Розділ «Смерть героя»

Потім містер Апджон убрався в тонке сіре пальто, достоту крик моди з часів Регентства, затис під лівою рукою довгий ебеновий ціпочок без головки, хвацько насадив м’якого сірого капелюха й рушив до дверей. Джордж пішов слідом; дитиняча пиха й самозакохана грубість містера Апджона викликали в ньому і сміх, і щось схоже на повагу.

На вулиці недільна лондонська нудьга вилізла зі свого лігва, мов велетенський тьмяно-сірий восьминіг, і простягла до них скрадливі мацаки понурості. Містер Апджон, невразливий, мов Ахілл, у стігійських глибинах самозакоханості, енергійно йшов уперед, у душі відчуваючи, що перевершив самого Джеймса Макніла Вістлера. Містер Апджон не піддавався нудьзі; він сам сіяв її круг себе. Джордж був аж так поглинутий містером Апджоном, що рідко помічав щось поза собою.

Він, не бажаючи здатись потворі-нудьзі, відчайдушно спробував розпочати розмову.

— Що ви думаєте про отой шахтарський страйк? Чи він справді занапастить нашу країну, як твердять газети? Чи це не безглуздя і з того, й з того боку?

Той страйк уперше відкрив Джорджеві очі на існування «соціальної проблеми» й лютої класової ворожнечі, що весь час жевріє в Англії й часом вибухає шаленими спалахами ненависті, стримуваної тільки тією сумішшю страху та «порядності», яка становить суть рабської вдачі британського робітника.

— Бачте, я хочу сказати,— почав містер Апджон, якому дуже рідко щастило справді сказати те, що хотів, а хотів він сказати завжди щось оригінальне, щось разюче,— що це не наше діло. Але я хочу сказати, що як шахтарі отримуватимуть більше грошей, це й для нас краще. Вони скоріш купуватимуть наші картини, ніж такі падлюки, як Бонд чи Пітсквіт.

Джордж трошечки сторопів. Його самого ці події хвилювали насамперед з громадського погляду — тим, що вони несли всій країні, а не йому особисто. А по-друге — він знав дещицю про робітників і про те, як їм живеться. Він не розумів, яким це чином додаткові п’ять шилінгів на тиждень можуть навернути шахтарів до колекціонування творів супрематистської школи живопису або змусити їх, щоб вони забули свої улюблені розваги, тобто покинули лаятись, ганяти голубів, грати в карти, лупцювати дружин та пиячити. Але містер Апджон вирікав свої obiter dicta[9]з таким апломбом, що для двадцятирічного юнака було цілком прощенно, коли він не розумів усієї їхньої безглуздості.

Вони йшли до центру міста через Кенсінгтон по Черч-стріт — по хмурій траншеї, що сполучає резервну лінію Кенсінгтон-Гай-стріт із переднім краєм Нотінгхіл-Гейт. Химерна річ — місто: складна система траншей і невпинна війна, таємна, але смертовбивча не менше, ніж відкрита битва між арміями! Ми живемо в окопах, і стіни будинків — це їхні бруствери та траверси. Війна точиться за фасадами — жінки воюють із чоловіками, діти з батьками, роботодавці з робітниками, торговці з торговцями, банкіри з юристами, а всесильний лікар, смерть, підбирає всі жертви. Відчайдушна війна — за що? За гроші — символ влади; за владу — символ і підпору існування. Війна стрясає людські міста! Так само люта, нещадна й таємна, як відчайдушна війна між рослинами чи таємна різанина серед тварин. Ми йдемо по Черч-стріт. По ходах сполучення між траншеями. Ми не можемо «виглянути через бруствер», не бачимо незмірної «нічиєї землі» лондонських дахів. Ми не можемо проникнути зором крізь стіну. Що ж діється за цими задимленими, непроникними для зору стінами? Які тортури, які бої, які смертні гріхи, яка жорстокість, яка самопожертва, які страхіття, яке там убозтво й нікчемність? Ми не можемо проникнути зором крізь плити тротуарів та бруківку, побачити підземні вени електричних кабелів, артерії газо- та водопроводу, нутрощі метрополітену. Ми не можемо відчути, як вода сочиться крізь лондонську землю; наш зір не сягає решток давніх зруйнованих Лондонів, що дожидають, щоб до них докопались археологи з того боку земної кулі; ми не бачимо глибоко під землею скам’янілих кісток вимерлих тварин та їхніх скам’янілих кізяків. Тут, у Нотінгхілі, ревів колись шаблезубий тигр, роздираючи свої жертви; тут мчав у смертельному страху олень з розсохатими рогами; тут вили вовки; тут шастав бурий ведмідь; у небі вдень клекотіли орли, а вночі пурхали велетенські кажани. Таємничі лісові шепоти, уривчастий скрик і грізне гарчання, і несамовиті любовні заклики самиць — такі голоси лунали тут, коли Ла-Манш був іще гирлом Рейну.

— Час минає,— сказав Джордж.— Що ми знаємо про Час? Доісторичні тварини, як іхтіозаври чи королева Вікторія, барложились тут, і парувались, і плодились...

Його слова заглушив гуркіт автобуса, що пролетів мимо, наче фантастичний рудий бугай з вогненними очима та світлом у нутрі.

— Га? — перепитав містер Апджон.— Холера б його...

— Погляньте на оцих мавпоподібних двоногих,— провадив Джордж, показуючи на спокійну закохану парочку та на полісмена, що підозріливо на неї зиркав.— Адже огидніших, злобніших, розпусно-кровожерніших...

— Бачте, я хочу сказати, що для публіки головне,— те, про що ми з вами говоримо. Я хочу сказати — умовте товстуна Шобба, щоб замовив вам статтю про мене та про супрематизм.

— Треба частіше ходити до зоопарку й спостерігати мавп. Шимпанзе в стрибках виявляє не меншу спритність, ніж наші політики. Схожий на ірландця орангутан курить люльку так само спокійно, як кемдентаунський убивця. Червонозаді мандрили в запалі жаги втаємничать вас у святощі кохання. А оті макаки, що безперестану джерготять — точнісінько, як ми! Скільки екстазу з нічого! Звернись до мавпи, о поете!

Містер Апджон уривчасто зареготав і сплюнув, хрипко відкашлявшись.

— Думка не нова, але як вона стосується le mouvement[10]? А втім, я хочу сказати, що вона може мені придатись.

Бідолаха Джордж! Який же він був дурень! Він ніяк не міг збагнути, що ділитися думками з братом по мистецтву вкрай нерозумно. А з сестрою — й поготів.

Містер Апджон почав просторікувати про супрематизм і про себе.

Коло Нотінгхіл-Гейту Джордж зупинився. Недільна нудьга обплела його своїми мацаками, скувала його дух і потягла на дно, в вир безнадії. Навіщо йти далі? Навіщо зустрічатися з прихованою людською ворожістю? Навіщо підставляти себе під допитливі погляди, ставати, жертвою метких злих язиків? О, якби вгорнутися в самотність, мов у саван-кольчугу, й схилитись над мертвими словами мертвої мови! Мавпоподібне двоноге! О боги, боги! А Платон іще просторікує про Красу.

— Ходімо! — гукнув містер Апджон, що вже був на кілька кроків попереду.— Ось сюди. Голланд-Парк. Старий Шобб дожидає мене серед отого наброду. Я хочу сказати, що він знає: я єдина тямуща людина на весь Лондон.