Розділ «Смерть героя»

Задача, як бачите, майже нерозв’язна — напевне, тому, що питання поставлене хибно. Спробуймо ж виразити те саме по-іншому.

Хіба не можна без зайвих мудрувань припустити, що добре прожила життя та пара, котра жила щасливо?

Тут постає питання не тільки summum bonum, тобто найвищого добра, стільки обговорюване філософами давнини, а й страшенно трудна інша проблема: хто здатен вирішити, чи інша людина жила щасливо? І чи існує взагалі щасливе життя? А коли існує, то чи слід прагнути саме такого життя? Чи хотіли б ви бути тим старим веронцем, якого змалював Клавдіан? Чи містером Джонок Д. Рокфеллером? Чи містером Майклом Арленом? Чи ще кимось із безперечних щасливців?

Звичайно, знайдеться безліч людей, які будуть із запалом і непохитною впевненістю тлумачити вам, що достеменно слід вам робити, щоб стати щасливими. Існує ж, наприклад, колективна мудрість сторіч, утілена в наших релігіях, філософіях, законах, звичаях суспільного життя. Справжня каша! Крамниця лахмітника, напхана запилюженим мотлохом. А крім усього іншого, «колективна мудрість сторіч» — це тільки одне з незліченних знарядь влади, за допомогою яких вона задурює голови англосаксам переконанням, ніби вони — вільний, культурний і щасливий народ.

Та облишмо ці мудровані й безплідні міркування... Важливе одне: чи Джордж і Елізабет (прошу в дану хвилину вбачати в них не стільки індивідів, скільки типи) були краще підготовані до чуттєвого кохання, ніж їхні попередники, чи були вони розумніші в цьому відношенні, чи, може, напсували ще більше? Чи правда, що вільна гра пристрастей і розуму забезпечує більше чуттєве щастя, ніж система заборон? На цьому суді Воля виступає проти Обмеження. Мудра Сваволя проти Моногамії. (Я вже збиваюсь на стиль трактатів Нормана Гейра).

Тут я, звичайно, починаю суперечку — якщо не почав її вже давно — з доброчесним британським журналістом. Цей джентльмен зразу нагадає нам, що про чуттєве кохання вже й так написані гори книжок, що задумуватися про статеве життя нездорово й огидно, що моногамія прописана релігією й законом, а тому повинна лишатися священною, і таке інше; і що саме вона, моногамія,— ідеальне рішення і т. ін. Навіть більше — в тих нечисленних випадках, коли подружжя виявилось невдалим, треба частіш обмивати статеві органи холодною водою, а також на всі лади ганяти всілякі м’ячі різними битками й ракетками, нібито в якомусь бою; вбивати маленьких тваринок і птахів; грати на дрібні гроші в бридж; уникати танців і французького вина; хліб з маслом посипати селітрою; ходити постійно до церкви й передплатити шановний друкований орган нашого шановного журналіста...

На все це можна заперечити, скажімо, так:

що без частих статевих зносин, які дають задоволення, життя дорослої людини буває знівечене й безрадісне;

що суспільство лицемірно вимагає уникати будь-яких прилюдних розмов чи згадок про статеве життя, але всі ми, та й сам доброчесний журналіст, чимало про нього думаємо;

що спорт і аскетизм, приписувані як ліки від невдалого шлюбу, допомагають тільки людям, ненормально холодним від природи;

і що з ласки саме цих ліків, разом із системою розділу статей, економічними труднощами та дикими забобонами, головним чином і з’являються портрети Доріана Грея та безодні самотності — що так лякає й гнівить нашого доброчесного журналіста.

А тому ми дружно даємо доброчесному британському журналістові добрячого стусана ногою в те місце, де перебуває його здатність до мислення, й вертаємося до своїх міркувань.

Матір Енея породи, утіхо богів і людей, Афродіто, ти, що зі священних своїх осель співчутливо дивишся на стражденні покоління чоловіків і жінок, осипаєш нас трояндовими пелюстками тонкої й вічно свіжої насолоди і даруєш нам блаженний сон! Будь вічно з нами, богине, й не позбав щастя тих, хто вірно поклоняється тобі й волає до тебе! О єдино прекрасна дочко богів, утамуй нашу спрагу, бо ми прагнемо краси!

До якої татусеві й матусі Гартлі й усім таким, як вони, далеко, як до неба...

Я промовляю від імені воєнного покоління.

Jaurais ри mourir; rien ne n’eût été plus facile. J’ai encome à ecrire ce que nous avons falt... (Bonaparte à Fontainebleu — admire ľerudition de ľauteur) [14].

Та чого ж нам тужити, о Зевсе, й чого нам сміятись? Чого плакати й чого глузувати? Що таке одне людське покоління, чи варто за ним тужити? Як листя, як листя на дереві, каже поет, розпускаються, буяють і опадають покоління за поколінням. Ні! Як пацюки на вутлому судні — Землі,— що крізь зоряні буруни летить до своєї неминучої долі. Ми й плодимось, як пацюки, і гриземося за жирний шматок, як пацюки, і б’ємось та вбиваємо одні одних, як пацюки. І — о гучний регіт! — лунає голос послідовника Фоми Аквінського:

Мир вам, закохані, з миром, Джульєтто, спочинь!

В той час, про який я пишу,— років за три-чотири до війни — молоді чоловіки й жінки так само цікавилися проблемами сексу, як і тепер чи в будь-які часи. Вони бунтували проти родини, чи то хатнього вогнища з його одвічною мораллю, яка велить «продовжувати рід» і з допомогою якої держава перетворює всіх дорослих громадян на пролетаріат у найпервіснішому значенні слова — тих, хто дає суспільству proles, нащадків. І майже так само бунтували вони проти теннісонівського й прерафаелітського «ідеалізму», за яким кохати — це тільки прогулюватися, держачись за руки, в садах Гесперід. Та не забувайте, що фрейдизм (не плутайте з Фрейдом, цією великою людиною, про яку всі говорять, але якої ніхто не читає)! тоді ще був дуже мало відомий. Все на світі ще не перекладалось на мову сексуальних символів; і коли хтось мав нещастя послизнутись, наступивши на вулиці на лушпинку з банана, йому не казали ту ж мить, що в цьому виявилось його придушене бажання піддати себе ритуальній хірургічній операції, приписуваній магометанством. Люди гадали, ніби наново відкрили важливість чуттєвого боку кохання; вони вірили, що при цьому не розгубили й ніжності, теж необхідної, й зберегли міфотворчу здатність закоханих, що породжує стільки прекрасного.

Наприкінці квітня Джордж і Елізабет поїхали до Гемптон-Корту. Вони зустрілись на вокзалі Ватерлоо о дев’ятій, поїздом доїхали до Теддінгтона й пішли пішки через Буші-парк. Вони взяли з собою дуже скромний сніданок — і грошей не було, і обоє вірили в піфагорейську вигадку, ніби в їжі необхідна помірність.