Розділ «Смерть героя»

Потяглися місяці нудного навчання в нудному, холодному учбовому таборі. Посеред курсу він ще одержав два дні відпустки, а потім його «випустили» офіцером, дали ще відпустку й звеліли очікувати наказу про нове призначення.

Обом, і Елізабет, і Фанні, страшенно сподобалась його курсантська форма: достоту як в офіцера, тільки без знаків розрізнення, та ще й портупеї через плече не було. Вінтерборн і справді здавався куди чепурнішим у новій офіцерській формі з нашитим на лівому рукаві маленьким голубим шевроном, що означав належність до експедиційних військ. Обидві знов прихилилися серцем до нього й весь місяць відпустки всіляко розважали його. Фанні, як і перше, вважала, що він незрівнянний коханець. От тільки, замість весело й дотепно теревенити «в антрактах», він сидів похмурий і мовчазний або пив і все говорив про ту жахливу нуднющу війну. Така шкода — адже він завжди був чарівним співрозмовником...

Та врешті скінчилась і ця відпустка. Йому дали призначення, і він знову поїхав на інший збірний пункт, на північ країни. Дерев’яні бараки стояли на смутному вересовищі, і їх шмагали дощ та вітер, а в вогкі зимові дні панував убивчий холод. Офіцери там виразно поділялись на дві категорії чи касти: ті, котрі воювали з перших днів і після поранення попали на постійну тилову службу, і новоспечені та дехто з тимчасово залишених у тилу після госпіталю. Їли вони в одній великій їдальні, але там були ще дві спільні кімнати, клубні чи що, ніби за мовчазною згодою приділені кожна своїй касті, що майже не спілкувались між собою. До кімнати ветеранів-тиловиків допускали тільки випускників Сендгерстської військової школи.

Робити їм було майже нічого: ротні переклики, перевірка, трохи муштри, часом чергування. Новоспечених офіцерів, що чекали, поки їх відішлють до Франції, було так багато, що казарми були страшенно переповнені, і на плац, здавалося, виходило стільки ж офіцерів, скільки й рядових. У Вінтерборна склалося враження, що ціна піхотному лейтенантові — понюх тютюну.

Нарешті й він дістав наказ вирушати на фронт — і знов до Франції, хоча він сподівався попасти до Єгипту чи в Салоніки. Він дістав два дні відпустки й устиг посваритися з Елізабет, що заскочила його, як він, першого ж ранку, тільки-но приїхавши, сів писати ніжну записку до Фанні. Він пішов геть, киплячи від обурення, й пробув весь день із Фанні. З Елізабет він побачився аж увечері напередодні від’їзду, і вони сяк-так помирилися. Тепер вона шаліла з ревнощів, коли він проводив ночі з Фанні, але «простила» йому. Сказала, що він, мабуть, зовсім здурів на тій війні, бо сам не тямить, що робить. Та коли вже він їде на фронт, то чом не розлучитися друзями. Вони поцілувались, і Джордж пішов, бо домовилися повечеряти з Фанні.

Його поїзд відходив зранку о сьомій годині. Він устав о пів на шосту й поцілував Фанні; та прокинулась і сонно промимрила, що заварить йому каву. Але він не дозволив їй устати, квапливо одягся, сам заварив каву, але їсти нічого не зміг і вернувся до спальні. Фанні вже знов заснула. Він поцілував її дуже ніжно та обережно, щоб не розбудити, і тихенько вийшов з дому. Спіймати таксі довго не щастило, і він страшенно непокоївся, що спізниться на поїзд і його запідозрять, ніби він затримався у відпустці навмисне. На пероні він опинився за хвилину до відходу поїзда. Носіїв, щоб піднести йому велику валізу, не було, але він таки упхався у вагон, коли поїзд уже рушав. Вагон був пульманівський, але так напханий офіцерами, що Вінтерборнові не знайшлося де сісти і він простояв усю дорогу до Дувру. Майже всі мали в руках газети. Саме надійшла новина про нищівний розгром П’ятої армії. Отже, їх посилали поповнити втрати. І він подумав про одну пригоду, що сталась увечері напередодні...

Фанні забаглося, щоб він сходив із нею до якогось там дому недалеко від Темпла; там збиралась на вечірку інтелігентна публіка. Поблизу вокзалу Черінг-Крос Вінтерборн раптом наткнувся на одного чоловіка з його колишньої роти, що саме зійшов з поїзда, прибувши у відпустку.

— Іди, йди, люба,— сказав він до Фанні.— Я тебе наздожену. В крайньому разі — адресу знаю.

Тоді обернувся до капрала Гобса:

— Ти й досі в нашій роті?

— Та ні, в листопаді перевели. Під Іпром застудив ноги, трохи під трибунал не попав, та потім обійшлося. Тепер служу в тиловому таборі.

— Пощастило!

— Новину, мабуть, уже чув?

— Ні. А яку?

— Та в нас казали, що на Соммі німці несподівано перейшли в наступ. Ми відступаємо, і нашій давній дивізії перепало добряче — комендант казав, розбили вщент.

— Господи!

— І гадаю — це правда. Є наказ — ніяких відпусток. Я ще встиг вискочити. На всьому пароплаві нас таких було тільки десятеро. От поталанило, вчасно вирвався.

— Ну, бувай, друзяко.

— А ти, бачу, вже офіцер.

— Атож, оце знов їду туди.