Розділ «Смерть героя»

— І що він вам відповів?

— Тільки похитав головою й замовив ще віскі.

— Та, власне, що нам до того? Це не наше діло.

— Так, слава богу, це нас не стосується й не може стосуватись.

Вони їхали по Оксфорд-стріт, минаючи магазини зі спущеними жалюзі на вітринах. На тротуарах було ще чимало людей, але екіпажі проїздили рідко й колеса гуркотіли якось особливо лунко. Коли вони минали магазин Селфріджа, вигнута лінія з вогнів посередині вулиці здалася їм розтягненим намистом із іскристих, осяйних намистин. Коли виїхали на Оксфорд-Серкес, попереду відкрилась довжелезна стара Ріджент-стріт із довгими рядами світло-коричневих будинків у стилі доби Регентства, серед яких вирізнявся тільки новий будинок готелю Пікаділлі коло площі Кводрент.

— Оце такі ми й є,— сказав Джордж.— Спочатку беремось будувати місто за планом, і, хоч який нудний Неш, у його задумі є принаймні простота й гідність; а тоді раптом спотворюємо Кводрент отаким нібито новітнім страшидлом.

— А я гадала, що ви за все нове в мистецтві.

— Так, але нащо псувати давнє мистецтво, коли цього можна уникнути? Крім того, яка ж це новітня архітектура — оця імітація ренесансових палаців! Єдиний народ, що створив живу новітню архітектуру,— це американці, хоч вони самі того не знають.

— Оті жахливі хмарочоси?

— Так, з певного погляду жахливі, але вони своєрідні. Я недавно бачив кілька фотографій Нью-Йорка з гавані й подумав, що це найпрекрасніше місто в світі, якась гігантська, приголомшлива Венеція. Я хотів би там набувати. А ви?

— Ні, я б воліла поїхати до Парижа й пожити в справжньому студентському кварталі. І до Італії та Іспанії.

Автобус, зупинився в кінці Тотнем-Корт-роду. Джордж з Елізабет зійшли й рушили через вулицю до зупинки гемстедського автобуса.

— А нащо вам їхати зі мною в таку далеч? — спитала Елізабет.— Я давно звикла їздити сама. Нічого зі мною не станеться.

— Звісно, нічого. Але мені дуже хочеться вас провести. Я сподіваюся, що ми бачитимемось часто, і нам треба ще домовитись, де й коли зустрітися.

— Але ж назад автобуса вже не буде.

— Піду пішки. Я люблю ходити. Трохи оклигаю від духоти та всіх дурниць, що наслухався у Шобба. А ось і автобус. Сідаймо.

Вони піднялись на «імперіал» і знову сіли спереду. Елізабет, купуючи квитки, скинула з правої руки рукавичку, і, коли кондуктор відійшов, Джордж лагідно й досить несміливо поклав долоню на ту руку. Елізабет не відсмикнула її. Сполучені цим солодким і небезпечним доторком, вони якусь хвильку сиділи мовчки. Міцна, прохолодна юнакова рука лагідно стискала ще теплі після рукавички пальці дівчини; В обох наростав захват таємного жадання, спонукуваного Кіпрідою, але вони сприймали його тільки як приплив життєвих сил. Перший крок по стежці чуттєвої весни — який він солодкий! Та куди він веде? До яких незгасних вогнищ вічного рабства чи випалених пустель байдужості? Жодне з них не думало про майбутнє. Та й нащо? Молодість принаймні має досить глузду, щоб жити цією хвилиною.

Важкий автобус гуркотів на північ услід за срібною колісницею божественної владарки Пафоса, запряженою голубами. Солодка вона, усмішка Кіпріди, але й насмішкувата і ледь грізно-загадкова, ніби застиглий усміх Аполлона Вейянського.

Як усі вразливі люди з багатою уявою, Джордж не був рішучий у любовній грі. Він мав забагато чоловічої скромності, природженої соромливості, що буває незмірно сильніша й щиріша, ніж прищеплена скромність жінки — ота грайлива втеча німфи, що кидає назад рожеве яблуко, аби заохотити переслідувача до погоні. Дивно, але, може, й природно, що ті чоловіки, котрі найдужче зневажають жінок, звичайно мають у них найбільший успіх. Мабуть, у жінках таїться сильний потяг до мазохізму в різних подобах — від примітивної здатності з насолодою терпіти чоловікові побої до витонченої втіхи з ревнощів. А яка жахлива, коли подумаєш, їхня любов до військових! Народжувати дітей від того, хто вбивав — бр-р-р! На світі аж забагато пролитої крові, аж млоїть від неї. Дайте мені мускусу...

І знов вони розговорилися — жваво, збуджено, ще інтимніш, ніж доти. Ще не доїхавши до величних будівель Кемден-Тауну, вони вже називали одне одного просто «Джордж» і «Елізабет». А коли автобус минав Морнінгтон-Кресент, вони вже призналися, що страшенно подобаються одне одному і обом хочеться зустрічатись якомога частіше. Схвильована розмова була досить незв’язна, вони перескакували з теми на тему, кваплячись висловити хоч дрібку того, що просилося з душі, й щедро витрачаючи запал. Сміх їхній дзвенів чистою радістю. Джордж узяв Елізабет під руку й ще ніжніше стиснув їй пальці. В обох немовби несподівано й солодко розквітло все єство, і над їхніми головами неначе гойдались і кивали барвисті грона квітів. І повітря довкола них було незвичайно свіже — чистий кисень жадання, такий легкий, такий щільний і непроникний для сірої потвори — Лондонської Недільної Нудьги.