Розділ «Смерть героя»

«Від блудодіяння і всіх смертних гріхів...» А що це таке — блудодіяння? Чи я вчинив блудодіяння? Чи просто таким словом у святому письмі називається ота «мерзота»? Чого вони не пояснять мені, що воно таке? Чому це — найогидніша річ, яку лишень може вчинити порядна людина? Коли оте сталося вночі, це, напевне, і було блудодіяння. Я збожеволію, і в мене провалиться ніс.

Псалом номер... Мине ще кілька років.

Який я, певне, грішник!

Може, є дві віри? Мине ще кілька років, через десять років половини вас не буде на світі, «Мерзота», ніс провалюється, блудодіяння і всі інші смертні гріхи. Омий мене в твоїй святій крові, хай стану я чистий. Кров, Гріх.

І друга віра — ковток старого вина, що багато років холонуло в погребі, під землею, а пахне богинею Флорою, зеленими ланами, танцем, провансальською піснею, смаглявими веселощами. Засинаючи, вслухаєшся в шум вітру; стежиш, як голубі й руді метелики тріпочуть крильцями над розлогим запашним кущем лаванди; роздягшися, спокійно занурюєшся в прохолодну, глибоку, чисту заводь серед скель, а сірі чайки квилять, шугаючи круг вибіленого сонцем бескеття, і твої груди сповнює запах моря та водоростей; дивишся, як сідає сонце, й силкуєшся, як колись Кітс, описати, що відчуваєш у таку хвилину; встаєш рано-вранці й летиш по білих безлюдних путівцях на велосипеді; хочеться бути самому й думати про все це, і тебе охоплює чудний, блаженний захват — може, це друга віра? Чи й це все — Мерзота й Гріх? Краще не говорити про таке, затаїти його в собі. Хай навіть це Мерзота й Гріх — що я вдію з собою? Чи «Ромео і Джульєтта» — теж «мерзота»? Це ж у тій самій книжці, звідки ми виписували речення з «Короля Джона» для граматичного розбору. Ловиш це біле диво — руку милої Джульєтти — й крадеш невмируще блаженство з її уст...

Та, сам світ іще незмірніший, ніж слова про цей світ. Дивишся й дивишся на нього, а потім хочеться відбити все, що бачиш, передати так, щоб було схоже, але якось по-своєму, у власний спосіб. На уроках малювання тебе примушували дивитись на брудно-білий куб, циліндр і конус, і ти малював і перемальовував ці мертві контури, яких не бачив ніде у житті. А сам хотів уловити кольори предметів, і як ті кольори переливаються один в один і як укладаються — чи це ти їх укладаєш? — у чудові візерунки. Джордж витрачав усі свої кишенькові гроші на фарби, олівці, альбоми, грунтований картон і акварельний папір. Дуже довго він майже не бачив живопису, навіть у репродукціях. Він знав ілюстрації Крукшенка й Фіза до творів Діккенса, але вони не дуже йому подобались; мав одну репродукцію з картини Бугро, але вона йому була осоружна; два малюнки Россетті, що більш-менш подобались; та ще каталог галереї Тейта з численними фотографіями огидних картин Уотса й Френка Діксі. А найдужче він любив альбом кольорових репродукцій з акварелей Тернера. Та однієї весни Джордж Огастес узяв його з собою на кілька днів до Парижа. Вони «з освітнього метою» пішли до Лувру, і Джордж прямо рвонувся до італійців і став у душі щирим прерафаелітом, поклонником примітивістів. Повернувшись до Англії, він кілька тижнів був наче в гарячці, не міг говорити ні про що більше. Ізабелла стурбувалась: це було так «не по-хлоп’яцькому», одне слово, «нездорово» — весь оцей шалений інтерес до картинок. Нездорово цілі години гнутись над альбомами, замість гуляти на свіжому повітрі. Хіба хлопцеві не більш до лиця бути мужнім? Адже за віком він може дістати дозвіл на рушницю й учитися стріляти в дичину.

Отож Джордж дістав дозвіл на рушницю й восени почав щоранку ходити на полювання. Він підстрелив кілька сивок і одну горлицю. А потім одного холодного листопадового ранку вистрелив у зграйку сивок, убив одну й поранив другу. Вона впала на замерзлу траву з болісним криком. Його вчили: «Коли підстрелиш птаха, підбери його й скрути йому голову». Він підхопив пташку, що відчайдушно билася,— трепетний жмуток пір’я,— і з безмежною відразою, заплющивши очі, спробував скрутити їй голівку. Пташка виривалась і кричала. Джордж конвульсивно крутнув сильніше — і відірвав голівку зовсім. Він був приголомшений до нестями. Кинув знівечене тільце й, весь здригаючись, подався додому. Більше ніколи, ніколи він не полюватиме, не буде вбивати живих створінь. Він ретельно почистив і змастив рушницю — бо так його навчили,— сховав її й уже ні разу не брав у руки. Вночі йому снилися крик сивки і жахливе видовище безголового, закривавленого тільця пташки. Вдень він теж думав про неї. Він міг забути це страхіття тільки тоді, коли виходив з дому й малював спокійні дерева й поля або коли робив ескізи у своїй тихій кімнаті. Відтоді його ще глибше затяг живопис, і так скінчилася ще одна з багатьох спроб «зробити чоловіка» з Джорджа Вінтерборна.

З нього «робили чоловіка» і в школі, але ще з меншим успіхом, хоча вдавались і до насильства.

— Наша мета,— часто втовкмачував директор сповненим пошани батькам,— виховати з хлопців мужніх людей. Ми, звичайно, готуємо їх до вступу в університет, але наша гордість — видатні спортивні успіхи учнів. У нас є група військового навчання, її веде сержант Браун (він прослужив усю південно-африканську кампанію), а за старших у цій групі — хлопці, що пройшли навчання в ополченні. Кожен учень повинен пройти шестимісячний курс, і тоді він буде спроможний у разі потреби зі зброєю в руках захищати батьківщину.

Батьки ввічливо мимрили щось схвальне; а втім, декотрі ніжні матері висловлювали надію, що дисципліна в групі не занадто сувора й «рушниці не занадто важкі для юних рук». Директор заспокоював їх зверхньо, але чемно, навіть вишукано. В таких випадках він неодмінно цитував зворушливі і вже справді невмирущі рядки Редьярда Кіплінга, що кінчаються словами: «Тоді ти, сину, будеш чоловіком». Адже це так важливо — навчитись убивати! Так, поки не вмієш убивати, ти не можеш стати чоловіком, а тим більше — джентльменом.

«Група військового навчання має вишикуватись о дванадцятій у гімнастичному залі для стройової підготовки. Для звільнених містер Гоббс проведе урок географії в чотирнадцятій кімнаті».

Джорджеві було осоружне те військове навчання — він і сам не знав, чому, але він не мав бажання вчитись убивати, не хотів ставати «справжнім чоловіком». Не подобалось йому й те, що треба коритись наказам. Чого це якісь «справжні чоловіки», ненависні й гидкі тобі, мають командувати тобою? Власне, через кілька років один такий «справжній чоловік» (що всю війну просидів у розвідувальному управлінні військового міністерства, у відділі цензури солдатських листів) так і сказав про Джорджа: «Чого Вінтерборнові бракує, так це дисципліни. Дисципліни! Він надміру свавільний і незалежний. Армія зробить з нього людину». Армія зробила з нього труп. Проте, як нам усім відомо, за високий привілей стати справжнім чоловіком не жалко заплатити будь-яку ціну.

Отож Джордж з почуттям безмірної вини, але й з безмірною відразою шмигнув у чотирнадцяту кімнату, замість стати в стрій у гімнастичному залі як майбутній «справжній чоловік». Та за десять хвилин на порозі класу став староста — хлопець із вельми доброчесним, хоч і прищуватим обличчям і сказав учителеві:

— Капітан Джеймс кланяється вам, сер. А Вінтерборна тут нема?

І Джордж поплентав до гімнастичного залу за прищуватим, але дуже доброчесним на вигляд старостою. Той сказав:

— Ти що, боягузе паскудний, не можеш робити, як тобі сказано? Тебе неодмінно треба з ганьбою за шкірку тягти?

Джордж не відповів. У нього все ніби кам’яніло з упертістю, змішаною з ненавистю. На стройовому навчанні він був страшенно незграбний і млявий — дарма що на його адресу весь час лунали мужні гримання, і сержант Браун після кількох уроків муштри сам уже радий був відіслати його на урок географії. Він просто був ненависно-впертий і виконував накази з понурою, ненависно-впертою покорою. Він ніби й корився, та насправді не корився — принаймні в душі. Він був просто байдужий, і з ним не могли нічого вдіяти.

За кару він у тому півріччі переписав безліч сторінок із підручника і втратив безліч тих дорогоцінних суботніх годин, коли міг би малювати й думати. Та життєвої снаги, схованої в ньому, так і не спромоглися зломити. Вона відступала, споруджувала перед собою нові мури похмурості та ненависної впертості, одначе не здавалась. Нехай це все Мерзота й Гріх — ну що ж, хай так — він буде мерзенним і грішним. Він тільки не хотів, як інші, раз у раз казати «лайно» та смакувати різну «мерзоту» і відчайдушно пручався та відбивався, коли який-небудь доброчесний прищуватий староста пробував обняти його чи в’язнув із пестощами. Він не терпів цього. Він бував тоді не тільки ненависно-впертий, він спалахував нестямною люттю і після таких нападів тремтів цілі години, не міг навіть ручку в руці втримати. Ну, а старости доповідали, ніби Вінтерборн ударився в «мерзоту» й шкодить власному здоров’ю, і класний наставник та директор викликали його на допит — але не могли подолати тієї його ненависної впертості, а заразом таємної радості від того, що він «грішний» і «мерзенний» на свій лад — укупі з Кітсом, Шекспіром і Тернером.

Старости не раз, користуючися своїми правами, давали йому бобу під різними приводами, але ні разу не змогли довести його до сліз, не те що проломити стіну, що стояла між його яскравим внутрішнім життям і їхньою «мужністю».

За те півріччя він дістав дуже погані оцінки й зостався на другий рік. За що його без кінця вичитували та сварили. Коли уїдливо-чемний директор читав йому нотацію, чи знав він, що цей похмурий і навіть суворий на вигляд хлопець, стоячи перед ним, не слухає його, а по думки декламує сам собі «Оду до солов’я», ніби якусь свою внутрішню Декларацію незалежності? «Чарівні вікна» — ті хвилини, коли при заході сонця навстіж відчиняєш вікно, щоб послухати пташок, або вночі дивишся на зірки, або вранці, тільки-но сходишся з ліжка, вдихаєш всю свіжість сонячного проміння й дивишся, як ряхтить листя на деревах.