Розділ «Смерть героя»

— О, я художник, а заради шматка хліба пишу статейки для Шобба й таких, як він.

— А чого ж ви не продаєте своїх картин?

— Пробую; але в Англії, бачте, не дуже цікавляться новітнім мистецтвом — не так, як на континенті й навіть в Америці. Тут хочуть давнього, звичного, тільки щоб іще солодше. Наш англійський буржуа нічого не тямить у живописі, але непохитно вірить у свій добрий смак, а до смаку йому все, що завгодно, крім справжнього мистецтва. Найновіші історики твердять, ніби англосакси походять від тих самих предків, що й вандали, і я в це охоче вірю.

— Але ж напевне є в Англії й колекціонери, що не відстають від часу!

— Звичайно, є, і, можливо, не менше, ніж будь-де, але майже всі вони вважають, що картини — це просто вигідне капіталовкладення, й купують тільки те, що радить купити торговець. А багато хто уникає англійського живопису, бо він наскрізь просяк прерафаелізмом або погруз у надто дріб’язкових мотивах. Є й люди зі смаком, що знають і люблять мистецтво, але такі здебільшого небагаті. І в Парижі майже те саме. Там художники новітнього напряму теж відчайдушно борються, але вони вже виграють. Молодь — за них. А крім того, в Парижі дуже модно знати найновіші школи й захищати художників-бунтарів перед загальною ворожнечею й невіглаством. А тут усі ще залякані долею Оскара, і тому в нас у моді спортивне недоумство. Англійці вважають, що відсутність почуттів — ознака мужності.

— А ви англієць чи американець?

— Звичайно, англієць. Якби ні, то чого б я зважав на них! Власне, це, мабуть, уже неістотне. Епоха національного живопису скінчилася — тепер мистецтво говорить міжнародною мовою, осереддя її в Парижі, а розуміють її від Петербурга до Нью-Йорка. І що думають англійці, це неістотне.

Джордж, збуджений, говорив не вмовкаючи. Елізабет його заохочувала. Жінки інстинктивно чи з гіркого досвіду знають, що чоловіки люблять просторікувати перед ними. Дивно, що ми називаємо марнолюбство майже винятково жіночою рисою, тим часом як і жінки, й чоловіки марнолюбні однаково. Можливо, чоловіки ще марнолюбніші. Жінку часом обурюють занадто безглузді компліменти, але для чоловіків занадто грубих лестощів не буває. Не буває, і квит. І ніхто з нас від цього це вільний. Хоч як стережіться, хоч як себе запевняйте, ніби лестощі вам неприємні, однаково ви несвідомо прагнете похвали з уст жінки — і маєте її. О так, ви ту хвалу маєте, поки несхибний інстинкт підказує вам, що є ще сила в ваших стегнах...

«Матір Енея породи, утіхо богів і людей, Афродіто» — і як там далі? Та поет не помилився. Це вона, велика богиня, владний інстинкт розмноження, з усіма його підступами й спокусами насправді править усім живим — у водах, у повітрі й на землі. Над нами її влада безмежна, бо вона владарює нами не тільки навесні, а й цілий рік. (Яка це дама сказала, що тварини не шукають любовних утіх цілий рік тільки з однієї причини — тому, що вони bêtes[12]?) Священнослужителі воювали з нею всіма видами зброї: від обрізання аж до цнотливості; законодавці встановлювали для неї суворі правила; добромисні люди намагалися приручити її. Марно! «Як являєшся ти, о богине», той, хто склав обітницю безшлюбності, прикривав свою виголену маківку й нишком іде до борделю; служитель іншої церкви вступає в освячене тією церквою подружжя; законник навідує скромну продавщицю, якій «допомагає»; хатній мир розсипається від подружніх зрад. Бо людина — просто нетривке вмістилище для їжі, яке хоче жити й тішитись життям, а на нього чатує смерть. Декарт, як і багато філософів, у цих питаннях був тупак. «Я мислю, отже, я існую». Йолопі Я існую, бо інші кохали; я кохаю, щоб інші існували.

На світі справді є Голод і Смерть, і між цими двома великими безоднями тріпоче крихітне Життя. Ворог смерті — не Мисль, не Аполлон з золотими світляними стрілами, безсилий проти Ворога богів і людей, як ми бачимо його в пролозі до Евріпідової «Алкести». Ні, це Вона, Кіпріда, перемагає — чисто по-жіночому, хитрощами. Покоління за поколінням віддає Вона на здобич всежерущій Смерті — і невтомно породжує нові покоління чоловіків і жінок. Це Вона обтяжує стегна чоловіків нестерпним тягарем сімені; Вона готує до запліднення жадібне лоно; Вона народжує нездоланне жадання, і з її волі воно приводить до животворного акту: Вона.

. . . . . . . . . .

Це Вона надимає плаский білий живіт, а потім, зрадливо жорстока до свого знаряддя, коли мети вже досягнуто, видирає в нестерпних муках із тремтячої материнської плоті кволий плід — нову Людину. Всі помисли, чуття й жадання дорослих чоловіків і жінок звернені до Неї, а Її вороги — це друзі Смерті. Ти можеш тікати від Неї в аскетизм, можеш хитро ухилятись від Її мети (хто складе новий міф про каучуконосне дерево — підступний дарунок Смерті?), та коли ти любиш Життя, то мусиш любити Її, а коли ти по-пуританському кажеш, що Її нема, ти й дурень, і прислужник Смерті. Коли ти ненавидиш Життя, коли для тебе страждання переважають насолоду, коли, по-твоєму, творити нове життя — це найтяжчий злочин, тоді тобі лишається тільки жахатись Її, творця найбільшого в світі зла — Життя.

Елізабет і Джордж розговорились і зовсім зачарували одне одного. Вони гадали, ніби їх зближує інтерес до мистецтва та спільні ідеї. Яка чудова помилка! Всі людські мистецтва — слуги Кіпріди, і навіть цнотливий, одягнений у твід привид, Спорт, ненароком обернувся в звідника, бо щедрою рукою розсипає богиня свої дари, усміхаючись дітям, що бавляться в кохання, і не зневажаючи навіть тих, кого вабить їхня ж таки стать. Вона поблажлива і знає, що охочих плодитись ніколи не забракне, вона не прагне надміру множити число жертв Голоду, а тому покровительствує навіть єретикам Спарти й Лесбосу...

Нам слід би зробити з церков храми Венери й поставити пам’ятник Гевлокові Еллісу — Геркулесові моралі, що спромігся хоч трохи вичистити авгієві стайні в голові білої людини...

Під благодійним впливом Кіпріди Джордж і Елізабет розмовляли без кінця. Вони збились на Христа й християнство — неминучий pons asinorum[13] усіх юнацьких суперечок.

— А по-моєму, Христос гідний подиву,— говорила Елізабет із таким виглядом, ніби відкривала щось незвичайне,— бо він нітрохи не зважав на суспільні цінності, він цінував людину саму по собі. Як дивно, що під прикриттям його образу церква нав’язує нам свою владу на кожному кроці, хоч усе його життя й учення були протестом проти цього! А ще мені до вподоби, що він знався з рибалками та з повіями.

— Христос-богема? А ви помітили, що він справжній Протей? Кожен тлумачить історичного Христа на свій власний кшталт. Він об’єднав у собі цілий пантеон. Коли ви спробуєте відкрити справжнього Ісуса, яким він був у житті, ви зніматимете покрив за покривом, а коли нарешті дійдете до останнього, виявиться, що під ним нема нічого! І все ж я згоден: Христос — дуже симпатична постать. Чого я не терплю, то це християнства — за ту шкоду, що воно заподіяло Європі. Мені огидна вся його система цінностей, ота нетерпимість, ненависть до життя — адже воно поклоняється богові катованому, мордованому, вмирущому,— і його культ самопожертви і статевих збочень — таких, як садизм, мазохізм, цнотливість...

Елізабет засміялася, трошечки збентежена.

— Ну що ви! Це вже перебільшення.

— Анітрохи. Я зміг би довести те, що сказав, але на це треба часу, та вам буде й нецікаво. Згадайте житія таких святих, як Катерина Сієнська, Себастьян та всі незліченні мученики; згадайте їхні зображення в мистецтві, а тоді самі скажіть, які інстинкти задовольняє культ цих осіб та їхніх зображень.