Розділ «Смерть героя»

Вони йшли по траві довгими алеями з берестів.

— Яке синє небо! — вигукнула Елізабет, закинувши голову і вдихаючи свіже повітря.

— Так, а гляньте, які готичні склепіння утворюють ці берести!

— А гляньте на молоде листя! Яка яскрава, чиста, незаймана зелень!

— Правда, і все ж крізь неї видно стрункий кістяк дерева: юність і старість.

— А скоро вже й каштани зацвітуть!

— Так, а молода трава... Ой, Елізабет, гляньте! Олениця! І двоє оленяток!

— Де? Де вони? Я не бачу! Я хочу їх побачити!

— А он! Дивіться, дивіться, біжать через алею направо.

— А! Ох, які кумедні малятка! А які зграбненькі! Скільки: це їм?

— По-моєму, всього кілька днів. Чому вони такі гарненькі, а людські немовлята такі бридкі?

— Не знаю. Вважається, що вони завжди бувають схожі на батька, правда?

— Touché![15] Але ж тоді, либонь, матері б ненавиділи цих тваринок, а вони їх чогось люблять.

— Не завжди. Одна моя приятелька торік народила дитину, хоча не хотіла її; але сподівалася, що полюбить, коли вона народиться. А як побачила, то відчула таку огиду, що дитину довелося забрати від неї. Але потім вона примусила себе глядіти немовля. Тепер каже, що дитина занапастила все її життя і вона в ній нічого гарного не бачить, але вже полюбила її й не знесла б, якби мале померло.

— Може, вона не любить свого чоловіка?

— Та ні, любить. Пропадає за ним.

— Ну, може, то не його дитина.

— Що ви! — Елізабет була трохи шокована.— Як це не його! Просто вона незлюбила малого, бо той розлучив її з чоловіком.

— А довго вони пробули в подружжі, поки народилась дитина?

— Не знаю... Менше року.