Розділ «Смерть героя»

Вінтерборн знов усміхнувся від думки, як це він шукатиме Тома Джонса серед тисяч розкиданих по всіх фронтах артилеристів. Але сказав:

— Якщо зустріну, то скажу йому, як ви його тут дожидаєте.

Він тицьнув полісменові в руку півкрони — випити за Томове і його здоров’я. Полісмен підніс руку до каски і, прощаючись, назвав його «сером».

Він поснідав у чайній Локгарта — копченим оселедцем і чаєм,— і вмився в підземній убиральні. Додому вернувся о десятій. Машинально зайшов до кімнати Елізабет. Вона й Реджі сиділи в халатах і снідали. Вінтерборн вибачився майже запобігливо й зайшов до своєї кімнати. Роззув зболілі ноги й ліг, не роздягаючись. За десять хвилин він уже міцно спав.

Зустріч із Фанні вийшла якась невдала. Фант була аж надто весела, гарненька, вичепурена, чарівлива і спочатку жваво щебетала, а потім мужньо силкувалась подолати його незграбну мовчазність. Вінтерборн сам не знав, чому він такий скутий і мовчазний. Здавалося, він не має чого сказати Фанні, і розум його став якийсь млявий: до нього не доходила половина її жартів і тонких натяків. Так, неначе він складав усний іспит і раз по раз ляпав казна-що. А тим часом він же палко любив Фанні, та й Елізабет так само! І все ж не мав чого сказати їм обом, та й слухати їхнє витончене й безтурботне щебетання було страшенно важко... Він спробував був розповісти Елізабет про дещо з пережитого на фронті. Саме коли він змальовував обстріл хімічними снарядами, жахливо перекривлені обличчя отруєних газом людей, її тонко окреслені губи ледь здригнулись: вона стримувала позіх. Він урвав мову й спробував заговорити про щось інше. Фанні була сповнена співчуття, але Джордж бачив, що й вона з ним нудиться. Певна річ, їй нудно з ним. І вона, і всі тут по зав’язку ситі війною, бо про неї безперестану товчуть і газети, й усе довкола; вони хочуть забути про неї, звичайно, хочуть забути! А тут де не взявся він, мовчазний, понурий, у солдатському хакі, і трохи оживає лише тоді, коли, добре хильнувши, починає розповідати про фронт.

Він повіз Фанні додому в таксі й тримав її за руку, мовчки дивлячись перед себе. Коло дверей до квартирі поцілував її:

— Добраніч, Фанні, рідненька. Дуже, дуже дякую, що ти згодилась повечеряти зі мною.

— Хіба ти не зостанешся в мене?

— Не сьогодні, рідна. Я стою й сплю — трохи стомився, розумієш?

— Ну, гаразд. Добраніч.

— Добраніч, сердень...

Двері, різко грюкнувши, відрубали останній склад.

Вінтерборн пішки дійшов додому, до Челсі. Вуличні ліхтарі світили зовсім тьмяно. Вперше в житті він виразно розгледів зірки над Пікаділлі. На Кінгз-род він почув сирени повітряної тривоги. Вдома ліг у ліжко, вимкнув світло й лежав, дослухаючись, без сну. Коли залящали зенітки, він із соромом відчув, що до нього вернувся страх перед обстрілом, і здригався щоразу, як гухкала бомба. Вибухи ближчали, один прогримів на сусідній вулиці.

Джордж відчув, що весь укрився потом.

Елізабет прийшла додому аж о третій. Вони з Реджі ховались від бомбардування в готелі «Пікаділлі». Вінтерборн іще не спав, коли вона ввійшла, але не озвався до неї.

Відпустка скінчилась, і п’ять тижнів Вінтерборн, як заведено, прокалатав на збірному пункті. Йому гидко було вертатись до казарменого життя, і ті, між кого він потрапив, були йому осоружні. Всі вони вже побували на фронті, але чомусь видавалися зовсім не такими, як там. Де й подівся той товариський дух; кожен думав тільки про себе, а від інших бокував і підлещувався до сержантів, сподіваючись виканючити перепустку в місто. Всі неначе тільки й думали про ті перепустки, аби сходити до дівчат або до шинку. І безперестану бурчали. Декотрі часом оповідали про моторошні пригоди з війни, які Вінтерборн вважав цілком правдоподібними, хоча, звісно, не конче слід вірити кожному слову. Йому часто згадувався такий епізод, почутий від одного піхотного сержанта:

— Ох і туго ж нам було на Соммі, страхіття. Такого там побачив, що повік не забуду.

— А чого ж це? — спитав Вінтерборн.

— Ну, от якось один наш офіцер зостався на «нічиїй землі», поранений, аж бачимо, біжить до нього німець із отією гранатою, що на довгій ручці, висмикує шнурка й підклада її під голову офіцерові. А офіцер поранений у обидві руки й не може рухатись. Тож він мусив п’ять секунд чекати, поки йому відірве голову, а граната сичала в нього під вухом. Добігти до нього ми не встигли. Котрийсь із наших підстрелив того німця, а потім наші хлопці підібрали німецького офіцера, пораненого, й живцем кинули у підпалений склад з боєприпасами. От кричав — страхіття!

Зі збірного пункту Вінтерборна, давши два дні відпустки, відрядили на офіцерські курси. Він таки примудрився звести разом Фанні й Елізабет і на прощання поснідати з ними в день від’їзду. Обидві вони провели його на вокзал Ватерлоо, а вийшовши з вокзалу, відразу розійшлися.