Розділ «Смерть героя»

— Який брутальний, невихований юнак,— нарікала місіс Шобб, поки Елізабет одягалась.— Але вони тепер усі такі. Здається, що вони не поважають нічого, навіть жіночої чистоти. Не знаю, чи можна відпускати вас із ним, Елізабет.

— О, не турбуйтесь, а між іншим, він навіть подобається мені. Такий кумедний. Я запрошу його до себе в студію на чашку чаю.

— Елі-за-бет!

Але та була вже коло дверей, де її дожидав Джордж. Розійшлися вже всі гості, крім Апджона та Волдо Тобба. До Джорджевого слуху долинув останній уривок їхньої розмови:

— Я хочу сказати, розумієте, що от ви візьміть супрематизм, і я хочу сказати, розумієте, що ви вже щось маєте...

І, неначе дзвін Великого Вена над сонним містом, останнє Тоббове густе, протягле, вишукане:

— О-о.

3

Ця звичайнісінька вечірка й звичайнісінька розмова з Елізабет зовсім змінили Джорджеве життя. Вечірка, розкривши натуру його оточення й нудьгу, що панувала там, утвердила у Джорджі дедалі гострішу нехіть до цих інтелектуальних бандитів! Хоча корисливість і егоїзм властиві всім, вони особливо огидні в тих, хто начебто мав би стояти вище від такої ницості. Звичайно, нема нічого лихого в тому, що талановитий митець здобуде успіх, та коли подумаєш, скільки інтриг потрібно для цього, то хіть-не-хіть віддаватимеш перевагу тому, хто досягає його не з допомогою ліктів. А марнолюбство не стає менш огидним навіть тоді, коли для нього є якісь підстави, хоч важко зрозуміти, чим тут пишатись, коли ти видаєш книжки або виставляєш картини: адже в самій Англії щороку виходить у світ дві тисячі романів, а в Парижі щороку виставляються десятки тисяч полотен. Плітки та пересуди лишаються плітками й пересудами навіть тоді, коли вони дотепні й коли їхні жертви посідають більш-менш високий ранг у тому невеличкому світі, який одержує газетні вирізки або гордовито відмовляється одержувати їх. Джорджеві здавалося, що це не таке важливе діло — котра обдарована леді живе з тим чи тим знаменитим джентльменом. Він так мало цікавився цим, що за десять хвилин забував більшість почутих пліток, а тих, котрі запам’ятовував, не вважав за потрібне комусь розказувати. Дехто страшенно ображається, коли з блискучими від захвату очима розкаже вам, що котрийсь із ваших знайомих утік із коханкою художника Снукса, а уславлений імпресаріо Покок щойно відсвяткував народження своєї двадцять п’ятої незаконної дитини, а ви на це відкажете: «Ну то й що?» Мовляв, як це «ну то й що?» І А справді, чого б ото з таким захватом порпатись у особистому житті визначних людей? Воно так само вбоге, як і будь-чиє інше життя.

Насамперед — митець зовсім не така велика персона, як йому здається. То дурниця й хвальба, що казав Бодлер — буцімто без їжі людина може прожити три дні, а без поезії не проживе й дня. Сам Бодлер, може, й так, але не все людство. В будь-якій країні не так-то й багато людей цікавляться мистецтвом, та й із тих людей більшість шукають у ньому тільки розваги. Якби всіх художників і письменників якоїсь країни раптом забрала якась чума єгипетська чи знищив якийсь посланий з неба ангел помсти, більшість людей взагалі б не відчули ніякої втрати, хіба що газети зняли б гамір. А от коли пекарі застрайкують тижнів на два... Якби я був мільйонером, то для забавки платив би всім гордим жерцям мистецтва по п’ятсот фунтів на рік, аби тільки вони замовкли. Авторських прав на цю ідею я не обстоюю.

Наш юний друг, звичайно, був сповнений щонайблагородніших ілюзій, він вірив, що мистецтво — основа всього, а митець витає на недосяжній висоті над рештою людства. Але в нього були й двоє досить розумних міркувань. Одне — що митець повинен, як і будь-хто, робити своє діло по змозі сумлінніше й не здіймати галасу круг себе; а друге — що знатись на будь-якому мистецтві й уміти творити самому означає розвивати свій розум і сприйняття, збагачувати свій досвід, жити яскравим діяльним життям. А це не досягається ні плітками, ні дурним марнолюбством, ні пориванням до дешевого успіху. Тому він мав цілковиту рацію, коли почував деяку зневагу до гостей містера Шобба. Життя Руссо-Митника заслуговує безмірно більшої поваги, ніж життя якогось модного портретиста, що на всяких раутах набивається вельможним замовцям.

В автобусі, що віз їх від Голланд-парку до Тотнем-Корт-род, Елізабет і Джордж розмовляли далі. Як і годиться життєрадісній молоді, вони про все мали свою думку. Цілком очевидно, сказав Джордж, що вони зоставили предків далеко позаду і чудово знають, як уникнути прикрих помилок та безглуздих вчинків минулих поколінь і що життя їхнє напевне буде радісне і змістовне. Боюся, що кожного, хто в двадцять років не плекав таких приємних ілюзій, треба занести за Джорджевою класифікацією до категорії несусвітніх дурнів. Молодість варта куди більше, ніж досвід, і безперечно молодь куди розумніша за всіх бувалих людей. Мало є в світі дивовижнішого й зворушливішого, ніж ласкава поблажливість молодих людей до тупості старших. Бо нема сумніву, що і найбільші уми з року в рік тупішають, і найблагородніша людина під сорок років стає огидною. Згадайте, скільки вогню, блиску й натхненної геніальності було в молодому генералові Бонапарті і яким звироднілим бовдуром став імператор, коли ганебно відступав від Москви. Аттілі було всього тридцять, коли він розгромив спорохнілий Рим — принаймні так слід гадати.

Елізабет і Джордж були дуже молоді, отже — a priori — надзвичайно розумні. Можливо, найповнішим, найінтенсивнішим життям чоловік і жінка живуть на початку свого першого справжнього кохання, надто коли це кохання не спотворене маячними суспільними та релігійними забобонами, успадкованими від боязких та заздрісних старих людей, і не отруєне шлюбом.

Спочатку вони вийшли з душної, прокуреної кімнати на широку вулицю й пішли до станції метрополітену Нотінг-хіл. Віяв теплий, вологий південно-західний вітер, ласкавий провісник весни. Минулась пронизлива їдуча вогкість зими, і обом здавалося, що вітер приносить ледь чутний, солонуватий аромат південних морів та зораної землі.

— Завтра буде дощ,— сказав Джордж, мимовільно звівши очі до хмарного неба, не видного за світлом вуличних ліхтарів.— Нарешті весна! Скоро вже крокуси відцвітуть. Треба сходити в Гемптон-Корт додивитись на квіти. Підете зі мною?

— Я б з охотою, але ж там, мабуть, повно люду.

— Не завжди; треба знати, коли йти. Я гуляв там рано-вранці сам самісінький, немов Карл Перший у ті часи, коли Королівський сад справді належав королю. А взагалі я б залюбки пожив у літньому будиночку короля Вільгельма.

— Я дужче люблю суворіші й простіші краї — Гемпшір, оті відлюдні Ексмурські гори, великі, округлі. І люблю прозорі морські хвилі, що б’ються об скелі коло корнуольських берегів.

— Корнуолу я не знаю, але люблю крейдяні гори за Сторінгтоном, а по Ексмуру двічі подорожував пішки. Та нині мене чомусь дратує ота сільська ідилія — так звана «природа». Поклонятися природі — це однаково, що поклонятися собі, мов Нарцис: дивитись у дзеркало природи на себе. Оті шанувальники природи — жахливі егоїсти! Всі краєвиди й простори, бачте, мають належати тільки їм, і вони гірко нарікають, що наймитам на фермах теж захотілося сучасних бакалійних крамниць та ватерклозетів. Як на них, то цілі села мусили б жити в темноті та мальовничому бруді, аби вони могли милуватись руїнами, бо в них, бачте, такі потворні уявлення про красу!

— Я, звичайно, теж не можу терпіти отих прихильників «простого життя». Як ми були ще малі, нас на літо вивозили до моря, то там була така колонія...