Розділ «Смерть героя»

«Та скажи хоч щось, хай тобі чорт!»

Знову запала мовчанка.

— Ну що ж, любий Вінтерборн, дуже приємно було поговорити з вами. Заходьте якось до мене найближчим часом. Вибачте, але я маю щось спитати в лорда Конгріва. До побачення. Бувайте здорові!

Джордж спостерігав, як вітались містер Волдо Тобб і лорд Конгрів.

— Привіт, Волдо!

— Бернарде, дорогий мій!

Містер Тобб потиснув лордові руку з виразним, хоч і стримуваним хвилюванням. В його поводженні з лордом відчувалася сповнена гідності невимушеність — мабуть, так Феліпо грав на більярді з Луї Чотирнадцятим. Містер Шобб, що пристав третім до цієї цікавої пари, поводився дуже гречно, як рівний серед рівних. Джордж не чув, про що вони говорять, та й не цікавився. Він спостерігав місіс Шобб, яка тихо розмовляла з двома молодими жінками на канапі в одному з кутків кабінету. Бідолашна місіс Шобб, схожа на тихого сірого нічного метелика, вона весь час тріпонеться, маючи найкращі наміри — і завжди тріпонеться не до ладу. Вона наділена отією лагідністю, що дратує людей, і витонченою безпорадністю, властивою багатьом жінкам із заможних верств, чия молодість скалічена впливом Рескіна та Морріса. Он на стіні її портрет пензля Берн-Джонса — аж надто ніжний, аж надто сумний, стилізований під одну з його ж дів «артурівського циклу». А он вона сама — сірий  нічний метелик, ніжність обернулася млявістю, смуток — марними жалощами. Чи була вона коли такою, як на портреті? Якби нам не сказали, що це вона, ніхто б нізащо не здогадався.

Бідолашна місіс Шобб! Спочатку вона викликає жалощі, майже ніжність, потім зневагу, а врешті — прикрість. Отака пригнічена безбарвність! І такі мужні зусилля «чинити те, що слід». Але своєю витонченістю й намаганням «чинити те, що слід», вона чомусь дратувала: хотілося швидше опинитись у товаристві якого-небудь машиніста, що й лається добряче, і випиває добряче, і працює добряче. Мабуть, вона все життя була дуже нещасна. Батьки її, наскрізь вікторіанці, досить заможні (батько колись розбагатів на гуртовій торгівлі вином, а потім відійшов від справ), дали їй непогане виховання, тобто возили в подорожі й навчали добрих манер, але потроху, зате невідступно розчавлювали її душу. Насамперед, звичайно, мати, ота горезвісна «материнська любов до дочки», що складається з гримання, ревнощів, паразитизму та викривленої еротики. З якою жахливою невідчепністю розчарована дружина зганяє оскому на дочці! Звичайно, не навмисне, тільки ж отака незумисна жорстокість і придушування інших, здається, найжахливіші. Аби врятуватись, вона вийшла за Шобба.

Не може бути тяжчої помилки для молодої дівчини, ніж вийти за людину з мистецького світу. Мої любі, коли хочете, заводьте з митцями романи. Від митців ви багато дізнаєтесь про життя, людську природу, статеві взаємини, бо митці безпосередньо зацікавлені в усьому цьому, тоді як над іншими людьми тяжіють упередження, ідеали, літературні взірці. Але заміж за них не йдіть — хіба що маєте в кишені нічної сорочки дозвіл на розлучення. Коли ви небагаті, життя ваше буде жахливе навіть без дітей, а як народяться діти, воно стане пеклом. Коли ви заможні, то будьте певні, що митець одружився не з вами, а з вашими грішми. Кожен бідний художник чи взагалі творча людина шукає собі жінки, що утримувала б його. Отож стережіться. Звичайно, на світі не буває не тільки безхмарно-щасливих подружжів, просто щасливих теж не буває,— Ларошфуко був надмірний оптиміст! І, безперечно, інститут шлюбу примітивний, він має незабаром розвалитись під об’єднаним натиском протизачаттєвих засобів та економічної незалежності жінок. Не забувайте: митцям потрібні не спокій та законні нащадки, а різноманітність переживань та гроші. Отож стережіться!

Сердешна місіс Шобб не встереглась, їй ніколи не дозволяли цього, бо таке суперечило дівочій скромності. І вона стала засобом, завдяки якому містер Шобб уникнув прикрої, але спільної для всіх долі: працювати задля хліба щоденного. Він то ставився до дружини зверхньо, то ніби опікувався нею, то занедбував її, то зраджував, але держався за неї, як кліщ, бо вона мала три тисячі фунтів річного прибутку і майже всі ті гроші він витрачав на себе. Сам Шобб був товстий і не позбавлений здібностей сноб, німець родом. Він чванився аристократичним походженням, яке засвідчувалося, власне, тільки орлиним носом та поганими манерами. Перед світовою війною він часто хвалився, що відслужив рік в одному з найаристократичніших полків німецької армії, або починав мову зі слів: «Коли я востаннє бачився з кайзером»,— або ж раптом, дивуючи слухачів, переходив на німецьку мову, а то ще казав: «Звичайно, ви, англійці...» Коли почалась війна, йому раптом сяйнуло, що він завжди був щирим англійським патріотом. Треба сказати на його честь, що він добровільно пішов на фронт, а не тільки подарував вітчизні двох-трьох родичів. Але ж це, опріч усього, була законна нагода втекти від місіс Шобб... а хіба мало англійських патріотів ішло на фронт не стільки щоб битися з ворогом, скільки щоб сховатися від дружин? Шобб являв собою чудовий приклад разючого егоїзму та марнолюбства, властивих митцям. Крім власних вигод, він ні про що по-справжньому не дбав, хіба про свій літературний стиль та репутацію. До того ж він був неприторенний, ще й прекумедний брехун — такий собі літературний Фальстаф. Що ж до його амурних пригод — о господи! Та невже вони й справді були такі жахливі? Можливо, на нього чимало й набріхували, бо Шобб не був позбавлений хисту, а таким людям заздрять...

Джордж раптом помітив, що місіс Шобб киває йому рукою з канапи. Частина найгаласливіших гостей уже пішла — мабуть, щоб випити десь як слід,— і крізь навстіж розчинене вікно вийшов майже весь тютюновий дим. Джордж прокинувся від задуми, хутенько підійшов до господині.

— Ви знайомі з місіс Лембертон, містере Вінтерборн? А це міс Пастон, Елізабет Пастон.

Привіталися.

— Будьте ласкаві, містере Вінтерборн, принесіть нам холодного лимонаду. Ми всі вмираємо зі спраги, бо тут так душно й накурено!

Джордж приніс лимонад і сів на стілець навпроти трьох жінок. Побалакали про се, про те. Місіс Шобб скоро пішла. Вона побачила самотню стару панну в протилежному кутку кімнати й подумала, що «слід» поговорити з нею. Місіс Лембертон зітхнула.

— І чого люди ходять на ці високомудрі зустрічі? Це ж марнування розуму й часу.

— Ну що ти, Френсіс! — заперечила Елізабет, різко, нервово засміявшись.— Адже ти образилась би, якби тебе не запросили.

— А крім того це єдине місце, де ви напевне не зустрінете свого чоловіка,— мовив Джордж.

— Так я ж його ніде не зустрічаю. Тиждень тому мені довелось питати слуг, де це подівся містер Лембертон. Я не знала навіть, чи він так уже захоплений черговим романом, чи його вже й на світі нема.

— Ну, і як же?