Розділ «Смерть героя»

— Що ж, гаразд.

Джордж негайно піднявся до себе нагору, склав свій небагатий гардероб у валізку, спитав, чи можна взяти з собою томик Кітса, і за півгодини покинув дім з одинадцятьма пенсами в кишені, мугикаючи:

Вік прожив я, як зумів,

Лиш юнацьких жалко днів...

Отак воно було.

Частина друга

ANDANTE CANTABILE

1

Банківський рахунок та бухгалтерські книги — дуже промовисті документи, і дивно, що біографи нехтують їх. Одна з найважливіших речей, яку треба знати про того чи іншого героя,— це розмір його заробітків чи взагалі прибутків, хай то крещендо, чи то димінуендо. Складні душевні стани — це розкіш, приступна лише дозвіллю й багатству. Ті, хто мусить заробляти собі на хліб, повинні сприймати Видимість за Сутність, і в них мало часу для метафізичних страждань та пристрастей. Я спочатку збирався почати цю частину мого роману точним відтворенням банкового рахунку Джорджа Вінтерборна. Та це вже був би «веризм». Тут вистачить сказати, що його заробітки були невеликі, одначе зростали, а інші прибутки дорівнювали нулю. Як більшість людей, занадто емоційних, щоб працювати щодня в усталені години за усталену платню, він заплив у гавань журналістики, а цю справу можна визначити дуже коротко, але точно, як найпринизливіший різновид найпринизливішої розпусти — проституції розуму. Її подібність до іншого, менш респектабельного різновиду просто разюча. Тільки наймодніші кокотки обох різновидів можуть похвалитися пристойним заробітком. Спорідненість між обома видами стає ще знаменніша, коли згадати, що жриці проституції фізичної завжди прикидаються кимось іншим: швачкою, або масажисткою, або дочкою священика, або світською дамою, або нарешті, журналісткою, що опинилась у скруті й ладна віддячити за допомогу; жерці проституції розумової теж прикидаються кимсь іншим: поетом, або вченим, або знов же світською дамою, або герцогом. В обох випадках потрібна дуже велика гнучкість, і в обох же згубно недоречні чесність, скромність і незалежна вдача.

Все це Джордж розгледів дуже швидко і повівся відповідно. Але він не дуже вмів прикидатись, і йому не щастило приховувати, що він має живу душу й свої переконання, яких не збирається зрікатись. Саме через це він довго не міг друкуватись ніде, крім «схиблених» журналів: таких у Лондоні до війни було всього три, і їх видавали диваки, які гадали, ніби дописувачі мають право писати те, що думають. Зайве казати, що ці журнали давно вже згинули, і тепер у лондонській журналістиці сяє одне лише сонце пристойності. Це, власне, нічого не важить, а то я пошкодував би.

В ту пору наївних блукань Джордж познайомився з багатьма людьми, що їх він розділив на три групи: просто дурнів, дурнів заплішених і придурків. Дурні заплішені були ті редактори та журналісти, котрі щиро вірили в безглуздя, яке вони продукують, чесні підмайстри-невдахи, порядні чистильники чобіт, які за браком роботи знайшли собі іншу — на ниві преси. Просто дурні були не такі дурні, але приховували це і бабрались у багні вже так довго, що обліпилися ним. Придурки були більш-менш порядні диваки — або принаймні наділені достатнім самолюбством та впертістю, щоб хоч здаватися чесними. Поборсавшись трохи, Джордж опинився в таборі придурків. Таких там було троє; задля зручності я назву їх умовно Шобб, Бобб і Тобб. Містер — чи, власне, гер — Шобб видавав літературне ревю — один із тих улюблених в Англії «передових» журналів, що рухаються вперед з усієї сили, ніби раки. Гер Шобб був вельми визначна людина. Товариш Бобб видавав тижневик соціалістичного напряму на кошти одного психопата, схибленого на євгеніці, і якогось вегетаріанця-теософа. Оскільки економічна теорія Маркса, поліпшення людської породи, рослинна їжа й теософія не заповнювали всіх сторінок тижневика, цей орган пролетарів розумової й фізичної праці регулярно друкував літературні та мистецькі статті. А оскільки ніхто з редакторів журналу нічогісінько в цій царині не тямив, вони часом — цілком випадково — надавали змогу писати на ці теми людям тямущим і відданим своїй справі. Товариш Бобб був вельми визначна людина. Що ж до містера Волдо Тобба, який вів свій рід (чому «вів»?) із американського Середнього Заходу, то він був надзвичайно палким британським патріотом і ревним торі, обстоював монархізм у мистецтві, тверду владу в політиці й ортодоксальність у релігії. На жаль, у нього не було жодного предка, від якого можна б вивести право на вельможний титул, а то б він витратив увесь свій скромний спадок, аби стати лордом Тоббом. Оскільки він був непохитним англо-католиком, то не мав ані найменших шансів одержати графський титул від папи римського; а консервативні англійські уряди, як давно й добре відомо, не дуже щедрі на нагороди навіть для найвизначніших, серед своїх прибічників-інтелігентів. Тому містер Волдо Тобб міг тільки натякати на якихось предків-аристократів, прикрашати гербом (можливо, справжнім) своє столове срібло, поштовий папір, туалетні предмети та екслібриси й знатися тільки з «ліпшими» людьми. Яким чином Джордж познайомився з ним — це загадка; ще більша загадка — як він почав друкуватися в журналі, що колись повідомив, ніби в списку його передплатників лічаться чотири герцоги, три маркізи й одинадцять графів. Єдине пояснення — це те, що американізований консерватизм містера Тобба все ж таки був не такий мертвотний, як наш вітчизняний; а можливо, містер Тобб схилявся до крайніх правих поглядів так далеко, що інколи несвідомо перехилявся аж у крайні ліві погляди. Та хай там як, а містер Волдо Тобб теж був вельми визначна людина.

З ласки цих трьох добродіїв головним чином і жив наш герой — хоча й не бозна-як розкішно,— в своїх взаєминах із ними весь час ходячи по дуже тонкому льоду й витрачаючи цілі скарби дипломатичної хитрості, які могли б придатись нашій батьківщині. Та згодом виявилося (чому «виявилося»?), що нашій батьківщині потрібен був не його розум, а його кров.

Неділя в Лондоні. Блукаючи по Сіті, можна без ніякої небезпеки вивчати гайки, гвинти, всілякі металеві уламки, втоплені в чорний блискучий асфальт — замерзлі чорнильні річки. В комерції застій цілковитий, просто пустка. Пуританський запал змінився мертвим спокоєм. Широчезні крила непоборної Нудьги широко розгорнулись над мільйонами. Довжелезні вервечки автомобілів, що відчайдушно сигналять, неспроможні прорватись. Епічна меланхолія спустілих провулків, де ритмічний цокіт підків лунає, мов адажіо безнадії. Страхіття Гамнерсбері. Нудотище залізниці від Тернем-Гріпа до Гамерсміта, мерзотне вбозтво Рейнс-парку, сонність, що вколисує тебе в поїзді, який дожидається на станції Глостер-род у неділю, коли бог спочиває, переможно запановують на вулицях. Дощ наводить смуток, сонце — теж. А найдужче дошкуляють нудьгою оті церковні дзвони вранці й увечері. Укохані браття мої, нещасні грішники, вставайте, вставайте, в бій за Христа. А хто ж визволить, хто ж визволить нас від християн? О господи Ісусе, явися швидше й скінчи з оцим усім!

Весела Англія весело справляла неділю в березні 1912 року. Після цілого дня невпинної, хоча й погано оплачуваної роботи Джордж пішов провідати друга містера Френка Апджона. Слово «друг» тут, як і завжди, не дуже точне, коли під «другом» розуміти людину, яка почуває до іншої людини некорисливу приязнь, вільну від сексуального потягу. (Дружба, супроводжувана сексуальним потягом,— це кохання, пристрасть невмируща, як фенікс, і буйна, як одноріг). А між Джорджем і містером Апджоиом існувало принаймні перемир’я, коли на час стихають інстинктивна ворожнеча й нехіть, яку люди майже завжди почувають одне до одного. Їх поєднували спільні інтереси. Джордж жартував, а містер Апджон сміявся; або навпаки. Містер Апджон хотів зробити з Джорджа свого учня, і Джордж був не від того, щоб скористатися його підтримкою. Взаємне захоплення, хоча й не висловлюване, але, можливо, не зовсім нещире, допомогло їм злитись у невеличку клітинку, ніби відгороджену від океану людської байдужості, й тому почувати себе вищими за цю байдужість. Вони обідали разом і навіть позичали один одному невеликі суми без розписки. Тому слово «дружба» тут майже доречне.

Чи варто казати, що містер Апджон був по-справжньому велика людина. Він був Художник. Геть позбавлений і сліду внутрішньої оригінальності, він саме через це намагався бути оригінальним і щороку винаходив нову течію в живописі. Спершу він викликав сенсацію своїм зухвалим і блискучим полотном «Христос у борделі в Блумзбері», полотном, ущент рознесеним пресою, завжди дуже вразливою, коли йдеться про чистоту звичаїв і посмертну добру славу нашого Спасителя. «Блаженна діва в пеклі» пройшла майже непоміченою, та, на щастя, натурниця без ніякої підстави почала через суд правити з містера Апджона аліменти на дитину; це привернуло загальну увагу до знехтуваного шедевра, і його негайно купив один чоловік, що розбагатів на гумових виробах інтимного призначення. А потім містер Апджон відкрив існування сучасного французького мистецтва. Один рік він малював яскравими пуантилістськими цяточками, другий — одноманітними фовістськими мазками, далі — вдався в катастрофічні футуристські експерименти з формою й кольором. А тепер він саме винаходив супрематизм і сподівався навернути Джорджа в свою віру чи принаймні домогтись від нього статті на цю тему. Супрематистський живопис, який тепер, на жаль, вийшов з моди, був, як свідчить сама його назва, супердосягненням новітнього мистецтва. Містер Апджон ілюстрував (а втім, це, може, неточне визначення) свої теорії двома полотнами. На одному була зображена чудова червона закарлючка на сніжно-білому тлі. Друге на перший погляд відтворювало сіро-зелену луку, по якій безладно розсипався виводок пухких жовтих курчаток із довгими товстими шийками; та як придивитися, ставало зрозуміло, що то не курчата, а стилізовані фаллоси. Перша картина називалась «Космос у розпаді», друга — «Опус 49, піано».

Містер Апджон увімкнув у своїй майстерні дві електролампи, щоб Джордж міг роздивитись ці вельми цікаві твори; наш приятель утупився в них украй розгублено, розуміючи, що доведеться висловити про них якусь думку і що та думка неминуче буде хибна. На щастя, містер Апджон був надзвичайно марнолюбний і нетерплячий. Він кахикав і збуджено тупцяв за спиною в Джорджа.

— Я хочу сказати,— промовив він, кахикаючи,— що тут воно в мене вийшло.

— Так, так, безперечно.

— Тобто тут ми маємо цілком точний вираз цілком конкретної емоції.

— Саме це я збирався сказати.