Розділ «Смерть героя»

— Звісно, він химерник і часом буває грубіяном, але все ж таки на свій лад талановитий і великодушний.

Містер Бобб уже не захихотів, а скорше загарчав.

— Він просто нікчемний повзучий хробачок. Так, так, нікчемний повзучий хробачок. І з вас теж пуття не буде, любий мій, коли ви не покинете водитися з цією публікою. Пропадете, і квит, пропадете ні за цапову душу. Та й усе людство вже йде к бісу. Прогнило наскрізь. Воно вже смердить. Воно проточене шашелем. Погляньте на отих плюгавих дженджиків, як вони викаблучуються перед своїми самицями! Паскудні слизняки з риб’ячою кров’ю.......

А гляньте на жінок, як їм кортить, щоб їх хоч на хвильку полюбив справжній чоловік із гарячою кров’ю, а що ж вони мають натомість? Слизняків..........! Я їх знаю, о, я їх добре знаю! Хай би їх дідько забрав, цих плюгавців. Але цьому вже скоро кінець. Робітники не витерплять. Буде революція, кривава революція, і то дуже скоро. Ох, плюгаві слизняки в гетрах і з моноклями!

Джорджа потішив і спантеличив цей вибух. Йому самому гидко було дивитись на більшість присутніх, зокрема на таких типів, як містер Роберт Джімз, «Друг поетів», що видавав збірники творів найнездарніших віршомазів, у гетрах і з моноклем, шепелявий і слинявий. Та кінець кінцем містер Джімз людина не зла й цілком стерпна. Можна не поділяти його смаків; можна не почувати до нього симпатії, як і до більшості присутніх. Але «нікчемні хробаки» й «паскудні слизняки» — це вже занадто. Крім того, Джорджа трохи дратували простацькі слівця містера Бобба; та й не міг він збагнути, яким це чином сексуальна неспроможність кількох чоловіків у смокінгах може підштовхнути робітників до кривавої революції.

— А по-моєму, робітникам на це начхати. Коли справа стоїть так, як ви кажете, жінки скоріше підуть у суфражистки.

— Бр-р! — мовив містер Бобб.— Тьху! Суфражистки? К бісу їх! Вони смердять. Вони брудні. Вони непристойні. Жінка — і право голосу! Це вже останній ступінь розкладу нашого плюгавого світу. Коли жінки пнуться до влади, це вже кінець. Це означає, що чоловікам амба, отим паскудним слизнякам. Тільки-но допустіть жінок до влади, і ніщо вже не врятує світу. Хіба що соціалізм та природний потяг несвідомої внутрішньої суті чоловіка до темної суті жіночого лона. Та ні, вони цього не варті. Туди їм і дорога. Ви ще побачите, хлопче, ви ще побачите. Не далі як за п’ять років...

— Ой, містере Бобб,— почули вони, і перед ними з’явилася місіс Шобб, невеличка сором’язлива жіночка, вже трохи сивувата, в сріблясто-сірій сукні, тиха й трепетна, мов великий сірий нічний метелик.— Ой, містере Бобб, вибачте, що я перебиваю вам таку цікаву розмову. Леді Картер дуже хоче побачити вас. Вона в такому захваті від вас! Я певна, що вона вам сподобається, і обидві її дочки теж — такі вродливі дівчата!

Джордж побачив, як містер Бобб улесливо вклонився леді Картер і розпочав жваву розмову з цією живою приступкою суспільних сходів. Він стежив за тією сценкою кілька хвилин і вже думав був піти геть, коли до нього відійшов містер Волдо Тобб.

— Ви сьогодні якийсь замислений, Вінтерборн,— промовив він з чіткою, манірною дикцією.— Про що ви задумалися?

— Щойно тут Бобб шпетив Апджона, що той запобігає перед леді Картер, а тільки-но місіс Шобб підійшла й сказала, що хоче познайомити його з нею, він побіг, як обпечений, і он бачите, як він тій леді Картер мало до ніг не падає?

Містер Тобб слухав його з поважністю аж надмірною.

— О-о,— протяг він багатозначно, ніби натякаючи на щось таке, чого краще не вимовляти вголос. То була найбільша перевага містера Тобба в світських розмовах. Він вважав, що такою запитливою мовчанкою можна примусити більше говорити своїх співрозмовників, вони трохи бентежаться й часом прохоплюються з чимось таким, чого, може, й не хотіли відкрити. А він тоді поважно вимовить: «О-о!», або «Он як!», або «Та невже?»— і це в нього виходило вельми значуще і навіть трохи докірливо. Казали, ніби містер Тобб цілі години вправляється на самоті у вимовлянні таких слівець. І справді він досяг у цьому вершин вишуканості й стриманої багатозначності. Містер Тобб чимало пив — здебільшого джин; проте слід визнати, що інтонація його ставала тим вишуканіша й туманно-багатозначніша, чим більше він вип’є.

Після містерового Тоббового «О-о!» настала пауза. Але його запитлива мовчанка зробила своє. Джордж від збентеження ляпнув перше, що спливло на язик:

— Я прийшов сюди з Апджоном, він щойно показував мені свої нові картини.

— Он як?

— Він хоче, щоб я написав про них статтю, але це дуже важке діло. Щиро кажучи, я їх не розумію; по-моєму, то нісенітниця. А ви як гадаєте?

— О-о!..

— Ви їх бачили?

— Ні-і.