Розділ «Смерть героя»

То була гірка пілюля для Джорджа й ще гіркіша для Ізабелли. Вона багато років укладала плани для чоловіка, підштовхувала його вперед і гадала, що вони люди багаті й дедалі багатіють. І пишалася цим, як ділом своїх рук. Вона так забрала Джорджа Огастеса під пантофлю, що він нічого не робив без її намови. Та в самій досконалості цієї системи таїлась і згуба. Він так боявся дружини, що не признався їй, коли котрась із оборудок закінчилась невдало. Аби не зменшувати видатків на дім, він почав заставляти майно; шукаючи виходу, пустився в нові спекуляції й занедбав адвокатську практику. Поповзли всякі чутки. А тоді в раптовому нападі паніки він кинув усе й утік. Згодом з’ясувалося, що справи його були зовсім не такі безнадійні, як він гадав; але раптова безтямна втеча зруйнувала все. За один день Вінтерборни з майже багатіїв стали майже бідняками.

Для Джорджа це була справжня катастрофа. Підлітком йому жилося нестерпно гірко, та він усе ж таки зберіг у душі іскру, створив своє окреме життя, майже щастя. Та підвалиною всього цього був, власне, добробут родини. Невіра в себе й у інших, яка вже була помалу розвіялась, підозріливість і розчарованість — усе це наринуло знов, іще гіркіше. Були ще й особливі причини, які примножили Джорджеве горе, додали йому зайвих страждань, тож не диво, що він знов перейнявся недовірою й озлобленістю. Всього за три місяці до катастрофи, тобто коли Джордж Огастес уже напевно знав, що банкрутство неминуче, він раптом — очевидно, в якомусь потьмаренні, бо кого боги хочуть згубити, тому вони відбирають розум,— почав із сином розмову про його майбутнє.

— От ти й школу кінчаєш, Джордже. Всього кілька місяців лишилося. Пора подумати про майбутню професію. Ти вже думав, ким хочеш стати?

— Думав, тату.

— Добре. І яку ж професію ти собі обрав?

— Я хочу стати художником.

— Я так і знав, що ти це скажеш. Але не забувай, що живописом багато не заробиш. Навіть якщо ти маєш хист — а я певен, що маєш,— потрібно багато років, щоб створити собі ім’я, а потім ще не один рік, поки ти зможеш мати пристойний прибуток.

— Я не знаю. Але я волію жити скромно й робити те, що хочу. Я тоді буду щасливіший, ніж із купою грошей і ненависною роботою.

— Ну що ж, синку, я дуже радий, що тебе цікавить не тільки, грошовий бік справи. Але ти ще подумай. Я маю солідну й сталу адвокатську практику. Якщо ти складеш екзамени й одержиш диплом, я зможу взяти тебе до своєї контори як партнера, а потім ти станеш моїм наступником. Подумай за ці кілька місяців. Якщо остаточно вирішиш стати художником, я можу призначити тобі дві-три сотні фунтів на рік, а по моїй смерті одержуватимеш чотириста.

Все це звучало дуже щиро, по-батьківськи ласкаво й розумно. В пориві щирої любові та вдячності Джордж відразу запротестував: він і думати не хоче про те, що батько помре, а вже чекати якоїсь вигоди від його смерті — це було б зовсім огидно.

— Але,— додав він,— я твердо вирішив стати художником, будь-що-будь. Коли ти зможеш допомагати мені так, як кажеш, буде просто чудово.

Про це більше не говорили, але в наступні тижні Джордж малював, як одержимий, і двічі їздив до Лондона — походити по музеях, купити паперу, фарб тощо. Він гадав, що робить успіхи. Але яка дивна слабкість спонукала Джорджа Огастеса на таку жорстокість: розбудити в синові надії, яким — він не міг цього не знати — судилося дуже скоро розпастись на порох? Ця думка не полишала Джорджа весь той ранок, коли прийшов лист і він, притихлий і наляканий, сновигав по дому. Розгадки він так і не знайшов, але вся ця історія аж ніяк не додала йому віри в людей і в себе.

Інші випадки ще підсилювали цей настрій. Ізабелла й Джордж Огастес наче змовились випихати Джорджа наперед, щоб він прийняв основний удар на себе. Перш за все Ізабелла зажадала від Джорджа, щоб він найнявся до бакалійника розсильним за три шилінги на тиждень. Джордж, звичайно, обуривсь, відмовився. Тоді вона назвала його дармоїдом і невдячним марнотратом. Можливо, то була в неї просто істерична фанаберія, але Джорджа вона вразила дошкульно й надовго. А далі пішло: «Джордже, зроби те», «Джордже, зроби се...» Саме Джорджеві довелось відбиватися від крамарів та кредиторів, просити їх, щоб давали й далі наборг і зачекали зі сплатою давнього боргу. Саме Джорджеві довелось домагатися, щоб розсильний з батькової контори повернув дев’яносто фунтів золотом, які той був привласнив. Саме Джорджа послали розшукати батька й умовити його, щоб вернувся й сам почав розплутувати те, що наплутав. Саме Джордж мусив стягувати плату з пожильців, які відразу знахабніли й відмовлялися платити. Саме Джорджеві довелось радитися з юристами й з’ясовувати становище в подробицях.

Батько й мати не відмовились навіть від тих кількох фунтів, що лежали на його рахунку в Поштовому банку, залишки з іменинних подарунків. Тяжкий удар для несповна сімнадцятирічного юнака, який доти жив високим внутрішнім життям і був запевнений, що матеріально його майбутнє забезпечене. Чи ж дивно, що він почував себе дуже нещасним і був навіть розлючений; недовірливість більше не полишала його, а скромність обернулась відлюдкуватістю.

Таке безрадісне життя тривало з рік. Ганьби пощастило уникнути, але стало очевидно, що достаток у родині Вінтерборнів минувся, і Джордж Огастес зовсім розкис. Саме тоді він ударився в побожність. Зазнавши катастрофи, він повернувся до вірувань свого дитинства, проте якийсь прихований, непомітний зовні опір впливові любої матусі врешті привів його до різновиду християнства, діаметрально протилежного тому, який визнавала вона. А Джордж часто поринав у задуму й хитався від надії та збудження до глибокої депресії. Родина перебралася ближче до Лондона, і він став пробувати — майже без успіху — продавати свої малюнки. В них було забагато юнацького запалу й замало комерційної вартості. І весь цей час він пригнічено усвідомлював, що повинен якось «виплутатись» і що батько й мати чекають, щоб він «щось зробив». Зичливі друзі в листах пропонували для нього всякі роботи, найнецікавіші й найпринизливіші з усіх, які лишень можна придумати. Навіть Прісілла — це був дуже болючий удар — гадала, що «Джордж повинен узятися до чогось негайно, і через кілька років він могтиме заробляти два фунти на тиждень як клерк». Урешті Джордж познайомився з одним журналістом, людиною зовсім неосвіченою, але надзвичайно добросердою. Томас, як його звали, працював помічником редактора якоїсь газетки на Фліт-стріт і великодушно запропонував Джорджеві писати для тієї газетки cякі-такі репортажі. Джордж жадібно ухопився за цю пропозицію, написав першого дописа — якого прийняли — і, звичайно, того дня прийшов додому дуже пізно, сяючи радісним збудженням і думаючи про те, як уранці здивує тата й маму новиною, ніби добрий хлопчик із дитячої книжки. Та здивуватись довелося йому. На дверях його зустріла Ізабелла і, не чекаючи пояснень, накинулась на нього: чого це він прийшов так пізно? Мабуть, злигався з якоюсь розпусницеюі Джорджа охопила така нехіть, що він не відповів і мовчки пішов спати. А вранці вибухнув страшенний скандал, у якому Ізабелла грала роль стражденної матері, а Джордж Огастес вельми рішуче виступив на сцену як «благородний батько» зі слізливої мелодрами. Джордж був приголомшений, але зневага додала йому спокою. Джордж Огастес виголошував:

— Коли ти поводитимешся так і далі, то розіб’єш материне серце!

Це прозвучало так недоладно — бідолашний Джордж Огастес! — що Джордж не зміг стримати сміху. І тоді Джордж Огастес підняв руку в гордому жесті батьківського прокляття:

— Геть з мого дому! І не вертайся, поки не зрозумієш, що повинен вибачитися!

— Це ти серйозно?

— Якнайсерйозніше!