Розділ «Смерть героя»

— Що?

— Він живий?

— По-моєму, він ніколи не був живий.

Вони засміялись, хоч цей дешевий жарт був досить близький до істини.

— І все ж,— провадив Джордж із жорстокою безпосередністю молодої людини,— він вам колись подобався. Цим? Чому жінкам подобаються чоловіки? І за яким загадковим принципом вони обирають подружжя? За інстинктом? Чи з корисливості?

Відповіді не було. Жінки не люблять таких запитань, надто з уст юнака, чий обов’язок — засліплюватись чарами, яких йому не дано збагнути. Звичайно, запитання були зухвалі; та коли в молодикові нема зухвальства, нащо він тоді здався взагалі?

Жінки закурили сигарети. Джордж поглянув на Елізабет Пастон. Струнка постать у червоному шовку; чорне лиснюче волосся, зачесане назад; високе розумне чоло; великі, проникливі темні очі; досить бліде, трошечки єгипетського типу обличчя з випнутими вилицями, ледь запалими щоками й повними червоними губами; в рухах — нервовість. Одна з тих «напівдівчат», яких так багато в країнах, де панує «сухий закон» у статевих питаннях. Вона мала тонкі руки, дуже гарний овал обличчя, занадто пласкі груди. Курила надто жадібно і, сидячи ніби в задумі, прибирала позу, що вирізняла гарну шию та підборіддя. Зуби в неї були не дуже рівні. Гарненьке вушко — ніби тендітна рожева скойка серед темних водоростей волосся. Литки й кісточки, що так виразно виявляють вдачу й темперамент жінки, прикривала довга, за тодішньою модою, спідниця; оголені руки, що звисали вздовж боків, мали тонкі зап’ястки й виказували щось чуттєве. Джорджа сильно вабила ця дівчина. Їй він теж видимо сподобався; місіс Ламбертон відчула це якимсь диявольським жіночим чуттям і підвелася.

— Ні, ні, Френсіс, не йди! — вигукнула Елізабет.— Я ж прийшла сюди тільки заради тебе, а тебе так обступали поклонники, що ми майже не поговорили.

— Справді, не йдіть,— озвався й Джордж.

— Мушу. Ви й не уявляєте собі, скільки обов’язків у доброї дружини і дбайливої матері.

І вона відійшла, зоставивши їх наодинці.

— Правда, гарна? — спитала Елізабет.

— Так, дуже гарна й принадна. Навіть коли вона, трішечки хизуючись, говорить нісенітницю, і то здається, ніби вона каже щось дуже розумне.

— По-вашому, вона вродлива?

— Вродлива? Можна сказати, що так, але не отією жахливою бездоганно-правильною вродою. В товаристві ви помітите її відразу, але її портрета в академії мистецтв не виставили б. Тут важить не так зовнішня врода, скільки якась внутрішня принадність, що її ви не стільки бачите, скільки відчуваєте. А здається, ніби вона вродлива.

— Оце ви такі закохані в неї?

— А ви хіба ні? І всі?

— Закохані в неї?

Джордж не відповів. Він не був певен, чи це запитання наївне, чи якраз навпаки. Елізабет перемінила тему:

— А що ви робите?