Розділ «Смерть героя»

— А! То у вас є брати й сестри?

— Сестра й два брати. А хіба у вас нема?

— Та є, але я про них ніколи не думаю. Родичі — це страхіття. Вони не вносять у наше життя нічого путнього і вважають, що це дає їм право втручатись у наші справи. Та ще й мають нахабство вимагати, щоб ви їх любили. «Кров же не вода»,— повчають. Може, вона й не вода, але мені зовсім не до вподоби бабратися в крові. Ненавиджу прислів’я — а ви? Я давно помітив: будь-яке безглуздя, тиранство, маячню можна підкріпити якимсь прислів’ям. Це колективна дурість віків. Але я вас перебив, вибачте мені. Я все говорю й говорю, а вам не даю сказати й слова.

— Ні, ні, мені дуже цікаво. Ваші думки напрочуд інтересні.

— Та ні, вони просто нормальні. Але ви не давайте мені отак не вмовкаючи балакати. Розумієте, більшість людей мене пригнічують, і я не можу при них висловлювати свої справжні думки. А тому звичайно мовчу, та коли знаходжу жертву-однодумця... та ви самі вже переконались на гіркому досвіді, що я можу торохтіти, як млинок. Ну-от, мене знов понесло. Розкажіть же нарешті те, що ви хотіли розказати про отих прихильників простого життя.

— Прихильників простого життя? А, вже згадала. Ну, то було таке товариство, люди, що втекли від страхіть машинної доби, знаєте, такі собі естети, послідовники Рескіна та Вільяма Морріса...

— Ручні кросна, рослинна їжа, довгі вишивані сукні та штани з домотканого гебрідського твіду? Я їх знаю. Начиталися «Вістей Нізвідки». От уже проповідь, що не веде нікуди!

— Так. Ну, отож вони хотіли жити простим життям, частину часу працювати фізично, а решту віддавати мистецтву, ремеслам та літературі. І хотіли показати всьому світові зразок ідеальної громади. Збирали селянських дівчат танцювати круг Травневого дерева. Хлопці не танцювали, тільки стовбичили кругом та глузували.

— І як воно все скінчилося?

— Ну, тим, котрі не мали свого капіталу, доводилось тяжко, вони весь час позичали гроші у двох-трьох заможніших членів громади. Мистецьких і ремісничих виробів ніхто не купував, праця на землі давала дуже скупі плоди. А потім вони чомусь розбились на дві чи три групи, почали сваритися, звинувачувати одні одних, що вони, мовляв, занапащають справу своєю себелюбною поведінкою. А врешті дружина одного з багатих членів утекла з іншим, і всі багатші члени так уразилися, що теж поїхали, і вся громада розпалася. Село раділо, коли вони вибралися звідти. Фермери та поміщики були на них люті, бо вони говорили з наймитами про соціалізм та ідеальну державу. А наймитські дружини злилися, що ті городянки намагаються прикрасити їхнє життя та вмовляють обставити свої халупи «зі смаком».

Стоячи біля станції метрополітену, вони так забалакалися, що пропустили два автобуси. Надійшов третій Джордж ухопив Елізабет за руку.

— Швидше, ось ваш автобус. Ходімо нагору.

На «імперіалі» не було нікого, тільки на задній лавці шепотілась якась парочка. Джордж з Елізабет із гордою міною пройшли аж наперед.

— Як нудно дивитись на чужі романи,— повчально сказав Джордж.

— Страшенно.

— Таке примітивне й принизливе видовище.

— Чому принизливе?

— А тому, що...

— Візьміть квитки, будь ласка!

Автобус важко підскочив і, рвонувся вперед, але кондуктор спритно зіперся на стінку. Джордж почав шукати в кишенях дрібняків.