Розділ «Смерть героя»

Джордж іще вагався. Він поринав усе глибше в безодню нез’ясовної, безпричинної розпуки. Навіщо тягти далі? Юнацький потяг до смерті й самогубства, невіддільний від юнацької життєлюбності та бурхливої енергії, затопив його душною хвилею. Скінчить життя опівночі, без болю...

— Я, мабуть, не піду! — гукнув він услід містерові Апджону.

Той бігцем вернувся й схопив Джорджа за руку:

— Що з вами? Таж найкращий спосіб домогтись від Шобба замовлення на статтю — це прийти до нього в неділю ввечері. Ходім. А то спізнимось.

І жоден евріпідівський хор не виступив, не проголосив невідпорної могутності богині Ананке, від якої годі втекти, богині на ім’я Доля, якій підвладні навіть небожителі. Жодне осяйне божество не остерегло Джорджа, жоден віщий голос не озвався до нього. Боротьба призначення й вільної волі! А яка ж тут боротьба? Чи то ми рухаємось, чи стоїмо на місці, чи то йдемо праворуч, чи ліворуч, чи то вагаємось, чи наосліп кидаємось уперед,— нитка прядеться невблаганно. Ананке, Ананке...

Апджон потяг Джорджа за рукав, і Джордж неохоче скорився:

— Гаразд, іду.

2

В просторому кабінеті містера Шобба їх зустрів безладний гомін голосів, дивним чином підтвердивши зоологічні розумування Джорджа; здавалось, ніби всі папуги лондонського зоопарку злетілись до мавпятника, щоб подискутувати з його мешканцями на богословські теми. В кабінеті вже висів густий тютюновий дим. Збуджений, гучний гамір панував там через те, що цього разу містер Шобб скликав приятелів не на звичайну вечірку з пивом та шинкою, а на бенкет із шампанським і чорною ікрою, що бувало не часто. Джордж із містером Апджоном ще тільки розчинили двері, не встигли й показатись, як уже в кімнаті забахкали, корки — відкорковували шампанське. Джордж помітив на обличчі містера Апджона не тільки втіху від майбутньої дармової випивки, а й тяжке збентеження. І, трохи дивуючися з цього, ввійшов до великої кімнати вслід за містером Апджоном, що виступав поважно, мов вельможа. Аж згодом Джордж зрозумів, чому містер Апджон так тяжко збентежився в першу мить. Адже вечірки з ікрою та шампанським приберігалися для «ліпших» співробітників і дописувачів Шоббового журналу та найбагатших його покровителів. Сам містер Апджон був з графського роду, скінчив Кембрідж, мав сяку-таку ренту й шанси на солідну спадщину по старій тітці — отже, належав до «ліпших» авторів. А Джордж був тільки з дрібних буржуа, талановитий, але вбогий. Таким чином, містер Апджон учинив жахливе порушення правил пристойності, привівши Джорджа на шампанське, бо, бачте, гадав, ніби сьогодні у Шобба звичайна вечірка з пивом для простих смертних.

Містер Шобб ласкаво й весело привітав в особі містера Апджона потенціальну спадщину по старій тітці. На Джорджа він знуджено глипнув холодними голубими очима й на мить, ще лінивіш, ніж звичайно, простиг йому мляву пухку руку. Джордж помітив різницю, але наївно вирішив, ніби вся річ у тому, що він молодший за містера Апджона й ще не спромігся створити ні «Христа в блумзберійському борделі», ні теорії супрематизму. Зате містер Апджон, що знався на світських тонкощах куди краще, зрозумів свій промах, Він промурмотів вибачення, що потонуло в довколишньому гомоні:

— Оце привів — гадав, побалакаємо за статтю про мене й супрематизм.

Містер Шобб, не дослухавши, неуважливо кивнув головою. Незручне становище порушила, підійшовши, місіс Шобб: вона привіталася з обома гостями, і вони нарешті ввійшли до кімнати. Джордж пояснив собі цю мить напруженості власною сором’язливістю та незграбністю. Він іще був такий наївний, що вважав, ніби людей приймають гостинно ради них самих.

Задля справедливості треба додати, що гамір і збудження, які панували в добірному товаристві гостей містера Шобба (там були навіть два репортери світської хроніки), мали причиною не тільки шампанське. Довоєнний Лондон жив досить тверезим життям. Багато жінок взагалі не вживали алкоголю, а коктейлі та звичай злягатися з ким попало ще не були такі поширені, як нині. Важко сказати, чи нинішні вільні звичаї завдали удару мистецтву пліткарства; та хай там як, а плітки й досі лишаються головною розвагою британської інтелігенції. Ніякі поважні розмови, звісна річ, неможливі: адже скрізь чигають літературні пірати, що так і пантрують, чи не вдасться привласнити чужу думку. Єдине істотне досягнення — це те, що дотепи, вишукані каламбури, безнастанні жартики вже не в моді. Справді, після війни славу найрозумнішого здобув один молодик, у якого вистачило терпцю висидіти сорок п’ять літературних вечірок, не промовивши й слова. Це так налякало всіх, що коли цей новітній світський трапіст виходив, з усіх боків чулось:

— Який обдарований юнак!

— Надзвичайно розумний.

— Я чув, що він пише книжку про метафізику кам’яного віку.

— Невже?

— Кажуть, він найбільший у світі знавець доколумбівської літератури.

— Це просто якесь чудо!

Та в далекі довоєнні часи люди намагались привернути, до себе увагу балаканиною й зливою дотепів. Але на тій вечірці дотепи відступили на задній план, бо одна подія так схвилювала цей мікрокосм прикидання, що в ньому де не взялися щирість і відвертість. За винятком Джорджа (він був занадто молодий і нікому не відомий) та ще кількох жінок, усі присутні там були пов’язані з одним видавництвом, яке тепер несподівано прогоріло. На пораду містера Шобба декотрі з найбагатших покровителів його вклали гроші в те видавництво, художники ілюстрували тамтешні видання або самі писали для видавництва книжки про майстрів. Відродження, яким ще, уявіть собі, цікавились у ті темні часи; а письменники поукладали угоди на майже необмежену кількість творів. Гроші пливли плавом, була надія на серію досить цікавих видань. А тоді раптом видавець щез разом із секретарем-друкаркою та всіма грішми, які ще лишались у касі.