Розділ «Смерть героя»

— Коли ти й далі поводитимешся так, Вінтерборне, то зганьбиш сам себе, своїх батьків, свій клас і всю нашу школу. Ти майже не цікавишся шкільним життям, твої досягнення в спорті нікудишні. Капітан твоєї команди доповідає, що за півріччя ти десять разів не з’явився на матч, а класний наставник повідомляє, що ти не відробив іще понад тисячу штрафних рядків. А твоя поведінка на військовому навчанні — ганебна, негідна справжнього чоловіка, такого в нашій школі ще не знали. Крім того, мені кажуть, ніби ти руйнуєш своє здоров’я огидною таємною звичкою, перед якою я остерігав вас усіх — боюся, що марно — тоді, коли готував до конфірмації та першого святого причастя. Я помітив, що ти після конфірмації тільки один раз причащався, хоча відтоді вже минуло більш як півроку. Що ти робиш, коли ухиляєшся від ігор і втікаєш додому, я не знаю. Але навряд чи щось добре. («Чарівні вікна, відчинені в піну морську»). Мені було б дуже прикро просити твоїх батьків, щоб тебе забрали зі школи, але нам тут непотрібні ледарі й боягузи. Більшість учнів у нас — власне, всі — чудові, мужні люди; ти маєш перед очима чудовий приклад — приклад старости класу та його помічників. Чому ти не хочеш наслідувати їх? Що за дурниці у тебе в голові? Не мовчи, скажи мені все відверто. Ти вплутався в якесь паскудство?

Мовчанка.

— Що ти робиш у вільний час?

Мовчанка.

— Твоя вперта мовчанка дає мені право підозрювати найгірше. Я, власне, можу здогадатися, що ти робиш, але волію про це не говорити. А тепер питаю востаннє: ти признаєшся чесно й мужньо, ти скажеш, що змушує тебе занедбувати навчання та ігри й вирізнятися серед усіх учнів понурим виглядом, упертістю й кепською поведінкою?

Мовчанка.

— Ну, гаразд. Дістанеш дванадцять різок. Нахилися.

Джорджове обличчя тіпалось, але він не пролив ні сльозинки й не застогнав. Повернувся й ступив до дверей.

— Стривай. Стань навколішки на отой стілець, і помолімося разом, щоб ця наука допомогла тобі й щоб ти поборов свої погані звички. Помолімось разом, щоб бог змилосердився над тобою й зробив з тебе справжнього чоловіка.

Вони помолились. Чи, власне, директор молився, а Джордж мовчав. Він навіть не промовив: «Амінь».

Після цього в школі махнули на нього рукою й полишили йому робити, що хоче. Вирішили, що він тупий, упертий і тюхтіюватий, і йому дозволили нидіти в п’ятому «Б», для відсталих учнів. Може, він із тої мізерії, якої мала навчити шкода, засвоїв куди більше, ніж гадали вчителі. Та хай цей мовчазний, завжди блідий і ніби чимось заклопотаний хлопець машинально висиджував щодня на уроках, вештався по коридорах, плентав із класу в клас, у душі його відбувалась нелегка робота: він будував своє осібне життя. Джордж допався до батькових книжок, наче голодний до хліба. Він якось показав мені в старому блокноті список книжок, які він прочитав ще до шістнадцяти років. Окрім іншого, він поглинув трохи не всіх поетів, починаючи з Чосера. І важливе було не те, скільки він прочитав, а те, як він читав. Не мавши нікого, з ким би можна поговорити відверто, кому відкрити душу, в кого спитати про те, що він хотів знати, він мимохіть знов і знов вертався до книжок. Англійські поети та чужоземні живописці були його єдині справжні друзі. Вони пояснювали йому велику таємницю, вони додавали йому життєвої снаги, яку він, може, й несвідомо, намагався в собі відстояти. Звичайно, школа була проти нього. Адже її метою було виробляти «справжніх чоловіків», людей, які без опору приймають усі узаконені пересуди, весь нав’язаний їм кодекс поведінки, слухняно коряться правилам. А Джордж безмовно обстоював право думати по-своєму, бути насамперед собою. «Інші», безперечно, були славні хлопці, але вони не мали власного «я». Вони не мали в собі іскри божої. Те, що для Джорджа було самою серцевиною життя, для них нічого не означало, вони й не помічали цього. Вони були здорові дикуни й хотіли тільки, щоб їх хвалили дорослі та потихеньку робили всяку дрібну «мерзоту», і врешті знаходили в житті якесь тепленьке місце, де потрібні були «справжні чоловіки»,— здебільшого, якщо вже по щирості, якусь не дуже високу, не дуже приємну й не дуже високооплачувану службу в якійсь колонії з нездоровим кліматом. Такі завжди були «становим хребтом Імперії». Джордж, хоча тоді ще й не розумів цього, анітрохи не прагнув стати часточкою того «станового хребта», хай йому біс, і вже й поготів — часточкою заду Імперії, якому перепадають усі стусани. Він не боявся попасти в пекло, зганьбити себе, свій клас і всю школу, аби тільки йому дозволили йти в пекло своєю стежкою. А цього вони якраз і не могли стерпіти — того упертого, хоч і пасивного небажання розділити їхні передсуди, пристосуватись до їхнього морального кодексу — кодексу дрібних провінційних джентльменів, з яких складається той зад Імперії, що йому перепадають усі стусани. Його смикали, на нього гиркали, його залякували баєчками про «мерзоту» та «провалені носи», але так і не впоралися з ним. Коли б то його натомість не засмикали та не загиркали до смерті оті дві жінки! Коли б то він не встав на весь зріст під кулеметним вогнем усього лише за тиждень до кінця того страхіття! І це після того, як він стільки років так відважно воював із тими свиньми (це я про наших, британських свиней)! Якби тільки він протримався ще трошечки, повернувся й зробив усе те, що хотів зробити! А він міг це зробити, він міг би досягти свого, і тоді навіть та сама Школа плазувала б перед ним. Ох, йолоп! Невже він не розумів, що в нас один-єдиний обов’язок: протриматись і роздушити тих свиней?

Один раз, один тільки раз він ледве не виказав себе перед школою. Під кінець екзаменів чогось раптом надумали, щоб учні написали твір. Одна з тем була така: «Чому ти хочеш присвятити своє життя?» Захват у Джорджеві переміг обережність, і він написав якусь недоладну, сповнену ентузіазму хлоп’яцьку поему: виклав у ній незмірну програму життя, від подорожей до астрономії, а кінцем і вінцем усього був улюблений живопис. Чи треба й казати, що він не тільки не дістав нагороди, а навіть не почув схвальної згадки про себе. Та на його подив, у останній день півріччя, коли вони йшли на вечірню відправу до церкви, директор підійшов до нього, обняв за плечі і, показавши на планету Венеру, спитав:

— Ти знаєш, яка це зірка, хлопче?

— Ні, сер.

— Це Сіріус, гігантське сонце, від нас до нього багато мільйонів миль.

— Атож, сер.

На цьому розмова й завмерла. Директор зняв руку з його плеча, і вони ввійшли до церкви. Насамкінець проспівали гімн «Вперед, Христові воїни», бо десятеро випускників вступали до Сендгерстського військового училища.

Під час відправи Джордж думав про своє.

Літні канікули — єдина пора, коли він був по-справжньому щасливий.

Місцевість біля Мартінс-Пойнта гола й не пишна. Але, як кожна не захоплена промисловим розвитком частина Англії, вона має неабиякий, дарма що несміливий характер — як шановна срібноволоса бабуся, що поводиться наче лагідно, але кінець кінцем підкоряє вас. Тут уривається пасмо типово англійських крейдяних пагорбів, праворуч і ліворуч від нього розляглися солончакові болота, а родюча глиняста земля починалася ще далі від моря — так далеко, що Джордж не добирався туди навіть на велосипеді. Кожна деталь зокрема тут наче безбарвна й нудна. З вершини високого пагорба весь край здається дуже старим, сріблясто-сивим; на положистих схилах — широкі, голі, без жодного деревця лани, трохи схожі на тьмяних тонів шахівницю, а на обрії незмінна, теж сріблясто-сіра смужка моря. Крейдяні пагорби тягнуться кряж за кряжем, ніби застиглі гігантські хвилі небаченого океану. Ближче до узбережжя пагорби крутіші, уривистіші, а до води врешті спадає довга нерівна стіна сріблясто-сірої крейди, схожа на велетенський застиглий бурун, навік непорушний, навік занімілий, біля його підніжжя теж вічно плещуться дрібненькі проти нього хвильки справжнього моря, живого й гомінкого. З обгризеної вітром і вівцями дернини пробиваються дрібнесенький зозулинець, лілові геліотропи, висока кошлата чорноголовка, тендітні дзвіночки. У видолинках — високі будяки та наперстянка. В деяких куточках — справжнє буяння польових квітів на суцільному килимі з густо-червоної конюшини та стокроток. Улітку над тими квітчастими латками, такими чарівними й примітними серед усього довколишнього пустища, аж роїлися метелики: мармурово-білі, смарагдово-зелені, небесно-блакитні, і оксамитово-руді, й мідно-червоні аргуси, й сіренькі совки. Павине око, червоні адмірали, махаони, білани — все це мигтіло над кропивою та будяками, сідало на квітки, тріпочучи барвистими крильцями. На одному лану в серпні було особливо багато біланів: вони хмарками кружляли й шугали над лілово-червоною конюшиною, по якій під вітром пробігали брижі, наче по морській гладіні.