Розділ «Смерть героя»

— Я заплачу за себе,— Елізабет вийняла півшилінга.

— Ні, ні! Давайте я довезу вас до Тотнем-Корт-род, а до Гемстеда ви вже заплатите самі.

— Гаразд.

Кондуктор зі своїми квитками перебив їм весь ритм розмови. Обоє замовкли. Автобус гуркотів по вкритій гудроном нерівній, чорній, лиснючій бруківці; праворуч тягся таємничий темний Кенсінгтон-парк, а праворуч — не менш таємничі бейсвотерські будинки з мебльованими кімнатами. В освітленні вуличних ліхтарів трава за огорожею парку здавалась неприродно яскравою, ніби хто хлюпнув туди відро ядучо-зеленої фарби. Старі дерева під сильним вітром гойдались повільно, ритмічно й загадково, ніби дикуни в якомусь первісному танці. Попереду на низько навислих хмарах, що мчали по небу, зловісно червоніла відбита заграва вогнів Оксфорд-стріт. Сіра потвора недільної лондонської нудьги вже зникла. Джордж скинув капелюха — нехай вітер кошлає йому чуб. У обох від вогкого вітру розчервонілися щоки.

— А ви справді не любите прерафаелітів? — спитала Елізабет, коли автобус сповільнив рух перед Ланкастер-Гейтом.

— Колись любив. Років зо три тому я прямо навіснів від Россетті, Берн-Джонса та Морріса. А тепер я просто не терплю їх усіх. Броунінга й Суїнберна я ще можу читати: Броунінг відчуває життя, а Суїнберн п’янить своїм пафосом. Але я пробув три місяці в Парижі й схибнувся на новітньому живописі. Ви знаєте Аполлінера?

— Ні, а хто він?

— Польський єврей, автор непоганих віршів; він також дуже цікаво малює словами й називає ці малюнки каліграмами. Заробляє на життя писанням та видаванням непристойних книжок. Так ось, він — завзятий захисник нових художників, таких, як Пікассо, Брак, Леже чи Пікабіа.

— Кубістів?

— Так.

— Я тільки чула про них. Ніколи не бачила жодної їхньої роботи. Гадала, що вони просто дикуни й шарлатани.

— Зачекайте років із десять, тоді побачимо, чи посмієте ви назвати Пікассо шарлатаном. Але хіба ви не були в Парижі?

Була. Торік, у вересні.

— То ми були там в один час. Як дивно! І чому ми не зустрілися?

— А мені було так нудно! Я їздила з татом і з мамою, і всі, кого не стрінь, говорили тільки про те, що скоро війна з Німеччиною. Один татів приятель з Адміралтейства по секрету сказав йому, що війна неминуча.

— Яка нісенітниця! — вибухнув Джордж.— Просто маячня! Ви не читали «Великої ілюзії» Нормана Енджела? Він цілком переконливо доводить, що війна завдає переможцеві майже такої самої шкоди, як і переможеному. І каже, що в наші дні система міжнародної торгівлі й фінансів дуже тонко врівноважена і всеосяжна, а тому війна просто не зможе тривати більше кількох тижнів, вона припиниться сама, бо всі держави розоряться. Я дам вам цю книжку почитати, якщо хочете.

— Я в цих речах нічого не тямлю, але татів знайомий каже, що наш уряд дуже занепокоєний нинішнім становищем.

— Я в це не можу повірити. Казна-що! Війна між європейськими народами в двадцятому сторіччі? Це ж немислима річ. Ми вже занадто цивілізовані для цього. Після франко-прусської війни минуло вже понад сорок років. Я не можу повірити, що будь-яка з великих європейських держав розпочне війну з іншою. Звичайно, свої шовіністи є й у Франції, і в Німеччині, і в нас, але хто їх слухає? Люди не хочуть війни.

— Та я не знаю, але я чула, як адмірал Партінгтон казав татові, що наш флот ще ніколи не був такий великий, добре споряджений і могутній. А в німців, каже він, величезна й дуже сильна армія, і французи такі налякані, що продовжили термін обов’язкової військової служби до трьох років. І ще сказав, що скоро відкриють Нільський канал, тоді треба стерегтися.

— Господи, та невже можна вірити в те, що патякав якийсь занудний старий адмірал? Адже це їхня робота — лякати людей страхіттями війни, щоб вичавлювати з країни більше грошей та будувати сміховинні дредноути. Торік улітку я був познайомився з одним офіцером берегової охорони, то він сп’яну розповів, ніби має запечатані накази, що робити у випадку війни. Я йому сказав, що тих печаток йому не доведеться ламати, поки не просурмить вісник Страшного суду.