Розділ «Смерть героя»

— Бачте, я хочу сказати, що це вже чогось варте, бо тут воно вийшло.

— Ще б пак!

— Бачте, я хочу сказати, що коли двоє розумних людей по-справжньому зрозуміють твою роботу, значить — вона вийшла. А оті бісові бовдури, на взірець Кіхассо або Цезаря Франка, ніколи нічого не зрозуміють, це над їхні сили.

— А ви думали, що вони зрозуміють?

— Бачте, тут є й цілковита оригінальність, і водночас велика традиція. Мені байдуже до нездарних ремісників, але я, бачте, все-таки трохи сподівався, що в Кіхассо знайдеться крихта розуму. Та вони, бачте, не хочуть сприйняти нічого нового.

— Я, звичайно, розумію, де тут оригінальність, але, щиро кажучи, традиційності не добачаю.

Містер Апджон ображено зітхнув і співчутливо-зневажливо похитав головою.

— Ще б пак ви добачили! Та крихта розуму, що ви маєте від природи, задушена браком освіти, а природна тупість інстинктивно хилить вас у бік академізму. Невже ви не помітили, що пропорції «Космосу в розпаді» точно такі, як у канопської вази з неаполітанського музею Філанджері?

— Як я міг це помітити, — не без досади спитав Джордж,— коли я не був у Неаполі?

— Оце ж я й хочу сказати! — переможно вигукнув містер Апджон.— Ви просто неук, та й квит.

— Ну, а друга картина? — спитав Джордж, вирішивши не ображатись.— Вона теж у традиціях канопської вази?

— Та ви що! А я сподівався, що хоч це ви зрозумієте. Ну невже ви не бачите?

— Може, фантазія на тему розпису давньогрецьких ваз? — навмання сказав Джордж, аби власкавити цього запального, роздратованого генія. Та містер Апджон жбурнув мастихін на підлогу.

— Ну й тупак із вас, Джордже! Я хочу сказати, що тут і пропорції, й композиція, й колорит витримані в найкращих традиціях укривал американських індіанців, і коли воно мені вдалось, то це вже чогось варте!

— Звичайно, звичайно, сам дивуюсь, як я, телепень, цього не добачив. Даруйте вже, я цілий день писав усяку поденщину, аж очманів від неї.

— Ще б пак!

І містер Апджон рвучко, гнівно повернув обидві картини з мольбертами лицем до стіни. В розмові настала недовга пауза. Містер Апджон сердито простягся на канапі й почав конвульсивно жувати абрикосові цукати. Клав їх у рот двома пальцями, піднімаючи лікоть під прямим кутом до тіла, задерши підборіддя й розлючено перекушуючи абрикос надвоє. Джордж дивився на це ефектне й варварське видовище так зацікавлено, ніби йому відкривалося значення прадавнього обряду Уріма й Тумміма. Несміливу спробу поновити розмову містер Апджон відхилив таким рухом, що Джордж вирішив: щоб перетравити спогад про його злочинну недотепність і засолодити її цукатами, містерові Апджонові потрібна цілковита тиша. Раптом Джордж аж скинувся, бо містер Апджон, кахикнувши раз, другий, з неймовірною швидкістю зірвався з канапи, енергійно відхаркнув, з явно зайвою силою розчинив вікно й щедро сплюнув надвір. А тоді обернувся й спокійно сказав:

— Ходімо краще до товстуна Шобба.

Джордж був ще такий молодий, що його вабило всяке мішане товариство, тож він радо погодився, і за це йому було дозволено споглядати химерний і складний обряд умивання, що його виконав містер Апджон над мискою, бозна-чому схованою в комод із червоного дерева.

Містер Апджон був, очевидно, великий чистун — принаймні щодо тих частин тіла, які ми виставляємо напоказ. Він старанно помив і обполоснув обличчя; зуби чистив так довго, що Джордж уже став побоюватись, чи не вилізе з щітки вся щетина; ретельно прополоскав горло, раз у раз відпльовуючись. Старанно милив і тер пемзою свої великі жовті руки, ледь схожі на лопати, а бруд із-під нігтів вичищав напрочуд ретельно та вперто. Потім сів перед настільним трельяжем, у якому міг бачити себе й анфас, і в профіль, зліва та справа й без кінця зачісував гребінцем та щіткою своє цупке, схоже на сіно, волосся, аж поки воно почало тріщати від наведених електричних зарядів. Коли містер Апджон вирішив, що гігієні та косметиці вже віддано належну шану, то надів чистий комірець, пов’язав дивовижно широку й лиснючу краватку й одягся в довгополий сурдут, пошитий до стану; в сполученні з уже не новими, але ще елегантними штаньми, звуженими донизу, це надавало йому вигляду дженджика часів Регентства. Цю неповторну сцену, що тривала мало не годину, містер Апджон розіграв вельми поважно, лише зрідка дозволяючи собі якісь дивні, негармонійні звуки — чи то мугикання, чи то мукання — і несамовито лаючись щоразу, коли потрібної для туалету речі не виявлялось напохваті. Як не дивно, але містер Апджон не був гомосексуалістом. Він був палкий і завзятий поклонник тих, кого наші нетямущі предки називали «слабкою статтю». Містер Апджон часто твердив, ніби після виснажливих трудів над супрематистським живописом може по-справжньому відпочити тільки в товаристві вродливих жінок. Із лицарських почуттів — а може, й з необхідності — ніколи не розводячись про свої перемоги, він був завжди готовий побалакати про кохання й дати вишукану еротичну пораду, яка пробуджувала в кожному, хто хоч раз уже спав із жінкою, підозру, що містер Апджон у найкращому разі тюхтій, а то ще і взагалі дівич.