують тільки в усохлих мізках юристів та соціальних реформаторів, бо в дев’яти випадках із десяти, коли хто кого й «спокушає», то це жінка. По-моєму, Джордж мав би пояснити їй найелементарніші речі, підкреслити, що за нинішніх соціальних умов не слід народжувати на світ дітей, коли ви не поєднані законним шлюбом, бо це жорстокість щодо самих дітей — хоча в деяких випадках так слід робити свідомо, задля протесту проти безглуздих забобонів. Потім він мав би пояснити, як це може зіпсувати чуттєві взаємини між чоловіком і жінкою, коли надбаєте дитину занадто скоро й не подумавши. А тоді показати прикладом і словом, що кохання — це мистецтво і дуже складне мистецтво, яке люди, а особливо «виховані» англійці, найприкрішим чином, собі ж на лихо, занедбують. Це звучить неправдоподібно, але це правда, що тисячі й тисячі цілком порядних і людяних чоловіків починають зневажати жінку, коли помітять, що вона відчуває хоч якусь насолоду від близькості з ними. А потім ще й дивуються, чому жінки сварливі та завжди невдоволені.

Одним людям усе це здається найпростішою істиною, іншим — найжахливішою єрессю. А я просто намагаюсь пояснити поведінку людей. Звичайно, завжди знайдеться якась горда персона, що прикриє своє пуританство словами: «Остогидли мені всі ці балачки про статеві взаємини. Спіть собі, з ким хочете, але не балакайте стільки про це». А чому це нам не слід говорити про те, що нас цікавить і що, кінець кінцем, має величезну вагу в житті дорослих людей і визначає їхнє щастя? Може, нам пощастить чогось навчитися з чужих любовних історій? Мені здається, помилка покоління Елізабет і Джорджа полягала в тому, що воно розв’язувало ці проблеми занадто догматично, занадто узагальнено, занадто категорично. Воно дозволило соціально-реформістській бредні спотворити картину світу в своїх очах. Дома, на прикладі власних родин, це покоління переконалося, що вікторіанське (та й часам Едуарда теж властиве) невігластво й культ хатнього вогнища з купою нащадків роблять людей глибоко нещасними й завдають їм страждань без ліку; а зрозумівши це, збунтувалося. Що ж, це добре. Але воно не розуміло, що, ламаючи цю тиранію, встановлює іншу — тиранію вільного кохання. Коли хто хоче жити в моногамному шлюбі — чом ні? Може, йому так краще? Звісно, хай це не буде з примусу, та коли вам до вподоби подружня вірність, не порушуйте її тільки через те, що боїтесь видатися смішними. Є певні найпростіші правила, слушні за будь-яких умов; наприклад, оте бальзаківське: «Не починайте подружнього життя з гвалтування»; але взагалі ці взаємини — глибоко особисті, дуже складні й тонкі, і кожен має знайти їх сам. Аби лиш у них не втручалися закон та самозвані моралісти. В нашому суспільстві панує прихований садизм, і яскравий доказ цього — те, що вікторіанська родина, осереддя жорстокості й страждань, охороняється законом і виставляється за осяйний взірець доброчесності, а будь-яка спроба зробити людей хоч трохи природнішими, щасливішими й терпимішими оголошується гріховною. Як люди вміють руйнувати власне щастя! Як ненавидять щастя і радість! Згадайте хоч би божевільну вигадку, ніби кожна жінка, що «знала» більше, ніж одного чоловіка, «нечиста». Тим часом дуже багатьох жінок досить скоро охоплює глибока нехіть до першого свого партнера, а більшість їх буває по-справжньому щаслива й задоволена тільки з четвертим, шостим або десятим.

Що вдієш, «так створена людина»: в любовному житті більшості людей короткі уривки блаженства завжди чергуватимуться з довгими періодами страждання. «Статеве питання» буде розв’язане тільки за царства божого на землі, коли людство стане досконалим. А поки що ми можемо тільки зітхати, бачачи занапащені долі, та міркувати, що чоловіки й жінки могли б бути великою втіхою одне для одного, тоді як насправді вони тільки й знають мучити одні одних...

Мені не жаль Елізабет і Джорджа. Вони були справді щасливі того дня — та й в інші дні,— а навіть один день повного щастя переважує всі злигодні цілого життя.