Розділ «Смерть героя»

Та попри всі ці яскраві мазки загальний колорит був сріблясто-сірий. Кущі глоду та поодинокі дерева, пригнуті постійним південно-східним вітром. Сільця та окремі ферми тулились у западинах під захистом стіни з берестів. Ці оселища були прості, скромні, без фальшу й штучності, як і саме життя вівчарів та хліборобів, що жили в них. Здавалось, наче вони лежать не за п’ять-десять миль від провінційної пишноти Мартінс-Пойнта, а за триста чи п’ятсот — такі чужі були їхньому простому життю і гольф, і неробство, і плітки за чаєм у гостині, і навіть автомобілі, що їх дедалі більшало. Там-таки, в западинах, стояли кам’яні церкви, невисокі, ще з норманських часів, теж скромні, попри рясну готичну орнаментику портиків, і візантійські фронтони, і карикатурно стилізовані голови, що шкірились, витріщалися та кривлялись на фризах. Певно, жорстоким і глузливим народом були ті завойовники-нормани — жорстокі й глузливі обличчя декотрих їхніх нащадків і тепер можна побачити на мурах Темпльської церкви. Певне, з такою-от жорстокою, глузливою усмішкою вони душили й гнули саксонських вівчарів та свинопасів рукою в залізній рукавиці. І навіть благочестя їхнє було жорстоке й глузливе, як судити з тих глузливих кам’яних церковець, що їх нормани набудували по всьому краю. А потім вони, мабуть, рушили далі на захід, у родючіші землі, покинувши ці голі пагорби та вбогі поля нащадкам підкорених саксів. Отож земля здавалася старою; але жорстока, глузлива вдача норманів лишила пам’ять по собі тільки в закутках церков — усе інше стало потроху лагідним, сріблясто-сивим, наче мила й лагідна сріблясто-сива літня поважна жінка.

І все це Джордж намагався відбити в своїх рисувальних та акварельних альбомах. Він пробував увібрати в себе — й до певної міри увібрав — своєрідний дух і характер того краю. Він перепробував усе, від панорамних пейзажів, що вміщували весь той двадцятимильний круговид крейдяних пагорбів у срібній облямівці моря, до зарисовок церковних дверей та невеличких, фотографічно-точних, майже наукових зображень квіток та метеликів. З погляду живописця він завжди був занадто «буквальний», занадто «топографічний», його надміру цікавили дріб’язкові деталі. Він бачив поезію краю, але не вмів виразити її в формах і кольорах. Англійська пейзажна школа 1770—1840 років умерла, перше ніж останки Тернера попали до собору святого Павла, а його гроші — в кишені зажерливих англійських адвокатів, а не до художників, яким він ті гроші заповів. І натхнення потонуло в дріб’язковому копіюванні натури та в сентиментальній привабності.

Живопис утратив ту життєву снагу, здатність боротися, що її ми знаходимо в найкращих творах таких художників, як Фріз, Вламінк чи навіть Утрілло, які вміли добачити поезію в нахилених вітром деревах, у білій селянській хатині чи в бістро паризького передмістя. Джордж навіть у п’ятнадцять років уже знав, що хоче виразити своїм живописом, але не вмів того виразити.. Він умів оцінити це в інших, але сам не мав снаги такого вираження.

Доти Джордж був зовсім самотній у своїй інстинктивній боротьбі наосліп — боротьбі проти зусиль втиснути його в готову форму, самотній у жадібних пошуках життя, справжнього життя, іскру якого він відчував у душі. Тепер він несподівано почав знаходити союзників; спочатку майже недовірливо, потім з безмежною радістю відкривав, що він не зовсім самотній, бо є ще люди, які цінують те, що й він. Відкрив чоловічу дружбу і доторк дівочих рук і губів.

Перший з’явився містер Барнебі Слаш — на той час «знаменитий романіст», що зумів догодити хворобливо-ідіотичному британському смакові барабанно-гучним, примітивно-християнським моралізаторським романом, який розійшовся в мільйонах примірників за один рік, але відтоді зовсім забутий — хіба що, може, його висохла мумія збереглась десь у серії Таухніц, цій гробниці нечитабельних книжок. Містер Слаш полюбляв хильнути й дуже тішився своєю гучною славою. Проте часом усе ж озирався круг себе, бо ще не був засліплений забобонами та відвертим тупоумством, як більшість заможних жителів Мартінс-Пойнта. Він звернув увагу на Джорджа, посміявся з якихось його зухвалих, але дотепних слівець, за які хлопцеві раз у раз перепадало, й зацікавився його невигубною пристрастю до малювання.

— А в вашому хлопці щось є, місіс Вінтерборн,— сказав він.— Є своя голова. Він чогось досягне в житті.

— Ви справді так гадаєте, містере Слаш? — Ізабеллі було й приємно це чути, і водночас її охопили жах та лють від думки, що в Джорджа може бути «своя голова».— Та він же просто здоровий і щасливий хлопчак. Він тільки й думає, як би потішити маму.

— Угу,— угукнув містер Слаш.— А я, знаєте, хотів би щось зробити для нього. В ньому таїться більше, ніж ви гадаєте. Мені здається, в ньому таїться художник.

— Овва! — злісно вигукнула Ізабелла.— Якби я щось таке помітила, то вибила б із нього ці дурощі!

Містер Слаш побачив, що, бажаючи Джорджеві добра, тільки шкодить йому, і тактовно замовк. Усе ж таки він дав хлопцеві кілька книжок і спробував поговорити з ним віч-на-віч. Та Джордж іще ставився занадто підозріливо до всіх дорослих, а особливо до тих, що вечорами приходили в гості й пили віскі з Джорджем Огастесом та Ізабеллою. Крім того, Джорджеві, по-юнацькому різкому й нетерпимому, не міг сподобатись безхарактерний, весь час підхмелений добряга Слаш, тому вони так і не зблизились. І все ж містер Слаш вельми допоміг хлопцеві, спонукавши його бути хоч трохи відвертим з іншими людьми. Він проломив перший із фортечних мурів, за якими Джордж ховався від світу. Інстинктивно відчуваючи, що Слаш може впливати на Джорджа небажаним для неї чином, Ізабелла спекалась письменника досить цікавим способом. Якось Джордж Огастес і містер Слаш разом пішли на обід, улаштований масонською ложею. А Ізабелла, відколи масонство зіграло свою роль, піднісши Джорджа Огастеса на вищий суспільний щабель, почала ставитись украй ревниво до його таємниць, тих убогих таємниць, що їх Джордж Огастес, зв’язаний присягою та честю, відмовлявся розкрити перед нею, і лютою ненавистю ненавиділа ті принагідні обіди. Того вечора знялася страшна буря — такої в тих місцях ніхто й не пам’ятав. Шість годин підряд блискавки з трьох боків обрію били в землю й у море, а безперервний грім гуркотів над Мартінс-Пойнтом, відбиваючись оглушливою луною від скель, а злива шалено періщила покрівлі та вікна, і по крутих дорогах збігали бурхливі потоки. Обом чоловікам не було як вернутись додому, і вони просиділи в готелі за пляшкою майже до четвертої години ранку, а потім приїхали додому, невиспані, але веселі. Ізабелла, що теж не спала цілу ніч, зустріла їх із міною гнівної королеви з якоїсь трагедії й обсипала Джорджа Огастеса докорами:

— Подумати лишень, сердешна місіс Слаш тремтить сама там на відлюдній фермі, я тут із дітьми вмліваю зі страху, а наші чоловіченьки десь байдикують та напиваються... і т. д., і т. ін.

Бідолаха Джордж Огастес кволо спробував виправдовуватись, але йому не дали й рота розтулити. Другого дня простосердий містер Слаш приїхав поцікавитись, чи буря не наробила шкоди, але його, спантеличеного й обуреного, просто вигнали. Він помстився Ізабеллі, змалювавши її в своєму новому романі, але, як вона й нахвалялась, більш «і ногою не ступив у їхній дім».

Джордж і любив це сіре море та пустельні пагорби, і ненавидів їх. Дістатись далі від моря, туди, де все буяє зеленню,— це була воля, це було щастя, тим коштовніше, що воно приходило так рідко. Коли він був ще маленький, дівчина-служниця якось узяла його з собою до свого села, де саме збирали хміль. У нього збереглися плутані, химерні спогади про цей день. Він не міг забути сонця, що пронизувало все своїм промінням, і довгої їзди курною дорогою в диліжансі, й гарячої та пахучої тіні під плетивом хмелю на високих тичках, і радості, коли старший над збирачами перетинав мотузки і вся та пишна зелень із шелестом падала на землю, і ласкавості простих селянок-збирачок, і смак чаю, припахлого димом, і важкого, ситного коржа (якого ж смачного!), що ним його почастували! Згодом — від чотирнадцяти до шістнадцяти років, такою радістю були відвідини Гемблів. Гембли — то була родина старого, вже на спочинку, адвоката, що жив у самотньому будиночку серед зелених лугів та буйних лісів. Сам містер Гембл, високий, веснянкуватий, колекціонував комах і чудово знав ботаніку. Цим він і зачарував Джорджа. Але ще чарівніші були сам квітучий край — і Прісілла. Дочка Гемблів, вона була майже ровесниця Джорджеві, і між ними виникло дивне почуття — і дитинне, й палке. Злотокоса Прісілла була напрочуд гарненька — аж занадто гарненька, бо це робило її то дуже соромливою, то раптом кокетливою. Але жага, що тягла їх одне до одного, була справжня.

. . . . . . . . . .

Цілих три роки Джордж був під владою цієї жаги до Прісілли, він, власне, й потім не забув про неї, і через це в ньому весь час жило невиразне, глухе, підсвідоме розчарування. Як усяка жага, його почуття до Прісілли було скороминуще й тривало б не довше, ніж та фаза їхнього вжиття, але, на жаль, воно лишилося невтамоване. Шкода, що їм доводилося так часто розлучатись,— тоді починалось нескінченне листування, і воно привчило Джорджа вносити в любовні взаємини забагато ідеалізації та розмірковування. Але вони тішилися незахмареним щастям, коли бували разом. Прісілла в ролі юної коханки була поважна й чарівна. Обоє вони грались у всілякі ігри з іншими дітьми, вудили рибу в річці, збирали квіточки на пишних заливних луках, шукали пташині гнізда в живоплотах. І все це, й так сповнене втіхи, було ще втішніше від того, що поряд була Прісілла, що вони держались за руки, цілувались і почували себе як справжні коханці. Інколи він наважувався доторкнутись до її напівдитячих персів. І в його душі навіки збереглись і ласкавий стиск Прісіллиних рук, і радість від її швидких дитячих поцілунків, від її запашного дихання, й ніжне тепло пругких груденят; спогад про Прісіллу був наче пахтючий англійський сад. Як той англійський сад, вона була ледь старомодна й сором’язливо-привабна, та водночас свіжа, мов весна, й пронизана золотим сонцем. Вона була для Джорджа найдорожчим у світі, бо її він міг кохати, нітрохи не стримуючи себе, хай навіть то було тільки сентиментальне хлоп’яче кохання. Це було, звісно, щастя нетривке, але Прісілла дала йому й більше: здатність кохати жінок, вона врятувала його від прихованого гомосексуалізму, що чаїться в стількох англійцях, — тим-то їх не задовольняють взаємини з жінками. Несвідомо вона відкрила йому ті невичерпні витончені втіхи, що їх дарує нам ніжне, завжди готове щедро відповідати на пестощі тіло коханої жінки. Навіть тоді, ще підлітком, він уже відчував, як чудесно різняться його сильні юнацькі руки і її ніжні, пругкі перса, схожі на ще не розвинуті квітки, які треба брати в руки так обережно й ласкаво. Завдяки їй він дізнався, що найкраще кохання — те, котре не триває надто довго, те, на котрому ще не наросли колючки ненависті, котре тихо відпливає в минуле, лишаючи за собою тільки аромат жалю, а не гострі уколи його. Спогадів про Прісіллу збереглось у Држорджа небагато, але всі вони були як троянди...

. . . . . . . . . .

Бачте, коли в душі є іскра, її нічим не можна погасити: ні гриманням, ні правилами, ні передсудами, ні балачками про мужність «справжнього чоловіка». Бо, звичайно, ті, хто силкується її погасити,— й самі не справді мужні люди, а просто маріонетки, виплоди системи, якщо тільки це паскудство можна назвати системою. Справді мужні люди — це тільки ті, хто має в собі іскру й не дозволяє загасити її, ті, хто знає, що справжні цінності — це цінності життєві, а не гроші, чи тепла посада, чи роль заду Імперії, якому дістаються самі стусани. Джордж знайшов щось ніби союзника в особі містера Слаша, і незрівнянну дитячу любов дала йому Прісілла. Та йому були потрібні ще й друзі-чоловіки, і Джорджеві пощастило знайти їх. Як оцінити, скільки завдячував він Дадлі Полакові й Томові Конінгтону?

Дадлі Полак був досить загадковий тип. Одружений чоловік років уже під шістдесят, що свого часу скінчив курс у Кембріджі, об’їхав весь світ, жив у Парижі, в Берліні, я Італії, знався з багатьма видатними людьми, він мав, як видно, чималі статки, жив у великій віллі за містом, обставленій розкішними меблями й прикрашеній мистецькими творами,— одне слово, був культурною людиною, чим відчутно вирізнявся серед інших жителів Мартінс-Пойнта. І як ви гадаєте, навіщо містер і місіс Полак, покинувши свій просторий і розкішно вмебльований дім, на кілька років оселились у невеличкій хатині в глухому, нуднючому селі за дві-три милі від Мартінс-Пойнта? Джордж так ніколи про це й не дізнався, і взагалі ніхто цього не знав. Усякі неправдоподібні й скандальні історії, які вигадували жителі Мартінс-Пойнта, щоб пояснити цю таємницю, тільки яскраво свідчили про їхню непрохідну та вульгарну дурість, не більше. Самі Полаки казали, ніби їм обрид великий будинок, а місіс Полак утомилась командувати численною прислугою. Істина завжди проста, і дуже ймовірно, що це й було справжнє пояснення. Та хай там як, а вони жили удвох у своїй хатині, напханій меблями та книжками, дуже часто самі варили собі їсти — обоє дуже добре вміли куховарити,— і в них були тільки дві служниці, та й ті не жили в домі. Так ось, хоч Полак був на сорок років старший за Джорджа, він у певному розумінні став першим справжнім другом хлопця. Полаки не мали дітей, і цим, можливо, й пояснюється така дивна, але глибока дружба.

Полак був куди хитріший за старого доброго Слаша. Він умить розгледів Ізабеллу наскрізь, дуже чемно відхилив її спроби посваритися з ним і так само чемно відмовився приймати її в себе. Але очевидно було, що він справжній джентльмен і чоловік заможний, а тому вона не змогла знайти жодної розумної підстави заперечити йому, коли він запропонував Джорджеві Огастесу, щоб юний Джордж раз на тиждень приходив до нього пити чай та вчитися грати в шахи. В Мартінс-Пойнті шахи були страшенно модні — трохи не мірило доброго тону. Доти Джордж ходив грати в шахи до одного добродія зовсім похилого віку, що вкладав у гру всі рештки свого розуму, а тому на безглузді вірші, які він любив складати, чи на щось інше вже нічого не лишалось. Отож відтоді Джордж почав щосереди ходити на чай до Полаків.

Щоразу його чесно й сумлінно садовили за шахову дошку, потім усі пили чай, а потім розмовляли. Джордж про це здогадався аж через кілька років: Полак дуже тонко розвивав його, хоч на погляд наче тільки намагався зігрівати юного друга своєю прихильністю, такою потрібного хлопцеві. Полак мав багато томів ілюстрованого каталогу колекції Андерсона й давав гортати їх хлопцеві, а сам нібито між іншим, але дуже змістовно розповідав про італійську архітектуру, стилі живопису, скульптуру делла Роббіа; а місіс Полак принагідно додавала від себе якусь оповідочку про їхні подорожі. Мавши вельми вишукані манери, Полак самим своїм прикладом відучував Джорджа від школярської незграбності. Він навіть почав учити Джорджа їздити верхи, бо за Полакової молодості це був неодмінний елемент доброго виховання. Полак завжди впливав на хлопця тільки тактовними натяками або власним прикладом, але ніколи не повчав його й не вичитував йому. Він завжди немовби припускав, що Джордж і сам знає те, про що він йому підказує так недвозначно, хоч ніби недбало. Дуже характерний для його методів був спосіб, яким він примусив Джорджа вивчати французьку мову. Якось оповів хлопцеві кілька цікавих пригод зі свого життя в Парижі замолоду; а Джордж тим часом переглядав факсимільний томик листів Наполеона, Талейрана та інших французів — звісно, не вміючи прочитати ні слова. Ще за тиждень Джордж, прийшовши, побачив, що Полак щось читає.