Розділ «Смерть героя»

Вона лягла на траву, і Джордж ліг поруч. Нахилившись над нею, він крізь тонку літню сорочку відчув доторк теплих тугих грудей.

— Як солодко торкатися твоїх уст,— сказав Джордж.— «Мед і молоко під язиком у тебе»..................

«Чого це?» — наївно здивувався він і почав цілувати її ще ніжніше й палкіше.

— Твої уста... — мурмотів він.— Уста твої...

— Так це ще не все,— шепнула Мейзі.— Я хочу ще чогось.

— Що ж іще я можу тобі дати? Що може бути прекрасніше від твоїх цілунків?

Вона кілька хвилин лежала нерухомо, дозволяючи йому цілувати себе, а тоді раптом звелась і сіла.

— Мені треба додому.

— Ти що? Нам же тут так хороше, і ще зовсім не пізно.

— Я обіцяла мамі, що сьогодні прийду раніше.

Джордж провів Мейзі аж до дверей і потім дивувався, чому це її поцілунок на прощання був такий байдужий і недбалий.

Через кілька днів він увечері вийшов з дому — нібито ловити нічних метеликів, а насправді в надії зустріти Мейзі. Тихо ступаючи, він повернув за ріг — і в сутіні побачив кроків за двадцять попереду дві постаті, дві спини. Мейзі йшла з якимсь юнаком років двадцяти. Він обнімав її за стан, а вона схилила голову йому на плече, як схиляла й Джорджеві. Треба сподіватися, що цей молодик дав їй «іще щось». Джордж повернувся й пішов додому; він дивився на спокійні, ясні зорі й напружено думав: «Ще щось? Ще щось?» Уперше він здогадався, що жінкам завжди потрібне ще щось. І чоловікам теж.

Коли з-за мису випливає величезний лайнер, ви біжите до підзорної труби й намагаєтесь розгледіти, яка це лінія — чи «Піренейсько-Східна», чи «Червона зірка», чи «Гамбург-Америка». Скоро ви вже напевне розпізнавали величну чотиритрубну «Німеччину», що швидко пливе Ла-Маншем на схід чи на захід. Суденця з жовтими димарями — до Остенде, з білими — до Кале й Булоні плавають щодня, їх уже й не помічаєш, але й вони неначе манять на той бік протоки, до тамтешнього, ще не знайомого тобі життя. У погожі дні на обрії ледь мріють урвища французького берега. В туманні ночі сирена плавучого маяка за мисом відгукується протяглим анапестом на хрипкі спондеї пароплавів, що майже помацки сунуть Ла-Маншем. Навіть у найдощовитіші дні та в найясніші місячні ночі спалахи прожектора на маяку кидали жовті плями на стіни Джорджевої спальні. Солов’їв у Мартінс-Пойнті не було, зате вранці й увечері заливалися співочі й чорні дрозди.

В Гемборо було зовсім не так. Містечко лежало під крейдяним кряжем, край солоних боліт — безлюдних, пустельних, непривітних солончаків, таких пишно-барвистих на заході сонця. В години припливу каламутна вода наповнювала річище аж доверху, у відплив річка текла глибоко внизу між темними глинястими схилами. Ідеш, і перед тобою спурхують зграйки сіро-білих серпокрилих пташок, яких тут називають «воликами». Далеко в глибині суходолу, пересуваючись немовби просто по пласкій зелено-бурій болотистій землі, пливе річкою барка з бурим вітрилом. Ще далі, ген за пласкою похмурою рівниною, колись морським дном, тяглися кручі давнього узбережжя; на скелі ще стояли масивні руїни римської фортеці. «Пі-і-віт»,— кричали сивки, стрімко летячи вниз,— «пі-і-віт». А більше — ні звуку. Білі хмари, димчасто-білі англійські хмари безмовно пливуть по холодно-блакитному англійському небу; блакить така бліда навіть у дні, які в англійців називаються «гарячими».

До боліт треба йти повз давню Сторожову вежу, ту саму, якою виїздили в давнину англійські королі та рицарі зі своїм закутим у крицю військом, коли збиралися вже бозна-вкотре напасти на культурнішу Францію. Ця середньовічна Сторожова вежа стояла на околиці звичайнісінького крамарського містечка, ніби викинутий морем залишок давніх геологічних епох. Чим була Сторожова вежа для Гемборо на початку двадцятого сторіччя? Перешкодою для нового шосе, та й годі, отож у магістраті давно вже дискутували про те, чи не розламати її, але відкладали це діло, бо мури там дуже грубі, й розбирання обійдеться дорого. А з другого боку від містечка тяглась родюча рівнина, дорога туди вела повз шпиталь та старезний, єлизаветинських часів будинок школи, де й віконні рами були різьблені з каменю, далі через перехрестя до Сексон-Фрідасберга, де нібито колись стояв храм Фрейї. Яка срібляста та смужка моря вдалині, яке сріблясте листя тріпоче на рядах тополь! Які тепло-золоті — ніби Прісілла! — лапи пшениці під надвечірнім сонцем у кінці серпня!

Оце вони, боги,— ті боги, що мають жити вічно, поки живуть на землі люди, ті боги, яких не здатні вбити всі дикі, кровожерні, жорстокі міфи Сходу. Посейдон, морський бог, що править своїми сивими й білими кіньми, в рідкісні хвилини спокою такий лагідний та грайливий, а в гніві такий шалений і грізний! Він трощить і гне в своїй жмені й дерев’яні бруси, й сталеву обшивку кораблів, рухом ліктя викидає їх гинути на піщану обмілину чи на невблаганні гострозубі рифи. Селена, місячна богиня, то летить серед подертих хмар після бурі, то висить недвижна й біла, сповнена жіночого чекання, в кобальтово-синьому нічному небі серед почту з зірок. Феб, що зневажає ці сріблясто-сірі північні краї і все ж часом кидає їм на втіху золоте проміння. Деметра, що ростить пшеницю, наливає соком плоди, дає хмелеві бадьористу гіркість, усипає квітами шипшину та червоними ягідками глід. А потім — нижчі, скромніші боги; хіба ж може не бути богів світанку й смеркання, і пташиного співу, й опівнічної тиші, оранки й жнив, і стерні, й отави, богів лінивих черід та боязких отар, і богів дикої звірини (їжаків, білок і кролів, та й їхніх ворогів-тхорів), і легких, як Арієль, півбогів тремтячих тополь, і різнобарвних квітів, і строкатих метеликів. По шляхах реве, тріскоче й збиває пилюку дедалі більше автомобілів, а демони гольфу гасають по майданчиках, начисто витоптуючи їх; а спорт, журналістика та снобізм пустошать людське життя. Боги поховались, позабивались у глухі куточки, причаїлися за колючим глодом та ожиною. Де ж ті, хто поклонявся їм? Де їхні вівтарі? Гуркіт автомобільних моторів, чорний дим над залізницями. Один — а може, і єдиний — поклонник ще лишався у них. Він один бачив їх, прудких і легких, між стовбурами лісу, бачив блискучі очі фавнів, що визирали з-за кущів. «„Лісові німфи“ й фавни, не тікайте від мене! Я не один з них, отих божевільних мучителів життя. Я знаю, ви тут! Вийдіть, озвіться до мене! Лишіться зі мною, лишіться!»

А потім ударив грім.

5

— Що сталося? Що могло статися? О господи, що там могло статися?

Ізабелла ходила туди й сюди по кімнаті, знов і знов вимовляючи ці слова, не звернені ні до кого, та й Джордж, зовні спокійний, але в душі тяжко стурбований, подумки питав себе про те саме. Джордж Огастес поїхав до Лондона, як їздив щотижня, і Джордж, як звичайно, вийшов зустрічати його до поїзда о шостій годині. Батько не приїхав. Джордж виходив ще до поїздів о сьомій десять, о восьмій п’ятдесят і до останнього — об одинадцятій годині п’ять хвилин; Джордж Огастес не приїхав. Ні телеграми, ці записки. Тої ночі над домом нависло передчуття неминучого лиха, й Ізабелла з Джорджем майже не спали. Вранці від Джорджа Огастеса прийшов довгий, плутаний, схвильований і туманний лист. Суть його була в тому, що Джордж Огастес збанкрутував і мусить ховатись від кредиторів.