Розділ «Смерть героя»

— Добридень, Джорджі! Послухай-но оцього вірша і скажи, яка твоя думка про нього.

І Полак співучим голосом, яким він звичайно декламував вірші, прочитав «Юну бранку» Андре Шеньє. Засоромлений Джордж мусив признатися, що нічого не зрозумів. Полак простяг йому книжку — прегарне видання Дідо з дуже виразним шрифтом; та з тим запасом французьких слів, якого Джордж набув у школі, хіба вчитаєш, Шеньє?

— Ой, як мені хочеться прочитати це по-справжньому! — сказав Джордж.— А як ви навчилися по-французькому?

— Та, здається, в Парижі. «Чужу вивчати мову найлюбіше з коханої очей і милих вуст»,— ти ж знаєш. Але й ти, якби взявся по-справжньому, міг би її вивчити дуже швидко.

— Але як це зробити? Я сто років гриз у школі французьку, а читати не можу, хоч не раз пробував.

— У школі тебе вчили тільки держати в руках інструменти, а тепер треба вчитись, як ними користуватися. Візьми «Трьох мушкетерів», прочитай кілька сторінок, відзначаючи незнайомі слова, тоді розшукай їх у словнику, повиписуй і постарайся запам’ятати. Дуже довго на них не застрягай, читай так, щоб тобі було цікаво, про що там.

— Так я вже читав «Трьох мушкетерів» по-англійському.

— Ну, то візьми «Через двадцять років». Можеш узяти в мене, слова відзначати не бійся.

— Та ні, в нас удома є дешевеньке видання. Я по ньому спробую.

За два тижні Джордж пробіг перший том роману «Через двадцять років». За місяць він уже легко читав простеньку французьку прозу. Через три місяці він уже зміг уголос прочитати Полакові «Юну бранку», а той перевів розмову на Ронсара — і відкрив перед Джорджем нові обрії.

Брати Конінгтони були багато молодші: старший з них тільки недавно став адвокатом. Вони також розмовляли з Джорджем про книжки й картини; їхні смаки були новітніші, хоча й не такі усталені, як витончена Полакова культура з часів Другої імперії. А головне — завдяки їм Джордж навчився приятелювати, пізнав насолоду нескінченних суперечок про «життя» й про ідеї, насолоду дружніх жартів та нескутого сміху. Обидва Конінгтони були завзяті любителі піших прогулянок. У Джорджа, звичайно, було чисто міщанське уявлення, ніби людина нездатна пройти пішки п’яти миль. Конінгтони, як і Полак, ставились до нього немов до дорослого, припускаючи, ніби він може робити все те, що й вони, не гірше за них. Отож Дональд Конінгтон, приїхавши якось на суботу й неділю до Мартінс-Пойнта, сказав, що Джордж, мабуть, теж хоче прогулятися. Та цілоденна прогулянка збереглася в Джорджевій пам’яті навіки — він і дату запам’ятав — другого червня. День був тихий, безхмарний — такі часом бувають в Англії, навіть у непогожому червні. Вони вийшли з Гемборо майже відразу після сніданку й подались у напрямку від моря рівною неквапною ходою, розмовляючи й сміючись. Дональд був у чудовому настрої, радий, що на кілька годин може скинути з себе ярмо справ, він жартував і реготав. Через чотири милі вони вже опинились у місцях, куди Джордж сам доти не заходив ніколи. За дві-три години вони раптом вийшли на гребінь останнього крейдяного кряжа, і перед ними розкинулась широка родюча рівнина з лісами, ланами та хмільниками, що аж мінилася під теплим промінням сонця. Химерно вигнуті «носи» сушарок для хмелю випускали димок над округлими кронами берестів. Видно було три церковні шпилі й десяток невеликих сіл. Стояла тиша, тільки високо вгорі заливалися жайворонки.

— Боже, який краєвид! — трохи театрально, за своєю звичкою, вигукнув Дональд.

Краєвид справді був гарний; годі забути таку хвилину, коли ти вперше зійдеш на гору й побачиш незнаний тобі край, що міниться на сонці, та білі дороги, англійські дороги, що кличуть тебе вдаль. Дональд рушив униз, гучно виспівуючи: «Де блукаєш ти, моя красуне?» Джордж трохи нерішуче подався за ним. В ногах він уже відчував утому, було далеко за одинадцяту — як же вони встигнуть додому на обід? І що їм скажуть, коли вони запізняться? Він несміливо поділився своїми побоюваннями з Дональдом.

— Що? Втомився? Господи, та ми ж іще тільки вирушили в путь! Ось пройдемо ще чотири милі до Кроктона й там підобідаємо в корчмі. Я сказав удома, що ми вернемось аж увечері.

Решта дня була для Джорджа сповита золотим серпанком утоми й захвату. Ноги дуже боліли — хоча загалом вони пройшли всього п’ятнадцять миль,— але він соромився признатися в цьому Дональдові, надвечір так само свіжому й бадьорому, як зранку. Джордж вернувся додому в чаду плутаних радісних спогадів: тривалі розмови й зичлива мовчанка, полуденне тепло, гай з оленями, червоний цегляний поміщицький дім у георгіанському стилі, на який вони довго милувалися; і вкрита соломою корчма в Кректоні, де він попоїв хліба з сиром та пікулями й уперше в житті випив пива, і норманська церква з хитромудрим різьбленням у тому ж таки Кроктопі. Під’ївши, вони з півгодини посиділи на цвинтарі; Дональд викурив люльку. На плаский сірий надгробок, весь у поморщених оранжевих та гладеньких сіро-зелених лишайниках, сів червоний метелик-адмірал. Друзі навдивовижу глибокодумно порозмовляли про те, як Платон уподібнював людську душу — «психе» — до метелика, і про смерть, і про те, що для них неможливо погодитися з теологією та з ідеєю особистого безсмертя. Та це їх не смутило — власне, на такі невеселі теми найкраще розмовляти саме після добрячої випивки зі смачною закускою; і вони почували себе в сонячному теплі так добре, бадьоро, мов безтурботні лошата, й не могли насправді вірити, ніби колись помруть. І дуже мудро: згадайте, як премудрий Монтень половину свого життя готувався до смерті, а другу половину — доводив, що куди мудріше зовсім про неї не думати: ще встигнемо, коли вона прийде.

Для Дональда то був просто приємний день, що дужо скоро злився з іншими напівзабутими днями. Але для Джорджа то була подія величезної ваги. Він уперше відчув і зрозумів, яка дружба може бути між чоловіками: відвертість і довіра в розмові й усіх взаєминах, людська спільність, що виникає природно, без намислу. Це був найкоштовніший здобуток. Але Джордж, крім того, відкрив для себе цінність подорожей. Здавалось би, смішно називати п’ятнадцятимильну прогулянку «подорожжю». Та водночас можна подолати тисячі миль пароплавом чи поїздом із країни в країну, від готелю до готелю й навіть не відчути, що ти подорожуєш. Подорожувати — це означає переживати пригоди, відкривати щось нове, тішитись, зоставляючи позаду милю за милею; це означає невситимо пити з кожного джерела втіхи, нового чи давно знайомого. Тому й жахливий так званий «туризм»; усі пригоди, всі відкриття він утискує в наперед визначені рамки, а це безглуздя. Пригода — це те, що стається з тобою несподівано. А відкривання — це знайомство з досі незнайомим. Яка ж може бути пригода, які відкриття, коли ви доручаєте комусь іншому — а надто туристському бюро! — організувати все заздалегідь. Важливо не просто побачити щось нове й прекрасне, важливо знайти їх самому. І коли ти хочеш відчувати радість від того, що миля за милею лишаються позаду, вирушай у подорож пішки. Три сотні миль пішки за три тижні дадуть тобі куди більше відчуття подорожі й покажуть тобі куди більше дивовижного й прекрасного, ніж тридцять тисяч миль поїздом чи пароплавом.

Джордж не міг заспокоїтись, поки не вирушив у справжній розвідувальний похід. Цього разу його супроводив Том, Дональдів молодший брат, і ця прогулянка також стала незабутньою, хоча вони мокли під дощем цілі дні й жили майже на самих яйцях із шинкою, бо в англійських сільських харчівнях, видно, про іншу їжу й не чували. Вони доїхали поїздом до Корф-Касла, потім цілий день ішли пішки до Своніджа через болота й торфовища, зарослі вересом, дроком, над якими кивали білі голівки пушицї. Потім подались понад узбережжям до Кіммеріджа, Престона, Лалворта і Лайм-Реджіса, ночуючи в селян чи по сільських заїздиках. За Лайм-Реджісом знову повернули від моря і через Гонітон, Коламптон, Тевісток вийшли до Далвертона і Порлока, далі північним узбережжям Девону до Байдфорда, звідти назад до Саут-Монтона, де мусили сісти в поїзд, бо в них уже лишилося грошей тільки на квитки додому. Уся подорож не забрала й двох тижнів, але здавалось, ніби вона тривала два місяці. Обидва натішилися досхочу. Йдучи, вони багато й весело балакали, фальшиво виспівували на весь голос; розшукували дорогу на карті, мокли під дощем і сушились біля каміна в корчмах; забалакували з кожним фермером чи поденником, охочим погомоніти; читали чи курили за пінтою пива після вечері. І весь час оте почуття пригоди, відкривання чогось нового, яке гнало. Їх далі щоранку, навіть крізь дощ і туман і завдяки якому втома, кепські заїзди, розгрузлі дороги — все було цікаве, все збагачувало неоціненним досвідом.

Щоб скласти собі образ Джорджа в ті роки, доводиться мало не навпомацки відшукувати всі такі «впливи», такі «сценки», окремі події. Наприклад, я відшукав дату прогулянки до Кроктона й кілька уривчастих нотаток про неї на звороті простенького ескіза паперті Кроктонської церкви. А маршрут походу з Томом Конінгтоном та деякі записи з тих днів знайшлись на задньому форзаці томика вибраних англійських есе, якого Джордж, мабуть, узяв із собою в дорогу. Як відомо, чужа душа — темний ліс, і хоч би скільки я напружував свою уяву над цими уривками його життя, мені дуже важко уявити його в ті дні, а ще важче уявити, що діялось тоді у нього в голові і в душі. Мені здається, що він більш-менш пристосувався до ворожості в школі й удома, а з часом, коли почав набувати друзів, відчув себе впевненішим і щасливішим. Як у більшості вразливих людей, у нього легко мінявся настрій — ну хоч би під впливом погоди чи пори року. Він дуже легко міг перейди від буйної веселості мало не до відчаю. Якесь випадкове слово — я сам у цьому пересвідчився — могло викликати таку прикру зміну. У свої слова він завжди вкладав більше — або часом менше,— ніж вони означали, і гадав, ніби слухач теж розуміє той підтекст. Так само він шукав якогось тонкого підтексту в чужих словах і дуже рідко сприймав їх так, як вони були сказані. Його неможливо було переконати — і сам він не міг повірити,— що під найпростішими, найбуденнішими словами не таяться якісь натяки. Гадаю, що він дуже рано розвинув у собі звичку до іронії як самозахисту й способу начебто невинними словами виливати зневагу. Він так ніколи й не позбувся цієї звички.

Але якийсь короткий час він був дуже щасливий. Удома настало щось ніби перемир’я — зловісне, ніби, тиша перед бурею, та він цього не знав,— і його часто полишали на самого себе. Прісілла розбудила в ньому інтерес до дівчат, і сама його хоч трохи задовольняла, тамувала пробуджену чуттєвість. Згодом, коли Прісілла непомітно відійшла з його життя, з’явилось нове захоплення, багато легше й буденніше — дівчина на ім’я Мейзі. Чорнява, грубувата, трохи старша, але значно доросліша за Джорджа. Вони зустрічалися звичайно після смерку десь на крутих стежках у Мартінс-Пойнті й цілувалися. Джорджа трохи лякало те, що Мейзі так жадібно впивається в нього губами й так міцно горнеться до нього, і він з почуттям провини згадував Прісіллу та її тонкий, мов пахощі англійського саду, чар. Одного вечора Мейзі незнайомою стежкою завела його в глухий куточок на горі, де в тіні густого сосняка виросла пишна цупка трава. Їм довелося видиратись туди крутим схилом.

— Як я втомилася! — вигукнула Мейзі.— Сядьмо спочиньмо.