Розділ «Смерть героя»

Він на мить затримав її руку в своїй, а тоді незграбно й несміливо поцілував. Тепер уже злякалась Елізабет: вона квапливо відчинила двері і вскочила в них, кинувши востаннє: «До побачення! Добраніч!»

Джордж якусь хвильку розгублено стояв на сходах. Він був у розпачі. «Чи я не образив її!»

А за дверима Елізабет подумки шепотіла сама до себе: «Він поцілував мені руку, поцілував мені руку! Він закохався в мене, закохався!»

Раптовий ляк і втеча були шедевром любовної стратегії: вони лишили по собі почуття непевності, суміш надії й страху, таку корисну для процесу кристалізації.

Джордж пішки рушив додому на Грік-стріт, несучи в душі маленький хаос почуттів та думок. Він ішов по Фіцджон-авеню й через Сентджонський парк. Сумніви, що без кінця гризуть закоханого — образилась чи не образилась, покохає чи не покохає,— сплітались у мозку в химерні арабески, й думка то втікала кудись, то знов верталася. «Яка сміховинна Апджонова пиха, і ця вечірка у Шобба, ніколи більш не ходитиму на такі збіговища, той Бобб просто злюка й грубіян; а яка гарна в неї лінія щоки, від вуха до шиї, от якби намалювати її портрет; у завтрашній газеті спробую показати виразно й недвозначно, чого прагнуть новітні художники... Чи справді вона образилась, коли я поцілував їй руку?.. Але треба думати про статтю: почнімо з пояснення того, що не можна виразити засобами образотворчого мистецтва, так, це те, що треба, а на четвер треба купити нову краватку, ця вже не годиться...» І знов, і знов, і знов те саме без кінця-краю.

Під газовим ліхтарем коло станції Малборо-род він зупинився, спробував написати першого в житті вірша, з подивом переконався, що це не таке легке діло, і що в нього виходить якась нісенітниця. З-за рогу вийшов полісмен і подивився на нього якось підозріливо. Джордж рушив далі. Трохи згодом він заспівав: «Даруй мені життя...», але урвав на півслові, бо мусив негайно записати якісь думки для статті про аналіз художньої форми. Він ішов швидко й заклопотано, не відчуваючи втоми. Аж дійшовши до Оксфорд-стріт, він зупинився й сплеснув руками. «Господи! Який же я дурень! У першу ж зустріч поцілував їй руку, і тепер вона подумає, що я всім дівчатам цілую руки, й більш не схоче знати мене. Ну, що вдієш, назад не вернеш. От якби поцілувати в уста! Треба не забути в четвер сказати їй про ту виставку в Лестерській галереї...»

Тієї ночі він довго не міг заснути: радість життя переповнювала його. Стільки ще треба побачити, стільки зазнати, стільки досягти, стільки зробити! Як чудесно буде робити все разом з Елізабет! Звичайно, цікаво було б поїхати до Нью-Йорка, але, може, спершу краще побачити Старий світ? Вона щось казала про Париж та Іспанію. Можна було б поїхати вдвох. Де взяти грошей, от халепа. Дарма, коли чогось дуже захочеш, то неодмінно допнеш свого. «Я, здається, закохався в неї? Яке блаженство це буде — цілувати її, доторкатись до її грудей і... Звичайно, дитини заводити не треба, це було б страхіття. Треба довідатись. От якби поїхати до Парижа, в Люксембурзькому саду саме розпускатимуться дерева...»

В нічній тиші десь крапала вода, без угаву виводячи монотонну пісеньку. Знадвору долинали далекі паровозні гудки, мов звуки срібних сурем, що закликали в путь: «Віжки тихенькі із країни див». Де це він читав таке? А, звісно, Стівенсон. Дивно, що брати Конінгтони вважали Стівенсона добрим письменником.

Добраніч, Елізабет, добраніч, люба, кохана Елізабет, добраніч, добраніч.

4

Ми маємо перед очима гідні жалю приклади: Джордж Огастес та Ізабелла, татусь і матуся Гартлі, люба матінка й любий батечко — це ж просто символи нещасливого союзу осіб різної статі.

Чи розумніші ми за своїх предків? От проблема для британської преси або для отих трьох мушкетерів з дешевою й дурною славою, здобутою в утертих дискусіях на заяложені теми: Шоу, Честертона й Беллока! Шоу — так, перед цим пуританським Бомарше можна скинути капелюха; але інші двоє! До богині Нудьги, оспіваної Попом, линуть стогони британців. Хто порятує нас від римсько-католицької докуки?

Задачу можна сформулювати так:

Нехай «ікс» — це подружжя «любий батечко — люба матінка», типова подружня пара сімдесятих і вісімдесятих років минулого сторіччя.

І хай «ігрек» — подружжя «Джордж Огастес — Ізабелла», типова подружня пара дев’яностих — дев’ятсотих років.

І далі: хай «зет» — Елізабет і Джордж, типові життєрадісні молодята часів короля Георга та світової війни.

Потрібно довести, чи зет рівний іксові й ігрекові, чи може, він більший або менший.

Гарненька задачка, якої не можна розв’язати математичним шляхом, бо в ній забагато невідомих.

Я, звичайно, упереджений на користь зета, бо належу до цього покоління, але як гадає про це молодь, єдиний авторитетний суддя? Адже, кінець кінцем — будьмо вже цілком відверті — любий батечко мирно віддав богові душу в своєму ліжку; Джордж Огастес загинув при виконанні священного обов’язку, загинув хоча й не своєю смертю, але випадково; а Джордж, коли ви згодні з моїм тлумаченням фактів, по суті сам відібрав собі життя в двадцять шість років.

Але ж ні любому батечкові, ні Джорджеві Огастесові не довелося брати участь у світовій війні...