Розділ «Смерть героя»

— Ну хіба не диво! — вигукнув Джордж по-закоханому самовдоволено.— Я познайомився з вами тільки сьогодні, а мені здається, наче я знав вас усе життя.

— І мені теж.

Він безмовно і вдячно стиснув їй пальці, раптом охоплений соромливим ляком, і довго не насмілювався говорити знов.

— Зустрічаймось частіше. Можна ходити по музеях, до Квінс-Холу, до Гемптона, в Окашот. Я можу діставати квитки на виставки нового живопису. Ви знаєте про таке Об’єднання художників?

— Так, я в ньому.

— Правда? А чого ж ви мені не сказали, що ви теж художниця?

— Ет, яка там із мене художниця; та ви мене й не питали.

— Оце удар! Ну, так мені й треба: не вихваляйся. Вибачте.

— Приходьте до моєї майстерні на чай. І подивитесь на мої... на те, що я називаю картинами. Тільки не будьте дуже суворим критиком. Коли вас чекати?

— Будь-коли. Хоч і завтра, якщо ваша ласка.

Елізабет засміялася.

— Ох, який ви нетерплячий! А в п’ятницю зможете?

— Аж у п’ятницю? Це ж ціла вічність!

— Ну гаразд, у четвер.

— Добре. О котрій?

— Десь о четвертій.

Елізабет, мабуть, не знала дотепної Стендалевої теорії кристалізації, але інстинктивно діяла в згоді з нею. Три дні й чотири ночі — якраз потрібний час. Завтра було б іще зарано: кристали ще не встигнуть сформуватись. Тиждень — це задовго, вони вже почнуть розпадатися. Яке ж бо тонке чуття у жінок! Але треба визнати, що воно їм справді потрібне.

Джордж провів Елізабет до пансіону, де вона жила, й записав адресу її майстерні. Вона вставила ключ у замок і простягла Джорджеві руку:

— Ну, до четверга. Добраніч.

— Добраніч.