Розділ «Смерть героя»

— Наш любий Берті втік з Ольгою й з усіма грішми.

— Наш любий Берті? А, ви маєте на увазі... Але ж видавництво лишається?

— Лишається самий спогад. Він не зоставив у касі ні цента. Я хочу сказати, що доведеться шукати іншого видавця для книжки про супрематизм. Тобто я хочу сказати, що в Берті було трошки розуму...

— А хто така Ольга?

Але в ту мить якась дама, що мала двох незаміжніх дочок і приватні відомості щодо спадщини по старенькій тітці, радісно кинулась до містера Апджона.

— Ох, містере Апджон! Як ся маєте?

— Та сяк-так.

— Останнього разу ви так і не прийшли. Неодмінно приходьте обідати на тому тижні! Серові Джорджу так сподобалось, коли ви розповідали тоді про нову школу живопису, яку ви заснували... як же вона називається? Я така нетяма щодо назв!

Містер Апджон познайомив їх:

— Леді Картер — містер Вінтерборн. Художник... у певному розумінні.

Леді Картер оцінила Джорджа з одного погляду: витертий костюм, стара, недбало пов’язана краватка, занадто довге волосся, погляд неуважливий — звичайно, бідний, ще й занадто молодий,— і, буркнувши щось зневажливо-чемне, відійшла з містером Апджоном, удаючи, ніби розмова з ним дуже захоплює її.

Джордж підійшов до столу, взяв сендвіч і келих шампанського. Нескінченні балачки казна про що дратували його й наводили нудьгу. Він відчував себе чужим тут, і в ньому прокидалась уперта злість. То ось яке воно, це «єдине на весь Лондон товариство розумних людей», як каже Апджон! Коли це розум, то вже краще зоставатися дурнем. Краще велетенський восьминіг — нудьга, що панує надворі,— ніж оці медузи — жалючі, марнолюбні, самозакохані й злостиві.

Він підійшов поговорити до товариша Бобба, редактора. Містер Бобб був рудуватий щуплявий чоловічок із задирливими голубими очима, сповнений лютої класової ненависті. Він майже безкарно розливав довкола свою злість, спекулюючи на своєму пролетарському походженні та на шлунковій хворобі, від якої помирав ось уже двадцять років. Жодна порядна людина не могла дозволити собі налупцювати містера Бобба, як він заслуговував того, бо весь вигляд його нагадував про недугу, а поведінка й манери виразно свідчили про походження й виховання. Він був сьогочасний Терсіт — а втім, якби тільки Терсіт! З розумового погляду він являв собою завзяту, але гидку мавпу, що корчила з себе нового Руссо. Мова його різала слух. Він був марнолюбний, а до того ж весь час пам’ятав про своє походження і тому жадав амурних пригод із світськими дамами, хоча, як упадало в очі, мусив би мати схильність до гомосексуалізму. Дивовижна енергія, вміння умить оцінювати людей, бачити їх наскрізь, добра пам’ять, визначний хист до наслідування, гострий язик та брутальна щирість були джерелом його сили. Він був негідник — дрібний, але небезпечний. Його щотижневі політичні огляди, хоч упереджені й часом безглузді, були найкращі на той час. Він міг би стати впливовим діячем соціалістичної партії, що саме швидко зростала,— якби вмів стримувати зловорожість і потяг до альковів світських дам та зрікся своєї претензійної теорії несвідомого, що являла собою химерну мішанку з погано засвоєної теософії; та неперетравленого фрейдизму. Джордж захоплювався його кипучою енергією і всіма талантами, співчував йому через погане здоров’я та хворобливо загострене почуття соціальної приниженості, але не любив у ньому надмірної злостивості, а теоретизування пропускав повз вуха.

— А ви тут що робите, Вінтерборн? Ніколи б не подумав, що Шобб може вас запросити. Ви ж не грошовитий.

— Мене привів Апджон.

— Ах, Апджон-кусь-їх? А нащо ви йому?

— Мабуть, хоче, щоб я написав статтю про його новий напрям у живописі.

Містер Бобб захихотів, скривився бридливо й помахав рукою, ніби відганяв сморід.

— Супрематистський живопис! Супрематистське лайно! Супрематистська пиха й безмізке шарлатанство! А ви бачили, як він лащився до отієї леді Картер? Тьху!

У тому «тьху» була така зненависть, що Джордж аж збентежився. Правда, він і сам підозрював, що містер Апджон трошечки шарлатан, і знав, що він справді страшенно пихатий, та водночас у бідоласі Апджоні було й щось вельми добросерде та великодушне. Його прозвано «Апджон-кусь-їх!», бо він завзято нападає на всіх ситих та щасливих, ніби захищаючи тих, хто ще тільки бореться за успіх. На жаль, ті Апджонові наскоки нітрохи не допомагали його друзям, а приносили славу тільки йому самому, і то славу незавидну, бо він був посміховиськом. Та Джордж відчував, що повинен сказати щось на його захист.