Розділ «Смерть героя»

— Це все схоже на протестантські упередження.

— Мені й у протестанстві багато що осоружне, приміром його сухість та обмеженість, але мені подобається його чесність. Ми йому завдячуємо багато. Адже саме через те, що безліч релігійних сект була джерелом незручностей у житті суспільства, Голландія й Англія відновили віротерпимість, яка зникла, коли перемогло християнство. Звичайно, терпимість ця неповна, бо християни, по суті, лишаються гонителями й на тисячі ладів допікають кожному, хто не згоден з їхнім ученням чи принаймні байдужий до нього. Звідси крайнє пуританство англійських раціоналістів — ніби самозахист. Але якийсь поступ усе ж таки є. Адже в давні сторіччя за те, що я вам оце сказав, мене б ув’язнили, мучили й, можливо, замордували б, а ви б подумали, що я виплодок пекла. А тепер будь-яка так звана істина, чи моральне вчення, чи вірування, які треба нав’язувати тортурами або захищати софізмами, приречені на крах.

Ну коли ще до жінки залицялись отаким способом! Але Джордж сів на одного зі своїх улюблених коників і мчав учвал крізь пилюку слів. Елізабет, наділена практичним чуттям, зупинила його:

— А де ви живете?

— На Грік-стріт. У мене там велика кімната, де й малювати можна. А ви?

— В Гемстеді. Страшнюча нора, там повно старих панн. Та все ж краще, ніж удома. З татом, власне, можна б ладнати, але мама так доводить мене, коли я буваю вдома, що можна вмерти, як не втечеш негайно.

— Я радий, що ви не любите своїх рідних, принаймні матір. Дуже важливо не заплющувати очей на таку неприязнь, бо вона, кінець кінцем, цілком природна. Більшість тварин не терплять своїх дитинчат, коли ті виростуть. Я не раз бачив, як молоді коноплянки до смерті закльовують свого батька, і гадав, що так і слід. Але краще б матерів. Чоловіки все-таки часом дають один одному спокій.

— Тут, власне, винне жахливе життя, обмежене так званим хатнім вогнищем. Що ж вони можуть удіяти, ті сердешні жінки? Це хатнє вогнище нав’язано їм, і вони приречені жити для нього.

— Навряд. Вони, напевне, самі цього хочуть. А все тому, що люди страшенно боягузливі створіння, вони панічно бояться життя. Є тут і хитрощі влади, узаконене; шахрайство.— Джордж знов ударився в свою філософію.— Всяка держава стоїть на тому, що чоловік повинен утримувати дітей, яких він зачав, і жінку, яка, їх породила. Державі потрібні ці діти, їй із різних причин потрібні нові й нові «громадяни». Держава визискує кохання чоловіка до жінки та його любов до тих дітей — хоча жінка й сама не завжди знає, чи ті діти від нього, чи ні. І тому жінку навчають казати: «Будь обачний, поводься розважно, не займай нікого, пам’ятай, що твій найперший обов’язок — забезпечити мене й дітей, щоб ми не голодували. Будь же обачний, чуєш?» — а як наслідок, сердега чоловік дуже скоро приєднується до незліченної армії респектабельних власників сезонного залізничного квитка...

Елізабет засміялась.

— Чого ви так кипите благородним обуренням?

— Я не киплю. Просто я майже весь час живу сам. Й завжди думаю про життя, але висловити свої думки маю нагоду дуже, рідко. Більшість моїх блискучих знайомих, ну хоч би Апджон, тільки й знають говорити про себе, і мені ніколи не щастить поговорити з ними про щось інше. А не блискучі знайомі обурюються, слухаючи мене, та починають мені вичитувати. Для них я пропаща душа — хоч би вже тому, що читаю Бодлера. Ви помітили, що серед британських буржуа панує такий забобон: усе, на що вони можуть наліпити етикетку «галльське», для них неодмінно розпусне й гідне осуду? Мені вже остогидло втовкмачувати їм, що Бодлерові вірші прекрасні, вони куди більш духовні й «високі» — як уже вдатись до їхнього святенницького жаргону,— ніж усі оті теревені нонконформістів, баптистів, Армії порятунку...

Але Джордж не зміг докінчити свою іпвективу, бо до них підійшла тиха місіс Шобб.

— Вибачте, що я вас перебиваю, містере Вінтерборн Елізабет, серденько, ви знаєте, котра година? Боюся, що ви можете прогавити останній автобус, а я ж обіцяла вашій матусі, що нагляну за вами...

І Джордж, і Елізабет із подивом, ба навіть збентежено побачили, що в кімнаті майже порожньо. Майже всі вже пішли, а вони й не помітили цього, захопившись солодким вивченням одне одного. Звичайно, в таких випадках істотне не те, що говориться, а те, що лишається несказаним. Розмова — це тільки декорація, розпускання павиного хвоста, щось подібне до вусиків комахи, коли вона обережно досліджує іншу. Всі закохані схожі на дзеркала — кожне з захватом дивиться на свій відбиток у іншому. Які ж вони солодкі, ті перші проблиски пізнавання!

Елізабет злякано схопилась, мало не перекинувши столик.

— Боже! Я й гадки не мала, що вже так пізно. Я мушу йти. До побачення, містере... містере...

— Вінтерборн,— підказав Джордж.— Та коли вам треба до Гемстеду, дозвольте протести вас до Тотнем-Корт-род і там посадити на гемстедський автобус. Мені це по дорозі.

— Так, так, Елізабет,— підхопила місіс Шобб.— А то я непокоїтимуся, що ви підете містом сама в таку пізню годину. Ану ж із вами щось станеться?

— А що може статися? — зневажливо заперечив Джордж, завжди ладний захищати жіночу емансипацію.— Не попасти під колеса в неї вистачить розуму, а як нападе гвалтівник — можна гукнути полісмена.