Розділ «Смерть героя»

Вони вийшли з «Пущі» у великий сад і повільно прогулювались Довгою Алеєю, де саме порались садівники, саджаючи весняні квіти. Крокуси майже доцвіли, і на ніжній зеленій дернині просторих лужків негучно фурчала бензинова газонокосарка. Дивлячись на рівненько підстрижені тиси, молодята спитали одне одного: чи не кардинал Волсі посадив їх? Покритикували, і досить гостро, свинцеві статуї трьох Грацій; ідучи попід деревами над каналом, помітили, що у воді вже розгортається холодно-зелене листя латаття. Довгенько постояли в кінці Довгої Алеї, мовчки дивлячись на бистру, з крутіжами, воду Темзи, на плавучі хатинки-барки, наново пофарбовані перед літом, на ніжне-ніжне пір’ясто-тріпотливе листячко молодих верб. У Королівському саду, на верхній доріжці та в липовій алеї, де під кожним деревом уже доцвітали, в’янули незліченні крокуси, вони поговорили про Карла Першого, посперечалися про його конфлікт із парламентом, ніби це були діла вчорашні, а не бозна-які колишні. Романтична Елізабет захищала вродливого, меланхолійного короля; Джордж, прихильник вігів, ревно обстоював політичні свободи, хоча й суворо засуджував пуританський вандалізм. Вони пройшли Фонтанним дворищем, прегарними Тюдорівськими подвір’ями, прогулялися понад Темзою й сіли під деревом снідати. Говорили, сперечалися, сміялись, укладали плани, перебудовували світ, відчували себе (бозна-чому!) надзвичайно поважними особами, держалися за руки, цілувались, коли думали, ніби їх ніхто не бачить... Так, вони були щасливі.

Любі мої закоханці! Якби не ви, яким нудним був би світ! Де б я вас не зустрів, я неодмінно нишком ласкаво гляну на вас і шепну: «Будьте щасливі!» Якою приязню сповнився я до одного старого поета-француза, коли ми з ним тихим вечором прогулювались Великими бульварами і зустрічали закохані парочки, що йшли, тримаючись за руки, й горнулись одне до одного, а очі їхні аж сяяли. У п’янкому весняному повітрі, серед поблажливих добросердих парижан декотрі парочки раптом охоплював такий невтримний запал, такий захват одного перед одним, що вони не могли стриматись і, сяк-так заховавшись за найближчим деревом, зливались у довгому поцілунку. Ніхто не заважав їм, ніхто не поглядав скоса, жоден ажан не арештовував їх за порушення пристойності. Старий поет зупинився й поклав руку мені на плече.

— Я старію, топ ami[17]! — сказав він.— Мені скоро шістдесят. І часом, коли проходжу вулицею й бачу оцю палку молодь, я ловлю себе на думці: «Яка безсоромність! Чому таке дозволяють? Нащо вони тичуть мені у вічі свою жагу?» Але потім згадую, що я теж був молодий і теж ходив отакий нетерплячий і щасливий з котроюсь із моїх юних коханок і вони здавались мені такими вродливими, і,кожну я любив такою невмирущою любов’ю! І тоді я дивлюсь на оцих закоханих і кажу сам собі: «Alles-y, mes enfants, allez-y, soyez heureux!»[18]

Любі закоханці! Не забуваймо, що ви — єдина втіха в цьому лихому світі.

Весь сонячний день Елізабет і Джордж гуляли в Гемптон-Корті, а коли надвечір похолодніло — бо квітень в Англії ще не теплий місяць,— неквапно пішли назад через широкі галяви парку, держачись за руки, як оті коханці на паризьких Великих бульварах, теж горнучись одне до одного, і очі в них теж сяяли, і вони теж зупинялися, щоб злитись у поцілунку, коли радість життя й захват кохання штовхали їх одне до одного.

Вони були такі щасливі, що не почували втоми.

5

Надзвичайно цікаво спостерігати, як люди будують своє життя, а тоді ламають його, як вибух життєвої сили збиває їх з усталеного шляху, як вони борсаються, помиляються, страждають, відроджуються. Згадайте найнецікавішу вулицю, найнудніше місце, яке лишень ви знаєте. А подумайте-но, як цікаво було б дізнатися, чим насправді живуть нудні жителі того місця!

В житті кожної дорослої людини є два центри, або два полюси активності: економічний і статевий. Є два вороги — Голод і Смерть. Усе ваше доросле життя залежить від того, як ви дасте раду цим предковічним ворогам — Голодові й Смерті. Дарма що суспільне Життя людей начебто дуже змінило їх; однаково вони існують, і ви ніколи не можете по-справжньому втекти від Голоду й Смерті, від потреби їсти й від прагнення жити ще й ще.

Таким чином і виникають обидві проблеми: економічна і статева. Шаблонного розв’язання їх обох не існує. Життя ваше стерпне — я не хочу казати «щасливе», хоча й вірю в щастя,— настільки, наскільки успішно ви особисто зуміли розв’язати ці дві проблеми. Всім нам змолоду підказують певні традиційні розв’язання, і по тому, як швидко ми розпізнаємо, що вони безглузді, можна майже несхибно оцінювати наш розум. Коли ми їх розкусили, виникає ще одна дуже складна проблема: як же досягти свого власного щастя, обминувши чи знехтувавши закони (або правила суспільного життя) і водночас не порушивши почуття справедливості, прав, інших людей.

Для звичайної людини, дикуна, пролетаря — байдуже, чоловіка чи жінки — все залежить від кількості. Якщо ти можеш їсти й злягатися стільки, скільки хочеш, а то й більше,— тим самим ти вже щасливий. Напихай свій гаман. Незрівнянний Яго, який же ти йолоп! Благородний Калібане, яка ж ти дурна тварюка! Для первісних людей, для героїв Гомера та робітників вершина розкоші — м’ясо. Багато сторіч найлюбостраснішою мрією цивілізованих дикунів було сплюндрувати місто й погвалтувати всіх жінок у ньому. Зробити те саме не відверто, з допомогою меча, а потихеньку, з допомогою грошей,— ось справдешня мрія ділової людини, уславленої на весь світ доктором Френком Крейном. Порозумнішавши, людство складає їм вирок: хай вони розділять долю мегатерія й дикого осла.

Далі, є розв’язок, який пропонує Редьярд Кіплінг та британська школа. Він не такий далекий від попереднього, як може здатися, бо використовує ті самі первісні інстинкти, але вже для служби не індивідові, а групі людей — нації. Все, що робиться для Імперії, добре. Не Правда й Справедливість, а Британська Правда й Британська Справедливість. Мерзенне блюзнірство! Ти слуга Імперії; байдуже, багатий ти чи бідний — роби, що звелить тобі Імперія, і поки Імперія багата й могутня, ти повинен бути щасливим. Жінка? Оберемок кісток, лахміття та волосся. Статева проблема розв’язується дуже просто: треба навчити чоловіків зневажати жінку, а саме: або відверто глуміться з неї, або піднесіть її на п’єдестал цноти. Звичайно, жінки мають ціну як власність. Ще б пак! У світі не може бути миру, бо той, хто має найбільше грошей, здобуває найкращу жінку, як сказав німецький кайзер на раді народів. Немовби народи — це збіговиська кіплінгівських героїв, що намагаються перехопити один в одного шикарну повію. От де гидота, от де паскудство!

Ні, кожен з нас повинен сам розв’язати обидві проблеми, і — нагадую ще раз — від того, чи правильно він їх розв’яже, залежить щастя, всього життя. Я не берусь повчати вас, підказуючи вам розв’язок. Гадаю, що свій розв’язок я вже знайшов: але не конче цей розв’язок годиться й для вас. Але я певен, що й кількісний розв’язок, і той, що його пропонує британська школа,— хибні.

Боротьба з Голодом, тобто економічна проблема, створює надзвичайно цікаві людські ситуації; це добре розумів Бальзак. Але нас тут вона, цікавить не дуже. Вона була дуже важлива для Ізабелли, але зовсім мало важила для Джорджа й Елізабет. Їм вистачало дуже скромних коштів, і ті кошти діставалися їм не важко: Елізабет щось діставала від батька-матері, Джордж заробляв усякими випадковими роботами, що забирали в нього не дуже багато часу. Обоє хотіли уникнути того рабства, в якому перебуває людина, змушена працювати на когось по вісім годин щодня за сталу платню, хоча обоє ладні були працювати й шістнадцять годин на день з власної волі, аби тільки над чимось таким, що їм до вподоби. Ні в кого з них не було ані найменшого бажання панувати над кимось за допомогою багатства. Звичайно, ви можете сказати, що вони розв’язали економічну проблему, перехитрувавши її. Та для них обох, для їхньої вдачі це був добрий розв’язок.

Але вони хотіли й статеву проблему розв’язати таким самим «хитрим» способом. Було цілком очевидно, що Джордж неспроможний утримувати дружину й дітей на такі випадкові заробітки, а живопис поки що тільки забирав час і гроші, не даючи нічого. Так само ясно було, що Елізабет не досить багата, аби дозволити собі таку розкіш — мати чоловіка-митця і родину. З цього випливало, що вони не можуть дозволити собі дітей; та оскільки вони їх і не хотіли, то це їх не дуже смутило. Але ж, оскільки вони не хотіли мати дітей, їм не варто було й одружуватися. Навіщо це робити, як не задля дитини — щоб вона не зазнала гіркої долі незаконнонароджених?

Все це вони дуже докладно обговорили, перше ніж лягти вдвох у ліжко. Ви, звичайно, можете назвати таку поведінку розпусною і «протиприродною», сказати, що якби всі поводилися так, то рід людський дуже скоро припинився б. Я не відповім: «А й добре було б», — це відповідь надто очевидна; я тільки скажу, що не бачу для Європи такої загрози. Оскільки в Англії живе втричі більше людей, ніж здатна прогодувати ця країна, я схильний думати, що з цього погляду Джорджа й Елізабет слід би оголосити національними героями...

Коли ви досить спостережливі, то, певне, вже добачили вельми істотну різницю між подружжям Джордж — Елізабет, подружжям люба матінка — любий батечко і подружжям татусь та матуся Гартлі. Я маю на увазі не законний шлюб — це не має ніякої ваги. «Вони докладно обговорили все це, перше ніж лягти вдвох у ліжко». Розумієте? Вони скористалися своїм розумом, вони спочатку додумали, а вже потім наважились на фізичне зближення. Ось у чому велика відмінність нового покоління. Воно намагається керуватись у житті розумом, а не сліпо коритись інстинктам та колективній дурості сторіч, утіленій у звичаях та законах. Ізабелла вийшла заміж заради грошей — і дістала те, що заслужила, тобто банкрутство. Але ж її непрямо навчили, що це обов’язок дівчини — користатися чоловічою жагою як засобом розбагатіти. Проституція в межах закону. Професійна спілка заміжніх жінок. Джорджа Огастеса дуже вабила Ізабелла; він хотів спати з нею. Чом ні? Ради бога, чом ні? Але він і не подумав за обидві ті проблеми. Він не хотів дітей; Ізабелла теж їх не хотіла. По-справжньому не хотіла. Але ж їх обох навчили, що це жахлива розпуста, коли неодружені чоловік і жінка сплять разом. Священик, публічна церемонія й підписи під документом перетворюють у «священне» те, що без цього було б невимовно нечестивим і гріховним. А за тими правилами, за якими виховано Джорджа Огастеса й Ізабеллу, «одруження» означало «любу крихітку» рівно через дев’ять місяців після весілля. Що ж, чудово — для тих, хто йде на це свідомо. Прекрасно. Знаменито. Я ладен щодесять місяців бути хрещеним батьком, J’adore les enfants[19]. Але дуже погано, просто паскудно, коли ви вплутуєтесь у це, як сліпі цуценята, бо тоді ваше статеве життя геть зіпсоване, чоловік розчарований, жінка обриджена, та ще й з’являється на світ дитина, якої ви й доглянути до пуття не вмієте.

Якраз це зробили Джордж Огастес з Ізабеллою, а ще до них таке зробили їхні батьки...

За часів Мольера шлюб був хоч більш-менш розумний. Ти, Ерасте, кохаєш Лізетту? Гаразд. Ти, Лізетто, кохаєш Ераста? Чудово. Ви хочете увінчати щастям свою жагу? Вельми природно й похвально. Але ж ви знаєте, що у вас підуть діти? Знаменито. Скільки в тебе грошей, Ерасте? Ніскільки? Гм... Але твій батько згоден? Він дасть десять тисяч крон, якщо Лізеттин батько теж дасть п’ять тисяч? Розкішно. Зовсім інша річ. А твій батько згоден, Лізетто? Так? Тоді хутчіше до нотаріуса. Благословляю вас, діти мої!

Це був простий і грубий здоровий глузд. Мені шкода Лізетти, але не Лізеттиних дітей.